Чому Харківський танковий завод повинен вже переїжджати до Львова (ІНФОГРАФІКА)

В передбачуваній зоні наступу армії противника залишається як мінімум три великих підприємства: Завод імені Малишева (танки) у Харкові, "Мотор-Січ" (вертолітні двигуни) у Запоріжжі та "Зоря - машпроект" (корабельні енергоустановки) в Миколаєві. Причому останній може опинитися під ударом тільки в разі нападу з боку Криму, чого не можна виключати.

У сучасній історії такі масштабні перекидання матеріальних і людських ресурсів на досить великі відстані не проводилися жодною країною світу. Тому приблизно можна спиратися тільки на досвід Другої Світової війни, коли Радянський Союз зміг організувати евакуацію промислових підприємств з територій, які згодом були захоплені нацистськими військами. Тоді буквально за три місяці з України було евакуйовано до 3,5 млн. осіб (335 тис. - з Києва, майже півмільйона - з Донбасу), ще понад 2 млн. осіб - з Москви і Ленінграда. При цьому природно, що кажучи про досвід 70-ти літньої давності слід робити поправки на сучасний стан як техніки, так і комунікацій.

Отже, перш за все, потрібно сказати, що сучасне підприємство оборонної промисловості це цілий комплекс, технологічний процес. І тому важлива евакуація не тільки і не стільки верстатів і обладнання, а підготовлених робітників, інженерно-технічних кадрів і документації. За цією схемою, наприклад, в червні 2014 року Україні вдалося евакуювати в Запоріжжі донецький завод "Топаз", де проводилася знаменита автоматизована станція пасивної радіотехнічної розвідки "Кольчуга". Хоча техніка та частина потужностей була захоплена бойовиками і пізніше вивезена в Росію, тим не менш евакуйованого цілком вистачає, за запевненнями чиновників "Укроборонпрому", для відновлення виробництва РЛС. Хоча на сьогоднішній день ніяких відомостей про запуск виробництва немає, однак те, що така спецоперація мала місце бути підтверджують безліч незалежних джерел.

Тобто фактично найважливішим елементом евакуації в сучасних умовах повинні стати насамперед підготовлені кадри. Однак як показали події весни - літа 2014 року на Донбасі зовсім не факт, що люди готові кидати свої житла і їхати бозна-куди і незрозуміло навіщо. В СРСР це питання вирішили просто - спеціальним указом Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. за самовільне залишення підприємства встановлювався термін ув'язнення в концтаборі - від 3 до 5 років. Крім того, радянський уряд заборонив самовільні переходи на інше місце роботи. У той же час адміністрація підприємств широко користувалася даними їй право переводити працівників незалежно від їх бажання на інші робочі місця, якщо в цьому була виробнича необхідність. Відпустки і навіть вихідні дні були скасовані, робочий день продовжено, нерідко - до 12-14 годин. Ніхто не протестував із зрозумілих причин.

Але на дворі не 1941 рік і навряд чи Україна готова піти на такі антидемократичні заходи.

Другий не менш важливий момент - можливості залізничних комунікацій. Чисто технічно для евакуації потрібно ну дуже багато рухомого складу. Так, у тому ж 1941 році маючи в своєму розпорядженні більше місяця, працівники "Запоріжсталі" вивезли 9 358 вагонів вантажів, а "Дніпроспецсталі" - 1 128 вагонів. Чи знайдеться в Україні, яка 25 років практично не оновлювала вагонний парк, хоча б така кількість?

Знаючи не з чуток проблеми Укрзалізниці з відправкою на фронт досить невеликих по чисельності підрозділів - до батальйону - і проблеми з залізничними вагонами - дуже сумніваюся. І взагалі не ясно, чи зможе нормально функціонувати наша залізнична система у військовому режимі, коли по ній у двох напрямках (на фронт підкріплення і необхідні припаси і з лінії фронту - эвакуируемые підприємства та біженці) буде йти гігантський потік? Чому-то особисто у мене є величезні сумніви.

І навіть якщо знайдеться необхідна кількість вагонів у весь зріст постає інше питання - чи зможе банально пережити переїзд вже порядком зношене і застаріле обладнання? Не секрет, що на тому ж заводі імені Малишева є токарні та фрезерні верстати, отримані ще в рахунок репарацій від нацистської Німеччини в 1945-1948 роках! В таких випадках (а їх буде дуже багато) думаю навряд чи варто витрачати сили і кошти на евакуацію такого відвертого мотлоху.

І нарешті, ще один важливий момент - час. При всій чіткої радянської системи (вертикальної і горизонтальної) управління евакуація промисловості розпочалася на другий день війни, 23 червня і завершилася у вересні 1941 року фактично під німецькими бомбами. Причому цим процесом керував спеціально створений орган - Рада з евакуації з величезними повноваженнями військового часу. І навіть в таких умовах - більшу частину устаткування підприємств довелося підірвати, щоб воно не потрапило до рук ворога.

Крім того, евакуйовані підприємства навряд чи зможуть відновити свою повноцінну роботу протягом місяця - двох, коли фактично буде вирішуватися результат протистояння (хоча ймовірно термін активних бойових дій буде ще менше).

Абсолютно ясний і інший момент - навіть після закінчення "гарячої" фази війни на Донбасі "великий північний сусід" нікуди не дінеться і на дуже довгий час залишиться дестабілізуючим чинником. В цих умовах стратегічні підприємства оборонної промисловості навряд чи має сенс тримати в межах швидкої досяжності передбачуваного супротивника. Звичайно, збройні сили РФ мають засоби ураження по всій території країни, однак можливостей саме для захоплення, а не знищення заводів в прикордонних районах набагато більше. Тому цілком імовірно вже зараз варто почати розробку планів переведення виробництв вглиб країни. Насамперед мова йде про харківських та сумських підприємствах. Той же танковий завод цілком можна перебазувати на один з численних ремонтних підприємств. Так, обладнання не те, розміри не ті, але це набагато краще, ніж починати з "нуля" в чистому полі.

Підводячи підсумки невтішні, можна говорити про те, що в умовах сучасної маневреної війни термінова евакуація гігантів українського оборонпрому, які можуть опинитися на лінії зіткнення, з можливостями нинішнього держави фактично непорівнянна навіть просто технічно. Хоча найбільш цінне обладнання і документація цілком може бути вивезена без особливих проблем, а решту - знищено. Для цього вже зараз повинен бути розроблений чіткий конкретний план евакуації для кожного підприємства, що визначені місця для розгортання виробництва, визначені конкретні люди, що підлягають евакуації.

Однак навіть такі плани не вирішать проблем України, якою в ході конфлікту буде необхідно постійне виробництво озброєнь. І найбільш оптимальним є стратегічно варіант підготовки та реалізації найближчим часом планів розвитку оборонних підприємств фактично з нуля на Правому березі Дніпра, а краще - в Західній Україні.