Як зупинити кримінально-політичний "туризм"

Олександр Онищенко — з Великобританії, Владислав Каськів — з Панами, Едуард Ставицький — з Ізраїлю — всі вони прислали "привіти" залишеній батьківщині. І, відверто кажучи, шанси на їх екстрадицію не настільки великі, як у цьому намагаються переконати в Генеральній прокуратурі.

Великобританія, Ізраїль і, звичайно ж, Росія — улюблені місця для "корупційного туризму". Обвинувачені у мільярдних розкраданнях (або інших кримінально караних діяннях) чиновники і депутати добре обізнані про те, що згадані країни практично ніколи не видають для кримінального переслідування осіб, які отримали посвідку на проживання (і тим більше — громадянство) на їх території. В крайньому разі на допомогу втікачам приходить Інтерпол, статут якого забороняє міжнародне переслідування за наявності "політичних ознак такого. І зрозуміло, що адвокатам не складає труднощів довести, що їх клієнт як раз і є "жертвою політичних переслідувань", а не банальним злодієм і хабарником.

У "червоній зоні ризику" — народні депутати. Українське законодавство виписано таким чином, що процес притягнення депутата до кримінальної відповідальності чи навіть отримання згоди на його затримання займає кілька тижнів — і то, лише в тому разі, якщо Рада не відпочиває на канікулах. Кейси Сергія Клюєва і Олександра Онищенка більш ніж красномовно свідчать: цього часу більш ніж достатньо для втечі. Прискорити процес не виходить: Конституція і закон на стороні потенційного втікача, і, як показав випадок з "радикалом" Ігорем Мосийчуком, відступ від процедури буде витлумачено судом на користь обвинуваченого. Він не втікав, але він і без цього все добре склалося.

Протиотрута від "Антипопулистов"

23 серпня стало відомо, що депутатська група "Антипопулисты" виступила з ініціативою, здатної поставити заслін на шляху "корупційного туризму".

Мова йде про законопроект, який би заборонив народному обранцю залишати територію України з того моменту, як Генеральний прокурор подає до Верховної Ради подання про притягнення депутата до кримінальної відповідальності та зняття з нього недоторканності. Всі інші права (в тому числі і право на недоторканність) за депутатом зберігаються до відповідного рішення парламенту.

Як пояснив "ДС" народний депутат Вадим Денисенко (фракція БПП), подібний законопроект не суперечить Конституції України. Втім, депутат допускає, що його колеги не забудуть назвати таку ініціативу "антиконституційною": "До останнього часу багато депутати виступали за вирішення цієї проблеми. Але опір нашої ініціативи, безумовно, буде", — прогнозує Денисенко.

Якщо відкинути політичну складову, то ідея "Антипопулистов" фактично вже підтримана Конституційним судом України. Ще 26 червня 2003 р. КСУ виніс рішення по справі №1-15/2003 щодо депутатської недоторканності. Зокрема, КСУ визначив, що недоторканність "...не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер. Її мета — не тільки убезпечити народного депутата україни від незаконного втручання в його діяльність, але і сприяти відповідному функціонування парламенту".

У свою чергу, навіть побіжний аналіз законів про статус народного депутата і про Регламент ВРУ свідчить: народний депутат здійснює свої повноваження поза межами України як відрядженого за погодженням з головою ВРУ або його заступниками. І навіть більше того — ст. 33 ЗУ "ПРО статус народного депутата" зобов'язує народного обранця у тижневий термін надати звіт про свою відрядження за кордон.

Таким чином, можна зробити висновок, що право на безперешкодний виїзд за кордон України не є якимось особливим особистим правом народного депутата — відповідно, обмеження цього права цілком вкладається у норми чинного законодавства.

І тут доречно згадати про недавній скандал, пов'язаний з тим, що народні депутати зобов'язані здавати свої дипломатичні паспорти у МЗС щодо завершення таких відряджень. Як з'ясувалося, лише одиниці з числа народних обранців виконують норми законодавства, переважна більшість користується дипломатичним статусом фактично незаконно.

Не виключено, що ініціативи "Антипопулистов" доведеться пройти перевірку на міцність у КСУ, але, знаючи, як функціонує даний орган (і чим керується при прийнятті рішень), все знову-таки упреться в політичну волю вищого керівництва країни.

Зона ризику

На даний момент українські правоохоронці не можуть похвалитися успішними прикладами видачі статусних втікачів. Про діячів попереднього режиму, сховалися в Росії, фактично можна забути: Янукович і Азаров, Курченко і Захарченко, Пшонка і Клименко навряд чи постануть перед українським судом.

Відомий своїми сепаратистськими заявами Ігор Марков вже уникнув екстрадиції з Італії і, за останніми даними, також знаходиться в РФ. Колишній міністр фінансів Юрій Колобов залишається в Іспанії, місцеперебування Миколи Злочевського — нібито Шенгенська зона. Переслідування вищезгаданих персонажів, по суті, було зірвано непрофесійно поданими запитами з української сторони — і це окреме питання до Генеральної прокуратури: чи буде проведена "робота над помилками" і покарані винні. Адже є всі підстави вважати, що "криві" запити були складені не просто так.

Зараз правом безперешкодного виїзду з України користуються ще як мінімум три потенційні фігуранти кримінальних справ. Геннадій Корбан і Геннадій Кернес відвідують іноземну державу для отримання медичної допомоги. Ну і справа судді Миколи Чауса, благополучно пішов у відпустку відразу після затримання, теж стало своєрідним лакмусом для українського законодавства, надто вже виборчого для статусних підозрюваних у корупції. Слідчі органи вважають, що Чаус за бугор не тікав. Може і так, але якщо він не сидить, значить, логічно мислять громадяни, судді просто дали час домовитися і вирішити свої особисті проблеми.