Гра в самостійність. Чому разом із Коболєвим слід було звільнити півофісу президента

Он уважать себя заставил и хуже выдумать не мог.

А.С. Пушкін

Аби зрозуміти підґрунтя нинішніх подій, слід повернутись на кілька років, у часи початку реформи корпоративного управління: держава, навіть володіючи 100% акцій компанії, отримала, фактично, представницькі функції (затверджувала фінплани). Політику компаній мали визначати наглядові ради, а керівники компаній – втілювати ці рішення в життя. На практиці ж це виглядало так: керівники компаній "підминали" під себе наглядові ради і створювали такий собі єдиний фронт проти Кабміну. При цьому наглядові ради складалися з членів, яких затверджував Кабмін за квотою президента, прем'єра чи профільного міністра (меншість у раді) та так званих незалежних членів, яких затверджували на конкурсі, але де-факто погоджували з кількома дипломатами.

Таким чином в Україні утворилося кілька десятків держав в державі, які жили в парадигмі "Ми - реформатори, тому ми — священні корови". Найвідоміші такі квазідержави — це, безумовно, "Нафтогаз" та "Укрзалізниця" (в останній, між іншим, місяць тому відбувся "палацовий переворот" завдяки колишньому керівнику УЗ, який фактично досі контролює наглядову раду).

Ще один важливий аспект: для боротьби з корупцією державним компаніям прописали корпоративні права за зразком приватних компаній. Однак є важливий нюанс: державна компанія не завжди повинна поводити себе так, як великий бізнес. Однак саме завдяки таким правилам Коболєв три роки воював з державою за скасування так званого режиму ПСО (обмеження по максимальній ціні на газ для населення) і домігся цього минулого літа. Збільшення ціни на газ для населення продавалося громадянам під виглядом зміцнення бізнес-культури в країні.

А тепер до найважливішого. Чому навколо звільнення Коболева здійнялась буря у склянці води? На поверхні лежить одна причина: про рішення змінити голову "Нафтогазу" просто не попередили потрібні посольства. Не попередили ж через те, що розуміли: це викличе спротив, як відбувалось неодноразово до цього. І питання тут не у прізвищах, а у самому факті кадрових змін. Розрахунок був на те, що у нинішній ситуації ніхто не буде жорстко й публічно критикувати Україну за рокіровки у "Нафтогазі", оскільки ключове питання зараз – ймовірне посилення російської агресії.

З цього погляду час і форму офіс президента обрав правильно. Однак коли поглянути на ситуацію ширше — хоча б з погляду неефективності наглядової ради УЗ, яку також слід буде змінити найближчим часом — офіс президента використав "золоту кулю", яку можна використовувати лише раз у житті для вирішення вкрай важливого питання.

Як варто було б грати в цю гру з огляду на те, що про відставку Коболєва так чи інакше говорять впродовж останнього року? Насамперед, слід було ретельно проаналізувати роботу і наглядової ради "Нафтогазу", і самого Коболєва, та визначити 5-6 речей, які точно зачепили б суспільство. Скажімо, експерти давно говорять про закупівлю обладнання в Росії, а люди розуміють, що висока ціна на газ зумовлена, зокрема, і повним провалом програми видобутку газу. Таких прикладів, які б дозволили створити сприятливе тло для кадрових змін, достатньо. За кілька місяців розумної інформаційної кампанії в Україні б не залишилось людей, які б не вимагали відставки Коболєва. Щодо наглядової ради, то два її незалежних члени вже відбули свій термін, тож їх можна було б спробувати змінити. Чому цього не відбувалося? Відповідь проста: жодної системності у розумінні того, як керувати держвласністю, у влади немає. А тому складні рішення відкладаються на невизначений термін, щоб колись потім спробувати здійснити бліцкриг. Втім, навіть бліцкриг можна було провести куди більш ефективно з інформаційного погляду. Невже після звіту НАК "Нафтогазу" про збитки у 19 млрд грн. за 2020-й замість прибутку у 11,5 млрд грн. не можна було зробити одно-дводенну інформкампанію? Ще й беручи до уваги те, що останній раз компанія завершувала рік із збитками в 2015-му. Але, очевидно, хтось сказав: "А навіщо щось пояснювати? Призначимо Вітренка і він буде віддуватися".

Однак це лише верхівка айсберга. На споді лежать значно складніші процеси. І процеси ці зав'язані на геополітику і на нашу роль в міжнародних процесах. Після перемоги на виборах у США Джозефа Байдена Україна почала доволі активно демонструвати, що є країною, яка хоче перебувати під патронатом США. Важливо: не бути партнером чи союзником, а саме перебувати під патронатом. Для багатьох розумних і не дуже крикунів хочу сказати, що нічого особливо поганого в цьому немає. Чимало країн перш, ніж стати самостійними гравцями, проходили подібні етапи розвитку. Не треба брехати самим собі: зараз у нас є шанс бути або під патронатом США, або під патронатом РФ. Для того, щоб отримати реальну суб'єктність, доведеться не просто сильно попітніти, доведеться реально змінювати масу речей в країні – від корупції до військової сфери.

В історії з Коболєвим ми отримали негативну реакцію Держдепу, послів G7 та міжнародних фінансових інституцій з кількох причин. Перша, про яку я вже згадував, — ми не порадилися. Йдеться не про прізвище Коболєва чи будь-якого іншого очільника держпідприємства, йдеться про дотримання правил гри. І якщо комусь здається, що ці правила пишуться у Вашингтоні, то він глибоко помиляється. Всі найгірші для нас рішення, включно, між іншим, з ідеєю підняти ціну на газ вдвічі у 2017 році, завдяки чому "Нафтогаз" став суперприбутковим, пишуться переважно в Києві громадянами України. А зараз ми несподівано, без попередження партнера, ці правила змінили.

Друга — протягом останніх семи років у нас вибудувався пул реформаторів (переважно — у соцмережах), які хвалили самих себе і ставали на захист одне одного щоразу, коли виникала загроза розмивання цілісності цього псевдореформаторського анклаву. Тож громадянське суспільство в Україні зараз ділиться на групу реформаторів та інших. Коболєв за цією класифікацією — реформатор. Тому всі його дії слід виправдовувати, а НАБУ проти таких людей ніколи не відкриває справи. Однак зміни в "Нафтогазі" поставили цей анклав в тупик: вони просто не розуміють, як діяти в цій позаштатній ситуації. Влада ж замість того, щоб перетягнути цих людей на свій бік (а це не коштує дорого), не робить нічого. А значить — просто втрачає час. І наступного разу ці люди будуть більш активними і підготовленими.

І нарешті є ще один аспект у всій цій історії. Влада сама не розуміє, які правила гри вона хоче встановити. Або простіше кажучи, які проміжкові і кінцева мета. Все, що відбувається з Коболєвим, — це ознака певної бравади пацанів, які хочуть самоствердитися. Але самоствердження у великій політиці полягає дещо в іншому. Зокрема, у повному контролі своєї території за підтримки і до певної міри за умови врахування інтересів тих, хто тримає над тобою парасольку. Як кажуть поляки, до танго потрібно двоє, а тут ми вирішили станцювати сольне танго.

Самоствердження слід починати з відповіді на питання: що ми хочемо отримати від США і які стосунки з ними будуємо. Натомість ми, як малі діти, робимо дрібну шкоду, аби потім серед своїх же друзів хвалитися, як круто ми з кимось розібралися.

У чому загроза таких кавалерійських бліцкригів? У тому, що ми з країни під чиєюсь парасолькою можемо перетворитися на сіру зону з подальшими розколами і війнами. На жаль, в офісі президента мислять трохи інакше, адже на стратегію, як казав президент в одному з інтерв'ю, просто не вистачає часу.

Головний висновок з цієї історії слід шукати не в питанні, чи треба було звільняти Коболєва і наглядову раду. За такі фінансові провали треба було це робити. Головне питання, яке має собі поставити Зеленський: "Які правила гри я встановлюю?". А за провал "операції Нафтогаз" (хоча на Банковій впевнені, що це перемога) мали б звільнити півофісу президента.