На вибори, а не на вулицю. Українцям однаково байдужі "бабусі Рабиновича" і "подвиги" С14

Щоб адекватно оцінювати існуючі в Україні протестні настрої, слід враховувати, що склався нині в суспільстві своєрідний парадокс. З одного боку, дуже багато українців вважають, що країна рухається в неправильному напрямку, отже, невдоволення чинною владою якщо не тотально, то як мінімум реально масштабно. Але, з іншого боку, у людей абсолютно не спостерігається бажання масово виходити на вулиці за першим покликом, щоб тим самим радикально вплинути на зміну поточного стану речей.

Причин цьому явищу соціологи знаходять кілька. По-перше, криза суспільної недовіри зараз не тільки до влади, але і до різношерстої опозиції, представники якої поки не змогли підібрати ключик, як активувати в свою користь накопичений потенціал вуличних протестів. А по-друге, чималим стримуючим фактором для можливих соціальних вибухів залишається тривала військова агресія з боку Росії, тому принцип "не нашкодь Вітчизні" виступає найчастіше превалюють у відмові приєднатися не на словах, а на ділі до широким антиурядових акцій.

Щеплення "Михомайданом"

Коли восени минулого року прихильники Міхеїла Саакашвілі встановили наметове містечко біля Верховної Ради, який дотепники відразу ж обізвали "Михомайданом", а мітинги з вимогами до влади під парламентом стали відбуватися мало не в щоденному режимі, чотири найбільші українські соціологічні фірми стурбовані нинішнім ставленням українців в цілому до вуличних протестів. В результаті КМІС, Соціс", соціологічна група "Рейтинг" і Центр Разумкова спільно з'ясували не тільки рівень напруги в соціумі, але і те, які форми протестної активності найбільш популярні в Україні.

Як виявилося, незважаючи на те, що 68% респондентів оцінили ситуацію в країні як напружену, а ще 22% назвали її взагалі вибухонебезпечною, лише 9% опитаних заявили про власну готовність брати участь у чомусь схожому на новий Майдан. Ще 22,5% висловилися про свою підтримку масових протестних акцій, але без особистої участі, зате 60% були противниками такого прямого виходу народного невдоволення на вулиці. Не менш показовими виявилися і відповіді на питання, до якої конкретної форми протесту на даний момент готові українці. Так, 59% вибрали запропонований в соцопитуванні варіант "участь у виборах", майже 27% - "підписання різного роду петицій і звернень громадян", 10% - "участь в акціях протесту" і тільки 5% - "участь в акціях громадянської непокори".

Тобто соціологи зафіксували актуальний тренд схильності українців не до радикальних виступів, які можуть помітно послабити здатність держави протистояти тактиці Путіна за розхитування країни зсередини, а до мирних і легальним підходам щодо зміни влади, що виражено суспільними очікуваннями щодо майбутнього великого передвиборного циклу. Власне, цю сучасну українську тенденцію підтвердив і подальший хід подій - протест під прапорами Саакашвілі біля ВР не отримав належної підтримки ні від киян, ні з регіонів, виявився локалізовано і почав планомірне рух до маргіналізації.

А коли з України був видворений сам грузинський екс-президент, який є єдиним подразником, каталізатором і символом тлеющегося процесу, "Михомайдан" втратив всякий сенс і був оперативно куповані силами правопорядку з подальшою його ліквідацією на столичній вулиці Грушевського. Більше того, настільки невдало проведена протестна акція виявилася в уявленні широкої громадськості справжньої щепленням від мітингових пристрастей в найближчому майбутньому, а також значною мірою впоралася з вигідної для влади функцією по випуску пари суспільного невдоволення.

Дискредитований наймання масовки

Розуміння поточної малоефективність важеля вулиці для досягнення серйозних політичних цілей є у всіх провідних опозиційних гравців. Звичайно, всі вони на словах підтримали вимоги "Руху нових сил" і колективно обурилися самим фактом висилки його лідера Саакашвілі на терени Євросоюзу, але від вуличних акцій свідомо дистанціювалися, прибравши звідти свої партійні прапори.

Навіть "Самопоміч" тоді вирішила зайняти двояку позицію, коли участь у протесті під парламентом нардепів від цієї партії Насіння Семенченко та Єгора Соболєва трактувалося виключно як їх персональний, а не загальнопартійний вибір. Тому до ніякому особливому репутаційного негативу для більшості соратників Андрія Садового поразка "Михомайдана" не призвело. А відповідних асоціацій апріорі уникли і Юлія Тимошенко, і Анатолій Гриценко, і інші опозиціонери менших вагових категорій, так як вчасно перестали сподіватися на нинішню результативність протестних акцій в такому їх виконанні.

В принципі, завдання зібрати під своїми прапорами пару-трійку тисяч народу - цілком посильне для багатьох. Однак довіри таким партійними акцій з боку українського суспільства на даний момент немає, тому мобілізація цим способом потенційних виборців явно не спрацьовує. До того ж будь-які подібні мітинги сприймаються українцями переважно як проплачені масовки, таким чином, їх проведення ще й завдає чималої іміджевої шкоди організаторам цих акцій.

Хоча ті ж "життєлюби" Вадима Рабиновича або "соціал-демократи" Сергія Капліна продовжують наймати "тримачів прапорів", як ні в чому не бувало. Втім, їх головна мета "виходу на вулицю" дещо інша - позбутися іміджу віртуальності своїх політпроектів. Але якщо Рабиновичу зі своїми бабусями під Нацбанком", правда, тільки до тих пір, поки на чолі НБУ перебувала одіозна Валерія Гонтарєва, вдавалося хоч якось "вийти в люди" за межі виключно авторських телемонологов і навіть домогтися певних претензій на електоральні звершення в майбутньому, то у Капліна з його "вимогами трудящих" все як було, так і залишається на повному мізері.

Сприйняття вуличного "робингудства"

На іншому фланзі - праворадикальном - вулична активність також не призводить до яких-небудь вагомих результатів. І це при тому, що "Свобода", "Національний корпус", "Правий сектор" і "С14", підписали на початку 2017-го загальний "Національний маніфест", спільно влаштовують різні марші на вулицях з барвистими факельними ходами, але мобілізаційно впливають такі театралізовані дійства лише на їх електоральне ядро, не більше того. Натомість так звані акції прямої дії, де першу скрипку стала грати найменша з усіх націоналістів "С14", дійсно викликають у суспільстві належний резонанс.

Але якщо "профілактичні бесіди" з потенційними і діючими сепаратистами, різними ватниками, а також з елементарними хамами, мають нахабство принижувати ветеранів АТО і їх родичів, викликають у цілому в українців схвалення, то до участі ультраправих у протистоянні навколо всяких забудов, магазинів або цілих телеканалів відразу ж виникають громадські підозри. Тому що звання "титушек" на сьогоднішній момент також стало сильно розмитим, тим більше що є реальні прецеденти притягнення до рейдерству дуже багатьох з тих, хто позиціонував себе справжнім патріотом, а на повірку виявився типовим рекетіром.

Нарешті, навіть найбільш успішні акції прямої дії націоналістів поки не оберталися для них якимись вагомими електоральними наслідками не те що на загальнонаціональному, але й на суто локальному рівні. Тобто потенціал популярності українських робін гудів поки виглядає досить перебільшеним, тим більше що відрізняє їх в робингудстве неабияку непостійність. Адже одна справа скрутити в центрі Києва бразильського найманця російських окупантів Лусварги, що приносить активістам загальний "респект і уважуха", а зовсім інша - розгромити в столиці табір ромів, ніж викликати на рівному місці мало не міжнародний скандал.