Віддушина для "ватников". За досвідом прибалтів створити партію "Анти-Медведчук"

До позачергових виборів президента і парламенту в 2014-му виборці півдня і сходу України віддавали перевагу спочатку комуністам, потім "регіоналам" і комуністам. Цей дует іноді розбавляли соціалісти - звичайні і "прогресивні". Вибори 2014-го внесли серйозні корективи: за підсумками президентської кампанії Сергій Тігіпко, який раніше представляв Партію регіонів, став п'ятим з 5,23%, Михайло Добкін - шостим з 3,03%, Петро Симоненко з 1,5% - дев'ятим, а Юрій Бойко тільки чотирнадцятим, набравши 0,19%. На парламентських виборах, а вони проходили вже після цілого ряду кровопролитних боїв на Донбасі, екс-"регіоналам" з "Опозиційного блоку" вдалося перемогти в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській та Харківській областях, у Миколаївській та Одеській вони були другими, в Херсонській третіми.

За майже п'ять років з того голосування підтримка проукраїнських партій і політиків у цих регіонах швидше зменшилася. Однак соціологічні опитування демонструють не тільки зростання підтримки проросійських сил, але і посилилася політичну апатію жителів цих регіонів. Сьогодні серед висуванців у президенти немає жодного, хто б міг сказати: "Я - кандидат від південно-сходу", не збрехавши при цьому. Зате вистачає політичних гравців, які спекулюють на лояльності до Росії, до російської мови, до філії російської церкви в Україні, на антизахідних і особливо антиамериканських стереотипах, глибоко укорінених у свідомості виборців сходу і півдня ще з часів СРСР. Тим самим граючи на руку країни-агресора, звідки регулярно звучать вимоги особливого статусу для Донбасу, федералізації України, позаблоковість і так далі.

Останнім часом у цьому особливо набив руку кум Путіна Віктор Медведчук. Прозвучала від нього ідея автономії для Донбасу спонукала прокуратуру почати розслідування проти цього одіозного персонажа. А в четвер він назвав внесення змін до Конституції щодо НАТО та ЄС "цинічним образою думки іншої частини населення". А раніше, коли було введено воєнний стан, Медведчук заявляв: це крок проти інтересів жителів південного сходу. Простіше кажучи, сьогодні цей політик робить агресивну спробу повернути виборців значної частини країни в проросійське русло.

З 2014 р. вони перебувають у стані дезорієнтації: Партія регіонів і комуністи канули в небуття, "Опозиційний блок" часто підставляє плече провладної коаліції, до того ж напередодні президентських виборів він розвалився, соціалісти також в розколі і слабкі. "Своїх" - немає. Цей вакуум і намагається заповнити Медведчук. Його мета зрозуміла - до парламентських виборів "відродити" віру виборців південно-східних регіонів можливість повернути все, як було до 2014-го. Росії і Медведчуку дуже потрібна численна фракція в Верховній Раді. Але що цим хотінням готова протиставити влада?

Відразу скажемо: вона втратила п'ять років, вона цілеспрямовано не працювала з цим електоратом, бо сьогодні проросійські політики спекулюють на тих же міфах, на яких спекулювали комуністи, "регіонали", Вітренко. В 2015-му, під місцеві вибори, була зроблена спроба створення "Партії регіонів з людським обличчям" - "Наш край". Її склали з мерів, місцевих міцних господарників, депутатів різних рівнів. Ці люди вірою і правдою служили ПР і Януковича, але після Майдану частково перевзулися. "Наш край" отримав непоганий результат саме в південних і східних областях, перешкодивши "Оппоблоку" захопити більшість в ряді місцевих рад.

Після цього успіху навіть зайшла мова про створення в парламенті депутатської групи "Наш край", щоб проект розвивався на більш високому рівні. Але далі розмов справа не пішла. Фактично партію заморозили і розморозять ближче до парламентських виборів. Але так за уми виборців не борються. З-за пасивності влада свідомо ставить себе у програшну ситуацію.

Замість цього давно слід було не публічно ініціювати створення руху або партії, лідери якої говорили б про проблеми промислових регіонів без розкольницьких тим мови, церкви, геополітичного вектора. У 1990-х ці теми не були ключовими. Коли шахтарі Донбасу стукали касками в Києві перед Кабміном, коли зупинялися підприємства, розмова йшла виключно в соціально-економічній площині - політики і керівники заводів, "червоні директори", вимагали від центральної влади зрозумілих правил гри і більшої свободи регіонам.

Тобто у своїх життєвих інтересах люди, які живуть на півдні і сході, нічим не відрізняються від інших громадян держави. І їм не потрібні Медведчук, Вілкул, Мураєв, лякаючі НАТО, їм потрібні політики, які відстоюють їхні соціальні права. Чим успішніше вони б це робили, тим швидше розвіювалися б стереотипи, насаджені радянською і розвинені російською пропагандою.

Згадаймо про результат Тігіпка зразка 2014-го. Це був сигнал від частини виборців про готовність підтримувати сили, здатні вести діалог між Києвом і південно-східними регіонами без взаємних претензій. Другий сигнал був під час місцевих виборів 2015 р., коли успішно виступив "Наш край".

Гідний запозичення досвід співіснування в умовах тривалого і подпитываемого Росією розбрату є в прибалтійських країнах. У російських ЗМІ про життя росіян в Литві, Латвії та Естонії написані тільки жахи. Але насправді там створена зрозуміла система: хочеш мати добре оплачувану роботу і брати участь у політичному житті країни, тобто реально захищати свої права і права одноплемінників - вчи мову і живи за загальноприйнятими правилами. В тій же Латвії, наприклад, є кілька російських партій, найбільш велика - "Згоду" на чолі з мером Риги Нілом Ушаковим на виборах восени минулого року отримала найвищу підтримку, але в правлячу коаліцію не увійшла. Хоча ця партія і має підтримку в РФ, проте її представники не націлені на прямий конфлікт з латишами. Швидше - на рівноправний діалог.

А ось всі проблеми російськомовних в Прибалтиці - неповноцінне громадянство, безробіття, оплата праці нижче, ніж у корінних жителів і так далі - підсумок підтримки "російського світу". Втім, хоч вони скаржаться на життя, але в Росію не повертаються.

Якщо не підштовхнути з центру процес створення політичних сил, які крок за кроком будуть формувати свідомого проукраїнського виборця на півдні і сході України, ми ризикуємо знову програти Росії боротьбу за голоси південно-сходу.