Ігри з небіжчиком. Як українці могли налякати Дракулу

Привіт, боєць історичного фронту! Як завжди під час священних свят, історично бої тимчасово припиняються. Народ йде в себе. Або назовні. В залежності від стану. І дає привід уважному і щодо тверезого спостерігача осягнути сутність свою.

Отже, великодній тиждень підходить до кінця, пасками і крашанками наситилися, мабуть, до наступного року. Що у нас далі? Судячи по достатку вінків і пластикових квітів на базарах і торгових точках біля метро та інших видів транспорту, - пора на цвинтар! У сенсі провідати померлих. Як вони там без нас?
Як давно з'явилася ця традиція? Успадкували ми від дідів-прадідів, або після радянського лихоліття вона була забута, і ми придумуємо її заново? Бо на могили ходили завжди, але з якоїсь обрядовості? Давайте розбиратися. Другий тиждень після Великодня у православній традиції називається Фоміної або поминальної. Починається вона фоминої неділі (наступну після Великодня).

Стара назва цього тижня Радуниця. Згадка цієї назви простежується в літописах ще з XIV століття. Етнограф Олекса Воропай вважав, що назва Радуниця прийшло до нас ще з дохристиянських часів і означало цілий цикл весняних свят, в тому числі й поминання предків.

В даний час в Україні слово " Радуниця як позначення поминальних днів майже не зустрічається.

У різних районах України існують свої назви поминального тижня, наприклад: Могилки, Гробки - Волинь і Поділля, Мертвецький Великдень, Бабський Великдень - Київщина і Лівобережжі, Червона гірка - на сході, в поліссі - Діди радісні.

Церковна назва, поширене по всій Україні, Проводи. Ця назва зустрічається з XVII століття; передбачається, що таким чином церковна традиція витіснила народну. Згідно церковної традиції священик сам у поминальну тиждень призначає день, в який церковна громада вшановує пам'ять померлих. Часто це понеділок або вівторок. У ці дні родичі йдуть до церкви, а потім на кладовище. Панахида може проходити і прямо на кладовище.

Олександр Мурашко, Похорон кошового. 1900 р.

З загальною схемою розібралися. Тепер поговоримо про те, як саме відбувалося поминання покійних. Олекса Воропай наводить ряд описів цього обряду. Логіка така: в Проводи Великдень відходить і треба поділитися з предками всім, що залишилося. У різних частинах України традиції розрізнялися, але були й спільні, як, наприклад, поминальний обід на кладовищі. Так само як і на Великдень прийнято фарбувати яйця, але червоний колір намагалися замінити на жовтий чи зелений. Готували інші страви, їх було прийнято освятити в церкві. Таким чином, на кладовищі обов'язково приносили освячену їжу.

Шкаралупу від крашанок розкидали на могилі, так само як крихти і навіть кісточки від їжі, цукерки, залишали свячену сіль. Прийнято було виливати на могилу спиртні напої - горілку, пиво, вино. У деяких районах по закінченні поминок могилу обводили крейдою, свяченою в церкві. На Волині і Поліссі існував звичай христосування з покійними: по могилі котили крашанки, примовляючи: "Христос воскрес!". Вважалося, що у поминальну тиждень не можна називати померлих "небіжчиками", так як у ці дні вони все чують. Називали їх "родичами".

Поминки на Великдень. Гравюра, 1881 р.

Треба зауважити, що церква не вітала вживання спиртних напоїв у поминальні дні, але, схоже, це мало кого зупиняло. Не заборонялося палити, якщо це любив покійний. Цікаво, що часто поминальні обіди на кладовищі переростали в забави, пісні та хороводи.

Тобто те, що ми зараз сприймаємо як відсутність виховання, або - з іноземного - "ірландські похорон", насправді - частина традиції!
У деяких місцях в ці дні після повернення з кладовища влаштовували забави, хороводи, ігри. Причому не для молоді, а для заміжніх жінок і навіть бабусь. Називалися такі гуляння "Бабські проводи". Існували й інші цікаві обряди. На Чернігівщині вівторок Фоміної тижня називався "Радульные діди"; вважалося, що предки в цей день приходять додому, тому для них на вікно виставляли воду і сипали крихти; на стіл виставляли три зміни страв ("сніданок", "обід" і "вечеря"), після чого "діди йшли до дому".

У північних районах України і в Білорусі зберігся звичай по завершенні Радуницы митися в лазні (що може тлумачитися і як очисний звичай, і як скасування заборони на миття в лазні, соблюдаемого в деяких місцях зі Страсного четверга до Радуницы).

На Проводи могили предків були центральним місцем поминальної традиції. Відповідно, підготовляли могили до Проводів заздалегідь. На Поліссі, наприклад, робили це в Навський четвер - перший четвер після Великодня. В цей день наводили порядок на кладовищі, сіяли на могилах квіти. Рослини висаджували на могилах згідно з певними традиціями. Так, материнку (чебрець) висаджували на материнських могилах; на могилах дівчаток і дівчат було прийнято висаджувати любисток і барвінок на вінок нареченої.

Проводи в Малоросії, гравюра XIX ст.

Якщо помирав юнак, то дівчата на його могилі висаджували кущ калини. У південних областях на цвинтарях було прийнято садити вишні, могили прикрашали волошками.
Існувала, на мій погляд, чудова традиція, доречну і сьогодні, згідно з якою за братськими могилами і тими, за якими нема кому доглянути, доглядала молодь. Юнаки стежили за загальним станом, дівчата висаджували квіти. Старі козацькі могили прикрашали вінками, які дівчата плели з польових квітів. В деяких регіонах на могилу приносили пророщений овес.

Радуниця існує у всіх наших сусідів. У Білорусі другий вівторок після православної Пасхи - офіційний вихідний. Також вихідним є цей день і в Брянській області Росії. У Молдові день поминання предків називається Батьківським днем і зазначається в наступну неділю після Великодня, поминальні дні є також у болгар, поляків і південних слов'ян. Слід зазначити, що українські традиції поминальних днів близькі з білоруськими та болгарськими. В Курській та Брянській областях Росії традиції Проводів дуже близькі з українськими, що не дивно, зважаючи давньої української колонізації.

А на Брянщині це ще спирається на традиції самого великого по території полку Гетьманщини - Стародубського, а до того - просто Чернігівського князівства.

Але, щоб внести "свіжий струмінь" в викладення звичаїв поминання, доречно згадати деякі оригінальні обряди, які ближче до похоронів, аніж до поминкам. Наприклад, поширені колись в Карпатах "ігри з мерцем". Вони були описані такими відомими етнографами, як Оскар Кольберг, Володимир Шухевич, Володимир Гнатюк.

Теодор Аксентович, Гуцульські похорон, 1937.

Молодші чоловіки, челядь, парубки, діти збираються і "зачиняють робити забави, щоби зробити веселитися межи людьми, бо тогди й домашнім стає легше на серці". Ось приблизний перелік ігор, які справлялися при мрець: "Грушки", "На нього", "Млин", "Сорока", "Білиця", "Коза", "Печенє гусака", "Сосокало", "Битєкомина", "Жид-купець", "Тягненнє бога", "Ткачі", "Касі", "Касаплодюча", "Огарчік", "Вішенє", "Колотєз", "Заїц", "Ниточки", "Обручька", "Галамбеза". Я, ясна річ, не знайомий з ними і їхніми правилами, але ігротека в Карпатах явно була велика. В такі ігри включалася і сім'я покійного: "єк ведуть сі забави, то домашні дають потрібних речів до того і придивюют сі забавами, ба й сміют сі разом з іншими". Не велися забави лише в тих хатах, де залишилися сироти.

Особливо екзотично виглядають гри не "при мрець", а "з мерцем". Цитую, оскільки перевести це складно: "Вечором збираєся молодіж і виправляє страшні варварськи жарти з трупом. Приміром, тягають мерця за ноги і кличуть, щоби вставав і бавився з ними, тягають за волоссє і питають, чи відгадає, хто потяг, тягають стеблиною чи галузкою з частинного дерева небіжчикові попід ніс, скобочуть його, щоби засміяв, і т. д. І всі ті діяся на очах рідні, котра одначе не може запротестувати, бо не може ломити звичаю". Екзотику цю я почерпнув з "Українці. Історико-етнографічна монографія" під редакцією Анатолія Пономарьова.

Дрож проймає. Так що в якомусь сенсі Трансільванія порівняно з Україною "відпочиває", і Дракулу б тут довелося важко. Його б, старого вампіра, тут тягали за волосся і душевно запитували: "А вгадай, хто потягнув?".