"Нові" бідні. Чому в Україні вимирає соціальна база реформ

Головні біди нашої економіки, на думку МВФ, полягають у безперервному військовому конфлікті. У всякому разі, саме війна, за оцінками фонду, призвела до падіння реальних доходів населення. За рівнем даного показника українці на 14% нижче того рівня, при якому країну вважають низько доходної за міжнародною шкалою оцінки. Але в групу низькодохідних країн ми так і не потрапили. За рівнем бідності, структурі зайнятості, тривалості життя та рівня освіти Україна поки типовий emerging markets, тобто країна з економікою, що розвивається.

Дана оцінка в черговий раз активізувала задавненный дискурс щодо того, до якого типу слід віднести українську економіку та суспільство: до "розумним або щасливим", тобто багатим духовно чи матеріально, адже саме від правильності питання залежить, що варто вважати бідністю.

На жаль, замість плідної дискусії ми стали заручниками зайвої політизації даної проблеми.

Це стосується, наприклад, що прозвучали в нашій експертному середовищі коментарів щодо затвердження ООН про те, що в Україні більше 60% населення живуть за межею бідності. Підрахунок тут був досить простий. Пенсіонери, одержувачі державних допомог та пільг, інваліди, переселенці і люди, що живуть на окупованих територіях. Для порівняння: за міжнародними стандартами межею бідності для Східної Європи вважається $5 в день по паритету купівельної спроможності (ПКС), які людина витрачає на продукти харчування і мінімальний одяг. Світовий стандарт бідності — $1,9 в день.

Якщо виходити з обмінного курсу, то в українських реаліях еквівалент цієї суми складе 3,9 тис. грн в місяць, при тому, що мінімальна зарплата у нас 3,7 тис. грн, а середня пенсія — 2,44 тис. грн. Якщо ж перерахувати заповітні п'ять баксів за паритетом купівельної спроможності, у цьому випадку рівень бідності знизиться до 1,2 тис. грн на місяць.

Зіткнення двох міфологем — "святої бідності" і "простоти, що гірше злодійства", — властиво не тільки періоду японського середньовіччя, але і сучасній Україні. Бідні чи багаті, яка в цьому роль держави і кожного окремо взятого індивіда — це ті "кляті питання", які є путами на наших ногах. Без адекватної відповіді на них та визначення реального рівня малозабезпеченості неможливо розірвати онтологічний коло бідності та сформувати ефективну державну соціальну політику.

Всі ці питання стали терзати вітчизняні експертні уми давно, але особливо в останні чотири роки, коли тема бідності була рельєфно "підсвічена" не тільки війною, але і повільними темпами економічних реформ.

За даними Держстату, який проаналізував диференціацію життєвого рівня населення України, у 2014-2016 рр .. відбулося два взаємовиключних процесу. По-перше, з 8,6% у 2014-му до 3,8% у 2016-му скоротився питому вагу населення, у якого середній еквівалентний загальний дохід в місяць був нижче законодавчо встановленого рівня.

В абсолютних цифрах ця соціальна група скоротилася з 3,6 до 1,5 млн осіб.

У той же час такий показник, як частка населення, у якого середній еквівалентний загальний дохід в місяць був нижче фактичного прожиткового мінімуму, різко зріс: з 16,7% у 2014-му до 51,1% у 2016-м. В абсолютних цифрах цей приріст збільшився з 6,3 млн осіб до 19,8 млн, тобто за 2014-2016 рр .. ця група поповнилася на 13,5 млн чоловік. При цьому слід зазначити, що в 2016 р. законодавчо встановлений прожитковий мінімум становив 1388 грн в місяць, а фактичний — 2 646 грн, тобто сім'я, що складається з двох дорослих і двох дітей, повинна була заробляти більше 10,5 тис. грн на місяць.

Припустимо, 1,7 млн підвищилися в класі за рахунок збільшення мінімальних виплат, але звідки майже 12 млн нових учасників другої групи?

Як це ні парадоксально, система суспільної нерівності практично не вплинула на різкий дисбаланс у перерозподілі суспільного доходу. Візьмемо так званий квінтильній коефіцієнт диференціації доходів населення, що демонструє співвідношення між мінімальним рівнем доходів найбільш забезпечених 20% населення і максимальним рівнем доходів 20% найменш забезпечених груп. З 2014 р. даний показник практично не змінився і склав 1,9, тобто мінімальний дохід 20% населення з високими доходами лише в два рази перевищує максимальний дохід 20% бідного населення.

В той же час спостерігається скорочення квинтильного коефіцієнта фондів, який в 2014 р. становив 3,5, а в 2016-му — 3. Даний коефіцієнт показує співвідношення сумарних доходів 20% населення з високим рівнем доходів до сумарних доходів 20% людей з низькими доходами. Зниження показника свідчить про те, що скоротився і даний соціальний розрив.

Зазначена статистика не охоплює 1% найбагатших громадян, активи та авуари яких зосереджені за кордоном або в готівковій формі і не враховуються вітчизняною статистикою.

Зате ці індикатори дають нам зрозуміти, звідки відбулася міграція населення у фокус-групу бідних.

Приблизно 7-8 млн чоловік прийшов з так званого середнього класу, який залишився середнім лише ментально за рахунок спогадів про поїздки за кордон на відпочинок та можливість купити автомобіль чи квартиру в минулі роки.

Як показує статистика, в період з 2012 по 2013 рр. у населення виник якийсь профіт у вигляді розриву між рівнем наявного в домогосподарствах ресурсу і розміром витрат (до 650 грн в місяць). Надалі ця подушка безпеки суттєво схудла: в 2015 р. вона склала 279 грн в місяць, а в 2016-му — 518 грн.

Дуже показова і структура доходів домогосподарств в 2016 р. Заробітна плата і доходи від підприємництва склали в сукупності трохи більше 52% (47 і 5% відповідно). Якщо сюди додати доходи від підсобного господарства та самозабезпечення продуктами харчування, то показник продуктивних доходів зросте до 60%.

Але рівень непродуктивних доходів все одно досягає катастрофічних 40%: пенсії, допомоги, стипендії — 23%, пільги — 5%, допомога — 8%, інші доходи — 4%. Таким чином, майже 40% доходів українських домогосподарств практично ніяк не залежать від продуктивності їх праці та підприємницької ініціативи, а забезпечуються або родичами за кордоном, або державою. В цьому і криється розгадка високого рівня патерналізму в суспільстві і його постійні сподівання на державу і диво нового, більш справедливого перерозподілу суспільних багатств. Переінакшуючи відоме прислів'я: "Чому такі бідні?", відповімо: бо маємо таку структуру доходів домогосподарств.

Як писали економісти Йонас Ріддерстрале та К'єлл Нордстрем, "приберіть ідеологічні амбіції і економічні стимули, і середина почне зникати". На жаль, в Україні немає ані економічної позитивної ідеології, яка реалізується на рівні держави, ні економічних стимулів до заробляння продуктивних доходів. Зате є стимули до отримання соціальних пільг, обмежений розмір яких викликає постійну печію у населення до можновладців, особливо на тлі корупційних скандалів і низькою побутової культури владних еліт, які вважають можливим відкрито демонструвати свій спосіб життя.

Структура витрат українських домогосподарств також аналогічна бідним країнам: продукти харчування складають майже 50% і зовсім не тому, що українці, як висловився один член уряду, багато їдять. Комунальні послуги непропорційно високі — 16%, що говорить про неадекватну тарифній політиці. Витрати на взуття та одяг — 5,6%.

Примітно, що витрати на куріння і алкоголь (2,9%) перевищують статті бюджету домогосподарств, пов'язані з освітою (1%), культурою та відпочинком (1,4%), і майже збігаються з витратами на медицину (4,2%). Неспоживчі витрати складають всього 6,8%, що і обумовлює вкрай низький рівень накопичення багатства у суспільстві і мляву динаміку внутрішніх інвестицій.

Всі зазначені вище фактори, говорять про те, що застосування загальноприйнятих стандартів для виявлення рівня бідності в Україні дуже погано корелюють з місцевими реаліями.

За аналогією з РФ у нас можна говорити про появу проміжного прошарку "нових" бідних, яка сформувалася раніше середньозабезпечених домогосподарств (лікарі, вчителі, працівники бюджетної сфери, наукові працівники), які балансують на рівні бідності внаслідок таких факторів, як девальвація, інфляція, неповна зайнятість. У структурній стратифікації група "нових" бідних майже заместила так званий середній клас.

Класична група бідних в Україні — це приблизно 5% населення. Група "нових" бідних досягає 50% жителів країни. Класифікувати дані групи виходячи з норм західної методології — це свідомо спотворювати результати дослідження. Можна, звичайно, як у США, встановити якісь цензи бідності (в Америці 48 цензів або рівнів бідності), наприклад, кількість стандартних продуктових наборів, які домогосподарство може придбати на свій щомісячний дохід або 50-60% від середнього/медіанного доходу, зафіксованого в економіці. В останньому варіанті при середній зарплаті в Україні 6-7 тис. грн медіанний рівень бідності на сім'ю з двома працюючими і двома дітьми складе 4 тис. грн на члена сім'ї або 16 тис. грн на місяць на домогосподарство.

На жаль, як система розподілу державних субсидій, пільг і дотацій, так і загальні економічні стимули призводять до консервації групи "нових" бідних. Надзвичайно високий рівень оподаткування (прибутковий податок — 18% плюс військовий збір — 1,5%) зводить нанівець бажання населення отримувати легальні продуктивні доходи. Крім того, низька питома вага заробітної плати в структурі ВВП свідчить про високий рівень присвоєння додаткової вартості власниками великих фінансово-промислових груп, що, в свою чергу, стимулює трудову міграцію і гасить соціальну ініціативу і внутрішню мобільність. Тарифна політика держави, яка реалізується в інтересах найбільших енергетичних холдингів, сформувала групу "нових" бідних, залежну від субсидіарної підтримки і при цьому внутрішньо не воспринимающую цю залежність.

Парадоксально, але факт: держава щороку виділяє сотні мільярдів гривень на консервацію групи "нових" бідних, але не створює умов для збільшення частки середнього класу. При цьому розглядає зниження ренти на видобуток корисних копалин, але не знижує прибутковий податок з фізичних осіб. Хоча новий менеджмент державного управління у пошуках соціальної підтримки реформ повинен відштовхнутися від твердої "точки опори" у вигляді середнього класу. Група "нових" бідних, зі зрозумілих причин, ніколи такою опорою не стане.