Павуки в банці. Ким Рабинович доводиться Марін Ле Пен
Натхнені торішніми результатами британського референдуму щодо виходу країни з Євросоюзу і перемогою на президентських виборах у США нібито "спорідненого" Дональда Трампа, європейські ультраправі не втомлюються останнім часом твердити про найближчому прихід ери так званої "нової Європи". В ній вже не буде ні ЄС з його брюссельською бюрократією, ні "диктату ліберальних еліт" з їх нудною політкоректністю. А головне — без надокучливого потоку мігрантів з Азії та Африки та бюджетних відрахувань на їх облаштування на новому місці, що й стало основою основ для виходу з маргінесу всіх правопопулистов, нині об'єднаних в найбільш чисельною в Європарламенті, але гордої і скандальної фракції "Європа націй і свобод" (ЕНС).
Хто нині будує "нову Європу"
Примітно, що "нові європейці" практично всі з Старої Європи. Вони зовсім ігнорують потреби як Нової Європи, тобто східній її частині, що відчуває велику загрозу не в міграційних потоках, а в російській агресії, так і північного і південного флангу континенту.
У ЕНС не присутні ні скандинави, ні греки, ні іспанці з португальцями, а з усіх східноєвропейських націоналістів є лише два поляка — Міхал Марусик і Станіслав Жултек — з "Конгресу нових правих" і один румун Лаурентіу Ребега. Між іншим, вищезгадана польська партія давно славиться прокремлівської і антиукраїнською позицією, а її колишній лідер Януш Корвін-Мікке взагалі оголошений СБУ персоною нон-грата за його візиту в Крим після російської анексії. Що ж стосується Ребеги, то він особливо запам'ятався своїми закликами щодо захисту на території України не тільки румунської, але й російської мови, мабуть, використовуючи ті ж путінські лекала.
Власне, поляків і румуна, а також виключену з Партії незалежності Сполученого Королівства британку Дженіс Аткінсон, довелося залучити для виконання критеріїв, згідно з якими у фракцію Європарламенту повинні входити не менше 25 осіб, які представляють не менше семи країн — членів ЄС. Швидше за все, і тут без допомоги Путіна не обійшлося: вибори в Європарламент відбулися в травні 2014 р., а фракцію "Європа націй і свобод" вдалося насилу нашкребти лише в червні 2015-го. До речі, попередній раз сформувати вкрай праву европарламентскую фракцію вдавалося лише в 2007 р. під назвою "Ідентичність, традиція, суверенітет", але тоді вона розпалася зі скандалом менше ніж через рік після свого створення.
Другою за чисельністю національною групою в ультраправого европарламентском загоні є ще одні путинофилы і міланські сепаратисти з "Ліги Півночі" (єдина італійська партія, яка визнала анексію Криму Росією) — шестеро депутатів. За чотири мандати мають Австрійська партія свободи і Партія свободи з Нідерландів. Нарешті, лише по одному представнику в ЕНС у виступаючого за незалежність Фландрії від Бельгії "Фламандського інтересу" і німецької антиєвропейської партії "Альтернатива для Німеччини". До речі, остання приєдналася до "Європи націй і свобод" однією з останніх, але вже встигла відзначитися недавньої організацією гучного з'їзду фракції ЕНС в німецькому Кобленці, що супроводжувався масовими демонстраціями проти посилення правового популізму в Європі.
Непримиренна конкуренція "Нацинтернов"
Парламентське об'єднання правопопулистов на чолі з француженкою Марін Ле Пен і голландцем Марселем де Граафом (найближчий соратник лідера Партії свободи Герта Вілдерса, який не є европарламентарием) — не єдиний горезвісний "націоналістичного Інтернаціоналу" в Європі. Ще одна "точка зборки" правих євроскептиків створена навколо фракції Європарламенту "Європа за свободу і пряму демократію" (ЕСПД).
Тут фактично заправляють дві сили — британська Партія незалежності Сполученого Королівства та італійське "Рух п'яти зірок". Плюс поодинокі представники інших країн для виконання необхідних критеріїв щодо створення фракції, включаючи колишню учасницю "Національного фронту" француженку Жоель Бержерон. В принципі все аналогічно тому, як і приєдналася британка Аткінсон до фракції ЕНС. Тобто взаємні переходи з ЕНС в ЕСПД і назад — далеко не новина, а скоріше прояв конкуренції "Нацинтернов". Між іншим, у попередньому складі Європарламенту представники "Ліги Півночі" ділили навпіл з Партією незалежності Сполученого Королівства вплив у фракції "Європа за свободу і демократію", тепер же вони — одна з опор Ле Пен в "Європі націй і свобод".
Пояснити, чим же відрізняється хоча б публічна риторика обох "Нацинтернов", досить складно навіть експертам, давно вивчають руху європейських правих. Прийнято вважати, що у ЕСПД основний упор зроблений виключно на євроскептицизм і боротьбу з міграційною політикою "відкритих дверей", а в ЕНС — більш ксенофобська демагогія з присмаком усіляких сепаратистських проявів від італійської "Ліги Півночі" і до бельгійського "Фламандського інтересу". Якщо ж врахувати той факт, що серед майже двох десятків позафракційних членів Європарламенту є і обрані від "Національного фронту" з виключеним з партії її батьком-засновником Жан-Марі Ле Пеном включно і ультраправі з угорської партії "Йоббік", і близькі їм за поглядами члени грецької "Золотої зорі", то виходить проста констатація: про єдність всіх націоналістів Європи взагалі не може бути й мови.
"Помилки молодості" Тягнибока
Довгий час дружити з європейськими правопопулистами намагалася українська партія "Свобода". Ще на початку 2000-х члени французького "Національного фронту" проводили зі "свободівцями" спільні військово-туристичні походи в Карпати, які для французів на їх батьківщині були недоступні через законодавчої заборони. У 2009-му між тодішнім лідером французьких ультраправих Жан-Марі Ле Пеном і Олегом Тягнибоком був підписаний протокол про співпрацю, який не припинявся і після приходу до влади в "Національному фронті" дочки Марін Ле Пена. Про що, до речі, свідчать відповідні фото, поширення яких сьогодні "свободівцями", м'яко кажучи, не вітається.
Паралельно в ті недалекі часи лідер української "Свободи" налагодив зв'язки також з Австрійською партією свободи. Тоді ж партія Тягнибока вийшла на пік свого міжнародного співробітництва з європейськими націоналістами і стала спостерігачем в Альянсі європейських національних рухів, з яким остаточно порвала в березні 2014 р. А все тому, що альянс на чолі з представником французького "Національного фронту" Бруно Голнишем оприлюднив офіційну заяву по Україні, в якому виправдовувалися дії Росії в Криму з-за "порушення в Україні прав російськомовних жителів Криму".
Ну а коли Марін Ле Пен стала називати Тягнибока і його партійних соратників "нацистами" і нарікати на відсутність у Києві законної влади, обмеження свободи слова та порушення прав російськомовних і православної церкви Московського патріархату", така "подруга" стала не просто не потрібна "Свободі", але своєю пропутінської риторикою навіть небезпечна для будь-яких політичних перспектив партії Тягнибока. Зрештою стало остаточно зрозуміло, що будь-який націоналізм у своїй основі декларує вірність і відданість лише власної нації. Саме на нашому українському прикладі було в черговий раз доведено, що принцип "ультраправі всіх країн, єднайтеся" нежиттєздатний апріорі.
"Дамські угодники" Рабинович і Ляшко
І тут стався несподіваний поворот — уроненное Тягнибоком прапор дружби з Ле Пен раптом кинувся піднімати лідер партії "За життя" Вадим Рабінович. У зв'язку з цим виглядає особливо пікантним багаторічна і загальноприйняте сприйняття французького "Національного фронту" як закінчених антисемітів. Але, судячи з усього, нашого "життєлюба" це абсолютно не хвилює.
Тепер, за заявою цього нардепа (до речі, досі перебуває у фракції "Опозиційного блоку", незважаючи на свою нову партійність), вони разом з Ле Пен нібито знайшли спільний знаменник — прагнення боротися з корупцією. І це з тим європейським політиком, якого підозрюють у корупційних взаємини з Путіним. Так що висновок про взаємовигідній демагогії чистої води напрошується сам собою.
Втім, у Рабиновича відразу з'явилися конкуренти з Радикальної партії Олега Ляшка. Так, нардеп-"радикал" Андрій Артеменко вирішив, що даремно СБУ заборонила Ле Пен в'їзд в Україну. Замість цього МЗС повинно було, "як тільки з'явилося її заяву (Ле Пен заявила, що Росія не анексувала Крим. — "ДС"), на наступний день запросити її в Україну... Ми повинні запросити Ле Пен в Україну і обговорити, бажано публічно, які у неї є факти, претензії, чому вона вважає, що Росія анексувала Крим законно. І це була б сильна позиція Міністерства закордонних справ і міністра. Україна продемонструвала свою суб'єктність. Я впевнений: якби така пропозиція надійшла, Ле Пен тут була б через кілька днів". Сумнівно. Очевидно, що нові "дамські угодники" Марін Ле Пен просто вирішили першими в Україні застовпити свою дружбу з нею на випадок її успіху на французьких президентських виборах-2017. Просто відштовхуючись від ситуації минулого року, коли весь український політикум на останніх виборах президента США зробив необачну ставку на перемогу Хілларі Клінтон, а не на тріумфатора гонки Дональда Трампа. Однак Рабиновичу і йому подібним зовсім невтямки, що Ле Пен нині повністю поглинена своєю передвиборчою кампанією, і будь-які, навіть самі екзотичні контакти розглядає лише як її, кампанії, елемент, про який згодом можна легко забути.
До того ж, якщо все-таки французи виберуть лідера "Національного фронту" своїм президентом, її швидко зажене в чіткі рамки не ідеальна, але досить надійна політична система Франції. Як це, між іншим, зараз відбувається з тим же Трампом, який в президентському кріслі вже не той хвацький шоумен, яким був ще недавно вчасно свого балотування. Саме тоді з "нової" Марін Ле Пен в нових поствиборних реаліях потрібно буде заново знаходити спільну мову. І це стосується всіх українських політиків — і її нинішніх "угодників", і завзятих критиків, яких по-хорошому поки треба просто прикусити язика, щоб не наговорити сьогодні зайвого.
