Головна проблема артилерії. Як в Україні налагоджують власне виробництво стовбурів

І тільки останнім часом почалися деякі зрушення в цьому напрямку. Причому на жаль, з об'єктивних причин ситуація змінюється досить повільно. І пов'язано це насамперед з відсутністю технологій і можливостей нашого військово-промислового комплексу.

Вперше проблему стовбурів почали вирішувати ще в другій половині 1990-х років під час виконання контракту для Пакистану на постачання 320 танків Т-80УД. Росіяни, які були прямими конкурентами українського танка на тендері для Пакистану, навідріз відмовилися від поставок танкових гармат.

Тоді на ПАТ "Сумське НВО" було розгорнуто виробництво гладких стволів для 120-мм танкових гармат КБА-3, а їх складання з виробництвом інших деталей здійснювалося на ДП "Завод ім. В. А. Малишева". Власне, підприємство на той момент було достатньо сучасним — побудовано тільки в 1988 р. для виробництва бурильного обладнання для нафтогазової промисловості (до 2015 р. — основний замовник "Газпром"), хоча і не профільним. Але це невелика проблема, адже танковий стовбур — це, по суті, труба.

Хоча пакистанський замовлення було виконано, проте вже тоді виникли проблеми. Виявилося, що український клон радянської 2А46М під назвою КБА 3 володів ресурсом в два-три рази нижчий, ніж оригінал: всього близько 200 осколково-фугасних пострілів. Справа в тому, що сорт сталі, з якого виробляються радянські і російські гармати, освоєно лише на одному російському підприємстві. Тим не менш виробництво тривало для пакистанців як мінімум до 2014 р.

Правда, коли почалася війна на Донбасі і знадобилося розгортати виробництво стовбурів, мова стала йти вже зовсім про іншому підприємстві — Старокраматорском машинобудівному заводі.

Першим видимим успіхом став контракт на постачання для київського "Маяка" 120-мм стволів для мінометів М120-15 "Молот". Там же планують розгорнути виробництво стовбурів нового для України калібру — 155 мм. І першою пробою сил стала робота над перспективною колісної САУ "Богдана".

Зрозуміло, що в силу особливої секретності говорити про конкретні речі складно. Але, видно, сталося якесь "поділ праці" — сумчани будуть займатися виробництвом стовбурів калібру до 80 мм, а в Краматорську будуть виготовляти калібром від 80 до 205 мм та довжиною до 10 000 мм. принаймні такі характеристики має спеціальне верстатне обладнання, яке закуповується за різними контрактами по всьому світу. Таким чином, цілком імовірно, що у нас буде освоєно виробництво необхідних стволів для всього асортименту знарядь, які перебувають на озброєнні ЗСУ, виключаючи хіба що 203-мм САУ 2С7 "Півонія".

Принаймні, про такий розвиток подій свідчать останні події — наприклад, прийняття на озброєння на початку червня 23-мм стволів КБА 40. Хоча відповідальним за це було КБ "Артилерійське озброєння", але з великою часткою ймовірності можна говорити про те, що проводитися вони будуть саме в Сумах.

Історія з прийняттям на озброєння саме цього зразка свідчить про те, як досить непросто йде сам процес. Так, відомчі випробування стовбура були проведені в грудні 2018 р. Лише через два місяці було підписано акт за результатами випробувань, а от тільки зараз прийнято рішення про допуск до експлуатації у Збройних силах України з присвоєнням номенклатурного номера НАТО.

Таким чином, в кінці кінців буде вирішена проблема з зенітними установками ЗУ-23-2, які за минулі роки одержали широке використання на фронті як засіб вогневої підтримки піхоти. Особливо це було актуально влітку 2014 р., адже на відстані прямої видимості — до 1 км — ця установка вражає практично всі — від живої сили до легкоброньованої техніки.

Тепер актуальною стає і програма модернізації зенітної установки як засобу боротьби з безпілотниками противника. Ще восени 2018 р. на одному з полігонів засвітилася досвідчена ЗУ-23-2, модернізована інженерами чернігівського підприємства "Чезара". Знову-таки відзначимо, що деталі невідомі, але, за твердженням розробників, модернізований варіант доповнили засобами спостереження та автоматизованого наведення, що дозволяє в рази збільшити ймовірність ураження виявленої цілі.

Адже основною претензією до військових "зушке" як зенитному засобу є саме вкрай невелика ймовірність ураження повітряних цілей, що пов'язано з необхідністю візуального виявлення цілей і ручного управління наводкою.

З розгортанням масового виробництва 23-мм стволів на новий рівень вийде і виробництво бойових модулів для легкої бронетехніки на їх базі. Вже зараз є кілька досить цікавих проектів, розвиток яких було кілька призупинено саме через брак гармат.

Таким чином, можна говорити про те, що розгортання серійного виробництва стовбурів — як нарізних, так і гладкоствольних — у значній мірі дозволить української військової промисловості позбутися залежності від російських комплектуючих. І що найголовніше — в осяжному майбутньому перейти на стандарти НАТО у артилерії.