Гра на підвищення. Навіщо Україна зробила незручно Путіну і НАТО

Зміни, внесені 8 червня в Закон "Про основи національної безпеки України", можуть здатися незначними, проте вони викликали чималий переполох в Кремлі. Пристрасті навколо формулювань цього закону кипіли і раніше. Він був прийнятий 19 червня 2003 р. за ініціативою Леоніда Кучми. Там у 6 ст. було записано, що в число пріоритетів національних інтересів входить інтеграція України в євроатлантичний простір безпеки, а в ст. 8 - що одним з основних напрямів державної політики з питань національної безпеки є набуття членства в Організації Північноатлантичного договору.

Обидві ці формулювання були прибрані з даного закону 1 липня 2010 р., коли за ініціативою Януковича на догоду Путіну був прийнятий Закон "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", проголосивши позаблоковий статус України. Після революції Верховна Рада не відразу зважилася позбутися від спадщини побіжного екс-президента. Тільки 23 грудня 2014 р. з ініціативи Петра Порошенка був прийнятий закон про відмову від політики позаблоковості, який, втім, був лише половинчастим. Він відновив у законі про основи нацбезпеки слова про інтеграцію України в євроатлантичний простір безпеки, але не повернув формулювання про бажання вступити в НАТО, а натомість пообіцяв "поглиблення співробітництва з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації". Точно ті ж слова з'явилися в законі про засади внутрішньої і зовнішньої політики (ст. 11).

Така обережність Порошенко пояснювалася, по-перше, бажанням не дратувати Кремль, а по-друге, відсутністю у НАТО готовність прийняти Україну в свої ряди. Однак зараз Банкова раптом зважилася обійтися без еківоків і назвати речі своїми іменами. Закон, прийнятий 8 червня, додав ст. 6 закону україни "Про основи національної безпеки України" слова "з метою набуття членства в Організації Північноатлантичного договору". Аналогічним чином переформульовані ст. 8 того ж закону та ст. 11 Закону "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики".

Законопроект був внесений 18 травня, але не як президентський, а як депутатський, щоб забезпечити йому широку підтримку парламентаріїв. Під ним підписалися спікер Андрій Парубій, перший віце-спікер Ірина Геращенко і ще сім депутатів з БПП, НФ, "Самопомочі", "Батьківщини" та позафракційних. 6 червня він був включений до порядку денного, а 8 червня прийнятий за основу і в цілому, набравши 276 голосів.

Є три версії, навіщо це знадобилося Банковій саме зараз. Перша говорить про чергову спробу Порошенко підвищити свій рейтинг. Однак епопея з безвизом показала, що поки обіцянку не реалізовано, воно скоріше опускає, а не піднімає рейтинг влади. Якщо за два роки, що залишилися до президентських виборів, жодних зрушень у бік членства в НАТО не буде, то Порошенко від цієї ініціативи нічого не виграє, тільки програє.

Згідно другої версії, українська влада вирішила поставити НАТО перед фактом у надії, що альянс не посміє публічно відректися від України, коли він тільки що прийняв у свої ряди Чорногорію, обіцяє прийняти Македонію і навіть Грузію, підтвердженням чого стала проведена в кінці травня в Тбілісі Парламентська асамблея НАТО (1995-2002 рр. честі прийняти у себе ПА НАТО удостоювалися Угорщина, Румунія, Литва і Болгарія, і всі вони після цього були прийняті в Альянс). На початку липня у Києві має відбутися саміт Україна—НАТО, і Порошенко хоче домогтися, щоб там прозвучали слова про перспективу українського членства.

У Кремлі сподіваються, що це не більше ніж блеф, а переполошилися тому, що в цьому не впевнені. Бо є ще й третя версія, згідно з якою Порошенко не став би записувати метою членство в НАТО, якщо б йому це не порадили, наприклад, з Берліна і Парижа, обнадіявши, що в такому випадку вже через рік на саміті НАТО в Стамбулі Україна може отримати план дій для членства.

Несподівано для себе Путін опинився в цейтноті. Закон від 8 червня показав, що для Києва питання про вступ до Альянсу - вже не предмет торгів з Кремлем. Тепер, щоб запобігти запрошення України в НАТО, Путіну треба торгуватися з самим Альянсом: або щось обіцяти йому (наприклад, вивести свої війська з Донбасу), або чимось його лякати (наприклад, великою війною з Україною), або намагатися схилити на свою сторону Вашингтон (що під час рашагейта дуже проблематично).