Гонка "помазаників". Чому Омелян не стане українським Макроном
Міністр інфраструктури України Володимир Омелян таки знайшов можливість відправитися з робочим візитом до США. І хоча цей візит не став об'єктом уваги ЗМІ, про нього "ДС" повідомили в прес-службі Кабміну. Ще в березні спроба Омеляна полетіти за океан на українсько-американський бізнес-форум навіть спровокувала внутрішньополітичний скандал. Тоді керівництво Кабміну не без резону відзначило, що літати по закордонах міністру інфраструктури, коли потрібно терміново латати насилу перенесли зиму українські дороги, дещо легковажно і добро на відрядження Омеляну не дало. Міністр на цей рахунок публічно повозмущался, але відклав поїздку. І ось тепер нібито знайшов час для заокеанського вояжу.
У березні Омелян говорив, що мета його поїздки - пошук американських партнерів для великих інфраструктурних проектів, але справа, як нам бачиться, не тільки в цьому. Володимиру Володимировичу в першу чергу потрібні все ж політичні партнери. Так що його візит сміливо можна назвати оглядинами, бо амбіції молодого міністра одним міністерським портфелем явно не обмежуються. За нашою інформацією, деякі впливові українські політичні гравці з близького оточення президента всерйоз розглядають молодого, прогресивного, утвореного Омеляна як досить перспективного "нового обличчя", "благословення" Вашингтонського обкому для якого буде зовсім не зайвим.
Справа в тому, що після перемоги на президентських виборах у Франції молодого інтелектуала Еммануеля Макрона, не замазанного ні в яких політичних скандалах, політики-месії знову стали в моді. У США таким був Барак Обама, але своє месіанство реалізував не в повній мірі, а тому американці кинулися в іншу крайність, обравши собі популіста Дональда Трампа. Проте французи відродили віру в політичне месіанство.
Україну цей тренд, зрозуміло, теж не обійшла стороною. Десять років тому у нас вже був свій романтичний "месія" - Віктор Ющенко. Правда, та історія закінчилася розчаруванням, протывсихством, реваншем Януковича і новою революцією, після якої українці зробили в цілому раціональний вибір на користь Петра Порошенка. Але суспільний запит на нові обличчя, які зроблять ВСЕ" в українській політиці нікуди не подівся, і багато хто намагається відповідати тренду. На сьогоднішній день відразу кілька молодих і амбітних політиків претендують на роль "Вашингтона з новим і праведнім законом". Крім згадуваного вже Омеляна, це в першу чергу голова Національного антикорупційного бюро Артем Ситник і глава НАК "Нафтогаз" Андрій Коболєв. Всі троє молоді, симпатичні і не помічені в "небезпечних зв'язках". Ну, не те, щоб зовсім не помічені, той же Ситник співпрацює з "антикорупційної" і еврооптимистической компанією неабияк "зашкваренного" Сергія Лещенка, але ні в якихось зовсім вже великих скандалах не замішані.
Тепер для подальшого політичного просування в образі "месії" їм потрібно те, що в свій час було у Віктора Ющенка - успіхи на нинішніх посадах і підтримка Вашингтонського обкому. І якщо Омелян явною підтримкою з-за океану поки похвалитися не може, що й змушує шукати допомоги за океаном, то і Ситник, і Коболєв вже давно користуються особливою любов'ю і підтримкою американського посольства.
Щодо успіхів, то тут першість за головою НАК "Нафтогазу", який вже заніс собі в актив недавнє рішення Стокгольмського арбітражу на користь України. Омеляну нічого подібного пред'явити поки не вдається, але в його роботі немає і явних провалів. Успіхи ж Ситника на терені боротьби з корупцією поки залишають бажати кращого - жоден великий корупціонер так і не посадили, а ті, хто міг би опинитися за ґратами, встигли легко і невимушено втекти з країни. Ситник, щоправда, намагається перекласти відповідальність за свою неефективність на суди і Прокуратуру, що, хоча і цілком типово для українських правоохоронців, але дозволяє чолі НАБУ не розгубити остаточно свій авторитет. Так і США підтримують антикорупціонера досить активно.
Ще одним кандидатом у месії можна вважати і рок-музиканта Святослава Вакарчука, який, хоч і має певний політичний досвід (швидше негативний, ніж позитивний), але не вляпався в який скандал і задовольняє вимогам молодості, прогресивності і моральності. Останнім часом Вакарчука знову активно просувають в політичній площині, а сам він, хоч і добровільно склав мандат нардепа під час першого приходу в політику зараз, схоже, не проти вдруге увійти в одну річку.
Включення Омеляна в цю гонку "помазаників" розширює вибір як для українського виборця, так, власне, і для Вашингтонського обкому, а от чи стане хоч хтось з них справжнім українським Макроном - питання досить спірне. Адже крім молодості і чарівності чинний французький президент запропонував виборцям виразну економічну програму, не скочуючись у так улюблений українськими політиками соціальний популізм, і чіткі зовнішньополітичні орієнтири.
Українські кандидати в месії в цьому відношенні виглядають значно скромніше. І якщо з зовнішньою політикою у нас ситуація безальтернативна - братська агресія просто не залишає нам вибору, відповідей на внутрішні виклики молоді "месії" нам не дають. Той же Омелян запам'ятався в першу чергу війною з головою "Укрзалізниці" Войцехом Балчуном, а для месії це якось дрібнувато.
