Дефіцит снарядів. Чому Міноборони хімічить з імпортом, а не збільшує замовлення "Стугн"

Минулого тижня розгорівся черговий іскандал з закупівлями боєприпасів для потреб ЗСУ. Народний депутат від "Європейської солідарності" Михайло Бондар звинуватив структури Міністерства оборони в закупівлі в Чехії списаних снарядів УОФ12. Стверджувалося, що це радянські снаряди випуску 1986-1988 рр., які отримали нові детонатори.

Міністерство оборони відповіло обтічно, мовляв, закупівля проводилася департаментом військово-технічної політики, розвитку озброєння і військової техніки в рамках Державного оборонного замовлення і після проведення маркетингових досліджень. І нібито фірма Czech Defense Systems as запропонувала снаряди за найнижчою ціною на ринку. При цьому про радянське походження снарядів безпосередньо не йдеться, зате стверджується, що дані боєприпаси пройшли ремонт у 2020 р. з поділом всіх елементів і з заміною всіх порохів та порохоутримуючих складових, і укомплектовані детонаторами 2019-2020 років виготовлення.

Залишимо осторонь комерційну складову питання, а зупинимося на військовій стороні скандалу. Отже доводиться констатувати, що всі бадьорі повідомлення від "Укроборонпрому" зразка літа 2018 р. про те, що дуже скоро на озброєння піде вітчизняний аналог УОФ12 — осколково-фугасний снаряд ОФ-35, виявилися, м'яко кажучи, передчасними. А медійного шуму тоді було дуже багато — наводилися навіть відомості про те, що в снарядах використовуються вітчизняні вибухові суміші "Шквал" і "Блискавка". Але щось в черговий раз пішло не так, і ми як і раніше закуповуємо ці снаряди за кордоном.

Також ми отримали чергове підтвердження того, що снаряди, яких на початок війни навесні 2014 р. на складах була сила-силенна, тепер у дефіциті. Причому настільки, що військові змушені закуповувати їх мікроскопічними партіями (що таке 5000 снарядів для 250-тисячної армії) за ціною 760 євро за снаряд. Тобто жарт радянських часів, що "кожен постріл — це новенькі "Жигулі", стає в наших реаліях вже не жартом.

Важливо відзначити, що потрапили в скандал снаряди, які закуповуються для 100-мм протитанкових гармат МТ-12 "Рапіра", що за радянським статутом і канонам були основним засобом боротьби з танками піхотних підрозділів. Для наших ЗСУ в цьому сенсі нічого не змінилося, хоча, як показав досвід війни на Донбасі в 2014-2015 рр., буксирувана артилерія, а тим більше протитанкова, на полі бою більше нагадує анахронізм. За час тієї кампанії був єдиний випадок вдалого застосування "Рапіри", коли колона російської армії вискочила на замасковану батарею капітана Костянтина Коваля з 51-ї мехбригади і понесла втрати. У всіх інших випадках (включаючи, наприклад, Вуглегірськ у січні 2015 р.) ці гармати не зіграли ніякої ролі і не змогли завдати противнику скільки-небудь серйозної шкоди.

Що стосується буксирування, то під час другої війни в Нагірному Карабаху в 2020 р., з масовою появою в небі азербайджанських безпілотників, вірменська буксирувана артилерія була помножена на нуль, причому ударами "Байрактара" знищувалися не так самі гармати, скільки засоби буксирування. До слова, схожа ситуація була і на Донбасі — велика частина "Рапір" потрапила до рук бойовиків з тієї причини, бо їх не було чим вивезти в тил.

А тепер основне питання — чи не варто переглянути роль гармат МТ-12 "Рапіра" як протитанкових і відмовитися від них у стройових частинах? А передати, наприклад, у Корпус Резерву або в частини територіальної оборони, зосередивши зусилля і фінанси на інших напрямках розвитку протитанкових засобів? Адже в умовах явно недостатнього фінансування закупівля невеликих партій снарядів не приведе до якогось різкого посилення можливостей ЗСУ, а тільки до розмазування тонким шаром бюджетних коштів.

Якщо військові не хочуть відмовлятися від "Рапіри" (хоча б через те, що їх на озброєнні близько 200 штук), то варто нагадати, що за час незалежності її "навчили" стріляти і вітчизняними "Стугнами". У нас налагоджено виробництво протитанкових ракет і "Луч" цілком міг би забезпечити потреби збройних сил. Тим більше що цій ракеті не треба проходити державні випробування — вона офіційно прийнята на озброєння ще в 2006 р.. І ясна річ, що її характеристики набагато кращі, ніж стандартного снаряда, вони дозволяють вражати цілі на відстанях до 5 км.

Виходячи з цих же міркувань (наявність власного виробництва), більш перспективним бачиться вкладання грошей у модернізацію самохідних протитанкових комплексів: 9П148 на базі БРДМ-2 та 9К114 "Штурм-С" на базі МТЛБ. На сьогодні вже є реальні проєкти і навіть спробні машини, де замість старих радянських ракет використовуються вітчизняні. При цьому реально поліпшуються і характеристики систем наведення.

А є ще самохідна артилерія, де теж відчувається як недолік снарядів до 122-мм системам, так і повна зношеність систем калібру 152-мм. Хоча їх роль у бойових діях дуже складно переоцінити — дуже часто поява на конкретній ділянці фронту однієї батареї "Мста-С" або "Гіацинт-С" дозволяло переломити хід бойових дій на Донбасі.