Без віз. Як взяти на олівець гостей з Росії

Черговий спекотної темою для українських парламентських політиків і ток-шоу з недавніх пір стала пропозиція про введення візового режиму з Російською Федерацією. Зрозуміло, з точки зору полеміки на підвищених тонах і відволікання суспільної уваги, і без того перевтоми спіральними істериками в тих чи інших ефірах, — це виграшна тема. Однак слід звернути увагу на ряд прагматичних нюансів, пов'язаних з подібним політичним рішенням.

Насамперед, очевидно, що воно достатньою мірою перезріло — на піку російської збройної інтервенції в нашу країну, з середини літа 2014-го по середину літа 2015 р., прийняття якогось рамкового документа щодо могло мати сенс (більш того, це додало б окуляри влади всередині країни і в деяких європейських столицях, скептично налаштованих саме по відношенню до Києва).

Сьогодні більший потенціал бачиться в тверезому підході до цього питання: адже мова йде про (причому нині вже глобальному) конфлікті нового типу, частково схожий на холодну війну, почасти на практику операцій в стилі "гуманітарних" інтервенцій. І одним з головних правил такого конфлікту є наступне: не підставлятися, особливо — без потреби.

Тут справа ось у чому: за аналогією, нещодавно в секретаріаті ООН (справедливості заради зауважимо, подібних функцій не має) раптово заговорили про обмеження права вето воюючих членів Радбезу. Мова, зрозуміло, про Росії (і якщо в Сирії їй вже не вдалося відвертітися, то в Україні Москва вперто не визнає себе стороною конфлікту, у зв'язку з чим і загрузла в болоті створеної нею самою брехні навколо МН17). Перспектива обмеження права вето члена Радбезу ООН, безумовно, досить-таки фантастична, але, разом з тим, не можна не відзначити, що два роки тому, рік тому подібні питання в Нью-Йорку навіть не виносилися в публічний дискурс.

Тим більше, що така позиція буде в цілому відповідати загальній української зовнішньополітичної лінії, приносить свої плоди (так, ЄС приєднався до позовів України проти наворотивших гору правового нігілізму росіян в рамках СОТ). Не варто забувати,що саме Росія є агресором — і західні журнальні видання тепер змагаються у винахідливості у справі образ ізолюючої Москви, не втомлюючись малювати шаржі осатаневшего ведмедя з закривавленими кігтями, намагається пролізти в льох європейського дому. Це масштабний зсув у західній свідомості порівняно з 2013-м і навіть першою половиною 2014 р.

Схожим чином, без криків і ексгібіціонізму, можливо, доречного в сесійній залі, але ніяк не в тиші кабінетів Мзс і на кава-брейках "переговорних майданчиків", слід діяти й у візовому питанні.

По-перше, треба активізувати в такому процесі не аргумент про те, що "з Росії в Україну мільйонами їдуть шахраї і бандити" (хоча це частково може бути правдою), а поставити у главу кута порядку європейської інтеграції. Хоча на даний момент досягнення безвізового режиму для короткострокових поїздок між Україною і ЄС не містить вимог запровадження віз з третіми країнами, зокрема з Росією та іншими державами євразійського блоку — в майбутньому поле для маневру Києва в цій площині, безсумнівно, буде звужуватися.

Більше того, така постановка питання викличе (цілком вдячний) інтерес у Брюсселі, чия нинішня порядок денний обтяжена міграційної проблематикою.

По-друге, слід взяти до уваги логістику переходу до візового режиму з Росією — рубати з плеча тут не варто з двох причин, тактичної і стратегічної. Тактична причина полягає в тому, що в поданому на цей рік проекті бюджету передбачається суттєве збільшення фінансування дипломатичної служби (20-25%). Різкі кроки до запровадження візового режиму поглинуть всі ці кошти.

Стратегічна причина — польський досвід 2004-2005 рр. з приєднання до Шенгенської угоди, який передбачав скасування режиму короткострокових відвідувань країни українцями. Адаптація зайняла кілька років, і зажадала розширення консульської мережі.

Безсумнівно ідеологічні питання і форс-мажори іноді затьмарюють конструктивні підходи, однак, враховуючи хоч і значно зменшився, але істотний обсяг обміну подорожуючими між Україною і Росією, не можна не розглянути проміжні варіанти.

Тому, по-третє, Україні цілком під силу зберегти безвізовий режим де-юре, позбавивши його утримання де-факто, поповнивши скарбницю і істотно знизивши стимули для взаємної міграції. Зокрема, мова може йти про введення плати за видачу міграційних карт (які є одночасно і дозволом на перебування). Причому ця міра може стосуватися і українських громадян, яким чомусь так полюбилася Російська Федерація, що вони ніяк не можуть визначитися зі своєю цивільною лояльністю.

Звичайно, перш ніж перейти до того варіанту, який багато років використовувала Туреччина, а також ефективно використовують ще ряд не чужих Україні країн — а саме механізм купівлі права на перебування в країні при проходженні митного та прикордонного контролю (точно так само це право може оформлятися в туристичній фірмі), у тому числі у формі багаторазового абонемента — необхідно проконсультуватися з представниками туристичної галузі (зокрема, в карпатських і приморських регіонах країни, столичними транзитними операторами).

Неминучий і адаптаційний період, а також роз'яснювальна кампанія (про те, що новела стосується громадян РФ, а також спрямована на дестимуляцию робочої міграції в східному напрямку — це дуже м'який натяк певної частини працевлаштованих у Росії громадян України, що всякої демократії та толерантності існують межі, навіть на їх відносно беззубою Батьківщині). Крім того, варто подумати і про тих громадян, які, залишаючись по тим чи іншим причинам на окупованій території, їдуть на "велику землю" через Росію: з ними чекає серйозна роз'яснювальна робота.

Слід взяти до уваги і той контингент громадян РФ і України, який подорожує між двома країнами без злісного умислу, а скоріше з абсолютно протилежною метою, — це журналісти демократичних видань, правозахисники, дисиденти і схожі групи осіб. Для цієї категорії, зрозуміло, необхідний окремий статус.

При цьому визначення цінової політики для потенційно небажаного контингенту громадян Росії, які прагнуть потрапити в Україну, можна зробити досить чутливим, а процедури оформлення (в пункті перетину кордону і у візових центрах, диппредставництвах) — продиктовані виключно турботою про нашу національної безпеки та безпеки Європи — максимально сприяють наповненню баз даних українських правоохоронних органів.

Мова йде, так чи інакше, про надання біометричних даних та іншої інформації подібного характеру. При цьому власники Шенгенських віз, американських, канадських і британських віз, по ідеї, можуть бути позбавлені таких складнощів. Такий підхід не створить формальних підстав Росії вводити візовий режим зі свого боку — це раз, але, і це два, — викличе певні дзеркальні заходи, які цілком відповідають українським національним інтересам, серед іншого перебувають у якомога більшій відстані від зараженого імперської чумою і втратив управління московського корабля.

Але слід підкреслити ще раз: внесення змін до міграційний режим з РФ має бути поступовим і узгодженим з усіма зацікавленими в Україні та ЄС сторонами процесом, що впроваджуються з найбільш доброзичливому в нашому положенні виразом обличчя. Що ж стосується тих осіб і груп осіб, які несуть безпосередню загрозу українській безпеці, то їх переважна більшість перетинає неконтрольовані на даний момент Україною ділянки кордону в окупованих ОРДЛО і Криму, тому їх фільтрація і сьогодні є нелегкою, але цілком штатної завданням спеціальних служб і структур збройних сил.