Два теракти за три дні. Чи прийде на зміну Зе-владі гайдамаччина

За минулий тиждень в Україні терористи вже двічі захоплювали заручників, а в столиці, гриміли вибухи. Спочатку 21 липня в центрі Луцька раніше судимий лівий активіст Максим Кривош захопив автобус, в якому перебувало 13 осіб. Увечері терорист здався після того, як президент Володимир Зеленський виконав одну з його умов, опублікувавши шестисекундное відео з закликом дивитися фільм "Земляни". Після виходу заручників на волю глава держави видалив відео і розмістив пост про події в Луцьку.

Через день, 23 липня у Полтаві з'явився ще один терорист — під час спецоперації по затриманню підозрюваного у викраденні автомобіля Романа Скрипника він взяв в заручники співробітника поліції. З допомогою переговорів начальник департаменту карного розшуку облуправління поліції полковник Віталій Шиян обміняв себе на заручника, а злочинцеві надали службовий автомобіль, на якому він поїхав у напрямку Києва. Потім він відпустив Шияна і сховався в лісі в Решетилівському районі Полтавської області. Станом на вечір п'ятниці правоохоронці його ще не знайшли.

Крім того, 21 липня у поліції повідомили про мінування двох кіосків біля станції метро "Мінська" в Києві — пізніше там знайшли і знешкодили вибухівку. Загалом за останні дні прокотилася ціла епідемія фіктивних мінування різних об'єктів у Києві — Центрального залізничного вокзалу, торгового центру "Метрополіс" і в інших місцях.

У першому з двох епізодів звертає на себе увагу те, що, незважаючи на "спонтанний бунт" Кривоша, луцькі заручники досить добре відгукуються про нього. Це наводить на думку про класичному "Стокгольмський синдром", але, швидше за все, проблема лежить глибше.

Справа в тому, що значна частина суспільства вважає і буде вважати цих "бунтарів" жертвами, яких довели до такого стану, і від безвиході вони зважилися на злочин. Крім того, на таке своєрідне напівсхвалення терористів наклалося ще й те, що владу постійно звинувачують в інсценізаціях цих історій. Аж надто скромно-постановочним виглядало "знешкодження" луцького терориста, який хвилину чекав біля автобуса, коли до нього підійдуть спецназівці.

Тобто в тому, що відбувається, можна побачити перші ознаки формування в суспільстві певного схвалення терору як способу спілкування з владою. До цього фактично призвела тиха електоральна революція минулого року, коли українці просто голосували за те, щоб все змінилося, і мало хто замислювався, що такий вибір і такий спосіб перезавантаження влади може виявитися злом.

За минулий рік багато адептів віри в "нові обличчя" пройшли стрімкий шлях від обожнювання свіжоспечених хлопців та дівчат з нізвідки до ненависті до них. Все більшій кількості українців стає зрозумілим, що Зе-команда кардинально нічого не збирається змінювати, зате стає схожа на бліду копію своїх попередників – тільки без досвіду, стратегії і хоч трохи виразного бачення майбутнього.

Ще важливіше те, що українці зрозуміли – чути їх претензії або сприймати точку зору ніхто на Печерських пагорбах не збирається. І справа тут не стільки у прийнятті непопулярного закону про ринок землі, або спробах поховати закон про державну мову, або легалізації грального бізнесу. Вибірково реагуючи на одні подразники і взагалі не помічаючи інших, влада штовхає суспільство до остаточного прозріння щодо "нових облич".

Хотілося б помилитися, але Україна, можливо, стоїть на порозі нового етапу відносин суспільства і влади, який можна назвати гайдамаччиною. Якщо глобальне перезавантаження влади не допомогло, і зворотній зв'язок так і не запрацював, то починають з'являтися такі, як Максим Кривош. А президент, записуючи видосик на прохання терориста, можливо, тільки прискорює процес появи нових "борців за правду". На жаль, головним вигодонабувачем у цьому процесі є Росія, аплодуюча послабленню українських державних інститутів.