Справа Мартиненко. Як влада сама себе заганяє під третій Майдан
Затримання екс-нардепа Миколи Мартиненка стало черговим лакмусовим папірцем, показала, що боротьба з корупцією в українських реаліях остаточно перетворилася на профанацію. І справа навіть не в ступеня винності Мартиненко або політичний характер кримінальної справи проти нього — винність повинен визначати суд, а політична складова буде в будь-якому переслідуванні важливої політичної фігури, показовою є реакція на затримання українського суспільства, і вона повинна українську владу як мінімум змусити задуматися.
Почитавши реакцію соцмереж на історію Мартиненко, складається стійке відчуття, що соціально активна й освічена частина нашого народу, а саме такі і пишуть в соцмережі на політичні теми, сприйняла історію з затриманням одного з найважливіших персон "Народного фронту" як чергову серію комедійного серіалу. Якщо у відношенні попередньої "великої риби" в мережах НАБУ — головного фіскала країни Романа Насирова — звучали коментарі про справедливою каре, яка наздоганяє знахабнілого казнокрада, то тепер все відбувається коментується з неабиякою часткою скепсису, а то й відвертого сарказму. Мовляв, одеялко потрібно Мартиненко тепліше підігнати і коляску інвалідну, а самим сідати зручніше, щоб поспостерігати за веселим поданням, яке нам підготували НАБУ на пару з Мартиненко.
Жертві антикорупційної боротьби ніхто, зрозуміло, не співчуває, але над недолугими діями НАБУ відверто сміються. Все це разюче відрізняється від суспільних настроїв, які спостерігаються при загостреннях антикорупційної боротьби в минулі роки.
Коли в 2005-му "помаранчева" влада садила Бориса Колеснікова, ставлення до цій справі було зумовлено розколом суспільства на два непримиренні цивілізаційних табору. Тут симпатії народу визначалися простий парадигмою свій–чужий. Для половини країни Колесніков був ворог, який повинен сидіти у в'язниці, а для другої таким же точно ворогом був Луценко, дії якого сприймалися виключно як переслідування з політичних мотивів.
У 2011-му все було так само, тільки навпаки, тепер уже Луценко і Тимошенко для половини країни були жертвами помсти і політичних переслідувань, а для другої половини — ворогами, які отримують по заслугах.
Зараз же зрозуміло, що Революція гідності кардинально змінила ситуацію. Протистояння свій–чужий по лінії проросійськості або проукраїнскості змістилося в площину реальної війни досить далеко на схід, і корупція з боротьбою за владу мають до цієї лінії розлому досить далеке відношення. В той же час намітилася нова лінія розколу, тепер вже без національного забарвлення — по лінії влада–народ.
Якщо до революції народ підтримував своїх політиків проти чужих, прощаючи своїм дуже багато, то тепер вся влада начебто як і своя, але на ділі виявилася дуже далекою і чужою. Занадто мало виявилося позитивних для людей змін, в тому числі і в питанні боротьби з корупцією, що призводить народ до природного і досить тривіального висновку, мовляв, усі вони однакові.
Що ж стосується всіляких нових антикорупційних органів, то ставлення до них у кращому разі поблажливе, мовляв, вчаться хлопці працювати. У гіршому ж випадку таке ж, як і до всієї влади, як до невмілим, непрофесійним і політично заангажованим. І всі відверті проколи НАБУ, у якого поки жодне гучне справу не було доведено до кінця і яке ніяк не цурається самопіару на боротьбу з корупцією і не надто приховує своїх політичних симпатій, тільки зміцнюють народ у їх думках.
Для населення всі ці антикорупційні рухи виглядають як боротьба рівновіддалених від людей політичних кланів, за якої поки спостерігати досить кумедно, але раніше чи пізніше ненависть переважить скепсис і іронію, а це вже буде прямим кроком до третього Майдану, який явно не потрібен найближчим часом ні влади, ні громадянам і державі як системі. Є серйозні і обґрунтовані побоювання, що наступний Майдан при наявності агресивного імперського сусіда країна може і не пережити.
І щоб не допустити подібного, влада просто необхідно якось змінювати підхід до боротьби з корупцією. В прихід освіченого диктатора і сильної руки, яка зможе рішуче закликати корупціонерів до порядку і про яку свідомо чи підсвідомо мріє велике число українців, віриться, чесно кажучи, важко. Тому владі доведеться, як мінімум в інтересах самозбереження, спробувати стримати корупційні апетити самої себе, а антикоррупционерам з НАБУ і НАПК, по-перше, прискореними темпами набиратися професіоналізму, щоб не виглядати немічним посміховиськом в очах людей, а по-друге, позбавлятися від власних політичних симпатій, щоб переслідування корупціонерів не виглядало як зведення політичних рахунків. Сумнівів у можливості подібного, звичайно, набагато більше, ніж оптимізму, але ігнорування нинішньої ситуації загрожує дуже великими ризиками.
