Як чиновники трималися за свої крісла, і що з цього вийшло
Чинний прем'єр-міністр Арсеній Яценюк стверджує, що за крісло не тримається. Хоча всі бачать, що тримається, та ще й як. І він, і його фракція, знаходять юридичні зачіпки, апелюють до Конституції, нагадують про безперервних воєнних діях у зоні АТО, розповідають, що кредитори відмовляться нам допомагати в разі відставки Яценюка і так далі. Насправді ж це не що інше, як спроба день прожити та ніч протриматися.
Арсеній Петрович не перший високопосадовець, який намагається не віддавати своє крісло без бою. Історія нашої країни сповнена таких випадків, причому всі вони закінчувалися не на користь таких чиновників. Згадаємо лише кілька епічних відставок. 2 липня 1997 року тодішній президент Леонід Кучма відправив у відставку прем'єр-міністра Павла Лазаренка. Але перед цим він своїм указом призначив Василя Дурдинця в. о. прем'єра, оскільки Лазаренко пішов на лікарняний. ЗМІ в ті часи відзначали, що хвороба з керівником Кабміну сталася не просто так, - звільнити чиновника, який офіційно перебуває на лікуванні, за законом не можна. І саме з цієї причини Павло Іванович, розумів, що його чекає, намагався втриматися за крісло. Але не вийшло. Правда, і Дурдинець в. о. пропрацював не довго, вже в середині липня його замінив Валерій Пустовойтенко. Подальша історія Лазаренка всім відома: опала, втеча, арешт і тюремний термін в США.
У червні 2006 року у відставку був відправлений голова Київщини Євген Жовтяк. Чиновник стверджував, що його прибрали з посади через конфлікт з великими латифундистами. Сменщицей Жовтяка стала Віра Ульянченко, близька соратниця Віктора Ющенка. Звільнений чиновник подав у суд, оскільки на момент відставки він перебував на лікарняному, а, значить, порушили його права. Жовтяк довго судився і добився відновлення в посаді голови Київської ОДА. У зв'язку з чим вийшов правовий казус: в області виявилося відразу два керівника. Зрештою, Ющенко поновив Жовтяка на посаді губернатора згідно з постановою Верховного Суду, після чого тут же звільнив його. В цей раз Кзпп вже не порушувався.
Поки ж згадаймо іншого Генпрокурора Святослава Піскуна, який встановив рекорд за відставок і повернення назад в Генпрокуратуру. Епопея з Піскуном, до речі, нагадує нинішні події навколо Шокіна. Святослав Михайлович після Помаранчевої революції активно взявся за розслідування справ, підвішеному за часів Кучми, а також - за розслідування отруєння Віктора Ющенка. При цьому експерти пояснювали публічну активність Піскуна просто: він створював собі імідж суперпрофесіонала, щоб його не звільнили. Але в жовтні 2005 року Ющенко таки зняв Піскуна. Цьому передувала інформаційна кампанія проти Генерального.
Святослав Михайлович пішов до суду, доводячи, що в день звільнення перебував на лікарняному. Судові тяжби тривали досить довго. З перемінним успіхом: то Піскун долав президентських юристів, то вони його. В кінці квітня 2007 року Ющенко за рішенням суду відновив сутягу на посаді, але через місяць знову звільнив. Піскун знову пішов у суд, тепер у Солом'янський районний, і приніс звідти скасування президентського указу. Через 4 дні Київський апеляційний суд скасував постанову соломянских суддів. Ця Санта-Барбара тривала б нескінченно, поки, як стверджували джерела, Ющенко не домовився з тодішнім прем'єром Віктором Януковичем (Піскун в той час був депутатом Партії регіонів) про те, що Генпрокурором буде Олександр Медведько, а людина президента, Віктор Шемчук, його заступником. Більше Святослав Михайлович в Генпрокурори не ходив.
Трималися за крісла не тільки прем'єри, голови областей і прокурори, але і голови парламентських комітетів. Останній приклад - Сергій Ківалов. В грудні 2014 року він, за словами віце-спікера ВР Оксани Сироїд, забарикадувався в кабінеті голови комітету з питань правової політики і відмовлявся його звільняти. Сироїд відзначала, що "приміщення кабінету - це остання ниточка тоненька соломинка, яка ще тримає Ківалова при "владі", а прямі телефони до президента та голови Верховної Ради в ньому - це останній символ його впливу на судову систему України". Зараз в цьому кабінеті сидить інша людина, Ківалов просто рядовий член комітету, але, на жаль, його вплив на судову владу, хоч і не в таких обсягах, як раніше, зберігається.
З усіх цих історій напрошується два висновки. Перший: чиновники, що тримаються за свої крісла і отвоевывающие їх через суд, рано чи пізно все ж йдуть. Другий: без політичних домовленостей (чи то пак, торгів) або, як у випадку з Ківаловим, за підсумками дострокових парламентських виборів, відібрати "трон" у високих чиновників вкрай складно. Навіть якщо їх рейтинги знаходяться в межах соціологічної похибки.
