Палиця зламалася. Навіть США не можуть використовувати санкції нескінченно довго
Навряд чи Барак Обама мріяв про те, що під кінець свого президентства він залишить світову політичну арену в такому жалюгідному стані. Схоже, головною причиною сформованого положення речей є недооцінка адміністрацією лауреата Нобелівської премії миру рівня небезпеки, яку створює кероване організованою злочинністю і володіє ядерним арсеналом держава не тільки своїм сусідам і європейським державам, але і самим США.
Помилка Обами
При цьому не можна сказати, що, якщо виходити із внутрішніх американських інтересів, сам курс на більш м'яке лідерство себе не виправдав. Адже, незважаючи на всі зусилля Росії і її європейської агентури, навіть трансатлантичне партнерство сьогодні має місце бути. Чого не можна було сказати як мінімум про другий термін Буша-молодшого.
Не можна сказати і те, що у Вашингтоні не прагнуть виправити цю помилку. Прагнення це особливо яскраво проявилося в 2015-16 роках Вперше — як після провалу співпраці з російським агресором в Сирії, так і в ході політичних дебатів — прозвучали визнання від офіційних осіб і публічних політиків того факту, що РФ перетворилася у фактор ризику для національної безпеки США. А це — саме та формулювання політичного планування, від якої два роки відмахувався сам Обама. І те, що він без особливих вагань підписав указ про продовження санкцій до 2017 р., можна трактувати, зокрема, як свідчення усвідомлення цього промаху.
Причина виникнення помилки Обами щодо Росії є комплексною. Це і його пацифістські ліволіберальні погляди, і провали (вледствие недофінансування і зниження компетентності) американських розвідувальних структур в Росії, і спроби аналізувати російські політичні процеси з раціональної точки зору, і замаскований лобізм російських злочинних угруповань на території США і країн ЄС, і спрямованість Вашингтона Обами на повну солідарність у риториці і діях з європейськими союзниками, на чиїй території давно і ґрунтовно влаштувалися агенти російського неофашизму з набитими брудними грошима валізами.
Проте слід сказати, що після російських кібератак, обману в Сирії, безвиході "нормандського формату" і Мінського процесу, безплідних зустрічей Керрі і Нуланд в Москві і Женеві, на Білий дім (взятий в політичну облогу Пентагоном) зійшло прозріння. Крім того, Обамі необхідно підтримати в критичний момент Хілларі Клінтон, щоб все ж гарантувати її перемогу — з допомогою жорсткої риторики, а можливо і дій, спрямованих проти вкінець знахабнілою Москви.
І тут зустрічаються кілька подієвих векторів. З одного боку, президентство Обами завершується, і він волів би не робити різких рухів. З іншого, президентство це закінчується зовсім не так, як він того бажає. Воно схоже на відпливаючу вниз і переходить у каракулі сходинку засинаючого автора, причому точка і зовсім не поставлена (нею повинна була бути іранська угода і якесь етапне просування до угоди трансатлантичної торгової).
Простіше кажучи, Москва не могла не ухопитися за шанс через діалог про Дебальцеве з європейцями відновити діалог з Вашингтоном про Алеппо.
Тим не менш Пентагон наполягає на план "Б", під яким мається на увазі насильницький швидкий знос режиму Асада, який є каменем спотикання в Сирії при ігноруванні позицій Росії. План "Б" може стати і достатньою демонстрацією американської військової потужності, з урахуванням труднощів настання рябої коаліції багдадського уряду на Мосул, що залишився останньою великою цитаделлю ИГИЛ.
Червоні лінії, з якими у Обами явно не склалося, давно перейдені усіма сторонами. Але в адміністрації ще роздумують над радикальними кроками — адже в цьому випадку напередодні виборів опозиція захныкает пісеньку про відправку військ за кордон, все ще добре працює з частиною американців, які страждають в'єтнамо-іракським синдромом. Втім, після дня виборів у Обами залишиться ще два місяці для проведення військової операції. Тим більше що в Європі найбільше обурюється як раз трималася особливої лінії Франція — здається, європейські союзники не повинні стати перешкодою?
А якщо не тільки стануть, але і спробують виміняти згоду на брутальне дострокове припинення повноважень Башара Асада, скажімо, пом'якшення антиросійських санкцій за Україну? Адже до кінця такого виключити не можна, тим більше, що низка пов'язаних з "українським" кризою ситуацій вже демонстрував глибини європейського прагматизму і меркантильності.
Єдність цінніше результату
Якщо уважно придивитися до структури санкцій, то падіння товарообігу Росії з ЄС було переважно спровокований самою Росією, її антисанкциями. Адже європейці не є визначальним чинником у ядрі системи санкцій. Ядром цього є США, Великобританія і Канада.
При цьому слід прийняти до уваги наступний момент. До теперішнього часу обмеженість і дозування санкцій частково були результатом існуючих між США і ЄС відмінностей у стратегії відносин з Росією і, відповідно, витрат, на які готові піти союзники по різні боки Атлантики в реалізації цих стратегій. З точки зору Вашингтона введення санкцій щодо Росії — досить простий спосіб досягнення переваги перед більш вразливим противником, що дозволяє до того ж уникнути прямої конфронтації. Америка несе відносно невеликі економічні витрати від антиросійських санкцій. Почасти через їх конфігурації, почасти — із-за відносно невеликого російського економічного присутності в США. На цьому тлі трансатлантична єдність в питанні санкцій є ключовим елементом західної політики — чи не більш важливою, ніж масштаб власне санкційного тиску. Асинхронність тут стала б однозначною перемогою Москви і загнала б потужний клин у відносини між США та їх союзниками в континентальній Європі. Те, що європейці неодноразово умеряли своє невдоволення заради утримання єдиного фронту, є одним з ключових індикаторів нинішнього стану трансатлантичних відносин.
Тим не менш трансатлантична система санкційного тиску об'єктивно має свої межі. Якщо виключити ескалацію військових дій на сході України або який-небудь інший "джокер" начебто трагедії МН17, нові санкції навряд чи будуть введені, а нинішні безумовно не здатні забезпечити тиск достатня, щоб швидко змінити поведінку Росії.
Якщо Європа опиниться осторонь
Так що трапиться, якщо континентальна Європа взагалі "відійде від справ"? Як зазначив віце-президент Центру Карнегі Ендрю Вайс, ефективність санкцій як інструменту впливу на поведінку Росії залежить від домінування економіки США і готовність Вашингтона його використовувати. Перший пункт в найближчій перспективі сумнівів не викликає. Що ж до другого, то незалежно від результатів виборів еліти країни налаштовані, як мінімум, на продовження нинішньої політики щодо Росії, причому партійна приналежність президента на ці настрої впливає мало. Так що про відмову від такого пресингу у Вашингтоні серйозно заговорять ще не скоро.
У довгостроковій перспективі, однак, роль санкційного інструментарію у зовнішньополітичних розрахунках Вашингтона може змінитися, оскільки категорія економічного домінування — концепт двох минулих століть — все більше розмивається, гегемонія США у світовій економіці розбавляється зростанням інших держав, а також появою альтернативних глобальних фінансових центрів. Серед цих нових акторів особливо виділяється Китай. Але в перспективі і Індія цілком може переглянути своє в цілому нейтрально-позитивне ставлення до американської санкційної політики. Ізраїль вже воліє балансувати між Москвою і Вашингтоном. Таким чином, вартість застосування санкцій як інструменту зовнішньої політики і супутніх витрат для США, по всій видимості, з часом буде зростати.
Самим серйозним з небажаних наслідків від санкцій проти РФ для США може стати поступова ерозія своїх санкционных можливостей протягом наступних десятиліть. Справа в тому, що США застосовують санкції не тільки на російському напрямку. Існують десятки інших санкционных програм. Їхній спектр широкий — від спрямованих на захист прав людини та боротьбу з тероризмом і організованою злочинністю аж до стримування розповсюдження зброї масового знищення. Незважаючи на важливість кожної з цих програм, настільки широкий спектр санкционных режимів в комбінації з іншими регуляторними та судовими механізмами з усією очевидністю збільшує тиск на іноземних партнерів США. І є ризик, що тим самим Вашингтон в кінцевому рахунку або спонукає їх до пошуку альтернатив долара і американської регуляторної системи, або, що більш імовірно, спонукає до створення складних бізнес-структур, мінімально зав'язаних на США. Причому такі ризики існують як на рівні конкретного бізнесу, так і на комплексному рівні. Зокрема, мова йде про розробку альтернативних систем обробки платежів та кредитування. Visa і MasterCard, до речі, вже зіткнулися з цією проблемою, виконуючи заборону на транзакції з російськими банками з санкційного списку. І хоча можливість створення Росією національної платіжної системи викликає обґрунтовані сумніви, вона цілком може отримати допомогу ззовні.
В подальшому це може серйозно знизити ефективність санкцій як зовнішньополітичного інструменту. Більш того, це загроза чільному положення США у світовій економіці і у глобальних фінансових потоках. Таким чином, природним наслідком санкцій проти Росії стане ослаблення цього методу тиску в довгостроковій перспективі, оскільки і Москва, і інші гравці, ризикують виявитися об'єктом санкцій, прагнуть знайти способи нейтралізації такого впливу. У перспективі це підвищує ризики виникнення нових військових конфліктів, оскільки альтернатив силового вирішення спорів стане менше.
Сила обставин
У 2015 р. товарообіг між США і Росією становив близько $23 млрд (роком раніше - близько $34 млрд). Це вдвічі нижче обороту зі Швейцарією - п'ятнадцятим за обсягом торгівлі партнером Америки: у тому ж 2015-му він становив $53,5 млрд.
У Європи ситуація принципово інша. У 2015 р. Росія все ще була третім найбільшим джерелом імпорту в ЄС і п'ятим найбільшим експортним ринком. Товарообіг між ними становив трохи більше 200 млрд євро (серйозна цифра, незважаючи на істотне падіння: у 2013-му було 330 млрд євро). Причому за деякими підрахунками, за минулий рік санкції обійшлися Європі в 0,3-0,4% ВВП, це приблизно 40-50 млрд євро. Цей збиток є однією з причин небажання ряду європейських країн підтримувати санкції.
Дана проблема була одним з ключових питань у внутрішніх дискусіях ЄС про санкції щодо Росії з самого початку її агресії проти України. З іншого боку, повз неї не могли пройти і американці. Таким чином, для Вашингтона і Брюсселя на перший план виходили синхронність і перспективне планування, а не миттєва ефективність санкцій кампанії.