Роки миротворчості. Скільки варіантів деокупації приготували для Донбасу
При всьому уявному багатстві вибору реальний світ завжди і скрізь досягався лише у двох випадках - або завдяки перемозі, або після поразки. І нинішня російсько-українська війна тут не є якимось винятком. Тобто будь-які переможні сценарії можуть відрізнятися різною тактикою і навіть стратегією, включаючи суто військове рішення, політико-дипломатичний підхід або поєднує і те і інше, але мета в них єдина - неодмінна деоккупация захоплених російським агресором українських територій. Аналогічно і щодо капітулянтів: слабка суть їх пропозицій щодо встановлення миру на Донбасі залишається незмінною, в яку б гарну обгортку вони не заверталися.
З чого все починалося
Рівно чотири роки минуло з моменту невдалого здійснення першого плану з мирного врегулювання військового конфлікту на сході країни, запропонованого Петром Порошенко одразу ж після його вступу на президентську посаду. 19 червня 2014 р. новообраний глава держави провів зустріч з політичною та бізнес-елітою охоплених війною Донеччини та Луганщини, представивши їм свій план з 14 пунктів, ще один був дописаний на полях. Серед них - амністія тим, хто склав зброю і не скоїв тяжкі злочини, звільнення заручників та адмінбудівель, повне роззброєння і виведення російських найманців, для чого повинна була створена 15-кілометрова буферна зона на українсько-російському кордоні.
Також пропонувалося залишати на місцях 25% податку на прибуток і провести децентралізацію і перевибори місцевих рад, до закінчення яких узгоджувати губернаторів двох областей з "представниками Донбасу". Для підтвердження рішучості своїх намірів Порошенко 20 червня віддав наказ силам АТО про одностороннє припинення вогню і закликав до цього бойовиків. Але в плани російських окупантів встановлення миру не входило, тому що вони бойові дії не припинили, а лише використовували українську односторонню перепочинок для зміцнення сил. У результаті з 1 липня ВСУ і Нацгвардією була розпочата масштабна військова операція, і це контрнаступ по всій лінії фронту, швидше за все, закінчилося б повним звільненням Донбасу, якщо б не вступ у війну регулярних, а не "гібридних" частин російської армії.
Далі, як ми пам'ятаємо, пішли обстріл "Градами" з території Росії підрозділів українських військ, вийшли до державного кордону, сбитие російським "Буком" під Торезом малайзійського "Боїнга" і масове вторгнення батальйонних тактичних груп ЗС РФ в окремі райони Донецької і Луганської областей. Повномасштабні бойові дії припинилися лише у вересні підписанням пріснопам'ятних Мінських угод, які пов'язані з поруч вкрай невигідних для України пунктів, таких як ухвалення закону про особливий статус Донбасу, згода на дострокові вибори в ОРДЛО, на амністію бойовикам або створення "загонів народної міліції", не критикував тільки ледачий. Критика влади з цього приводу триває досі і, між іншим, не тільки з боку опонентів Банкової, але і від союзників по парламентській коаліції.
Від плану Мореля до "блакитним каскам" ООН
Втім, крім перекладу війни в фазу позиційного протистояння на фронті "Мінськ-1" і комплекс заходів по його виконанню після російської атаки на Дебальцеве взимку 2015-го ("Мінськ-2") забезпечили ще два важливих моменти. По-перше, це звільнення понад 3,1 тис. українських військовополонених. Безумовно, зараз Кремль все ще тримає в своїх заручниках як в окупованих Донбасі та Криму, так і безпосередньо в самій Росії майже дві сотні українців, але рахунок вже хоча б не йде на тисячі.
А по-друге, фактичне ігнорування Путіним Мінських угод (а Москва постійно не виконує навіть їх перший пункт про повне припинення вогню) геть прив'язане до поточного режиму жорстких західних санкцій проти Росії. Останні, так чи інакше, роблять свою справу, перманентно послаблюючи агресивний путінський режим з середини і сприяючи продовженню міжнародної його ізоляції ззовні. При цьому Києву вдалося переконати антипутінську коаліцію в тому, що спочатку потрібно виконати пункти "Мінська" про безпеку, а вже потім переходити до реалізації його політичної частини.
Спочатку в Берліні та Парижі, представляють колективний Захід "нормандської четвірці", дивилися на врегулювання конфлікту на Донбасі з точністю до навпаки, сподіваючись на запропоновану французьким дипломатом П'єром Морелем формулу. А саме: план Мореля виносив у главу кута проведення на окупованих територіях Донеччини та Луганщини місцевих виборів де-факто поза українського контролю. Тим самим відбулася легалізація колаборантів, що окопалися в тамтешніх російських окупаційних адміністраціях, з якими Києву були нав'язані прямі переговори. Проте Україні вдалося довести, що вибори на Донбасі до виведення звідти всіх російських військ неможливі в принципі. Таким чином, цей самогубний план виявився знятим з актуального порядку денного.
Натомість було запропоновано розгортання в ОРДЛО миротворчій операції під егідою ООН, що позитивно сприйняв весь світ. Навіть Путіну довелося заговорити про "блакитних касках" на Донбасі, правда, він бажає бачити їх як своєрідних бодігардів у спостерігачів ОБСЄ тільки на лінії розмежування, ніж надовго був би заморожений конфлікт. Однак ключовим агітатором за місію ООН у всіх окупованих районах Донеччини та Луганщини, включаючи неконтрольовані Києвом ділянки українсько-російського кордону, став Вашингтон. І дана тема є основоположною у всій діяльності спецпредставника Держдепартаменту США Курта Волкера, але поки без видимих зрушень до її реалізації на практиці.
Передвиборна миротворчість
У поновилася з новою силою дискусії про способи відновлення територіальної цілісності країни головну роль, звичайно, відіграє фактор майбутніх в Україні до 2019 р. і президентських, і парламентських виборів. Хоча навіть найбільш гарячі голови вважають можливим деокупацію захоплених Росією українських територій за допомогою успішних військових операцій, але лише в умовах критичного ослаблення путінського режиму, чого, на жаль, поки що не спостерігається. Так що все більш-менш реальні сценарії крутяться навколо політико-дипломатичних підходів до припинення війни.
Наприклад, Юлія Тимошенко продовжує сподіватися на успішність переговорного процесу на базі Будапештського меморандуму, а Анатолій Гриценко навіть розговорився, що існує взагалі кілька мирних планів по деокупації Донбасу, підготовлених, у тому числі в якомусь закритому чотиристоронньому режимі "Європа - США - Росія - Україна" з нібито його, Гриценко, участю. Однак кожен робить одну обмовку - все це може бути реалізовано лише після виборів-2019. Зрозуміло, що головними реалізаторами і глава "Батьківщини", і лідер "Громадянської позиції" розуміють виключно себе.
Нещодавно дещо спантеличив багатьох міністр внутрішніх справ Арсен Аваков своїм "Механізмом малих кроків", що передбачає встановлення української влади і проведення виборів не у всіх ОРДЛО, а поетапно в кожному звільненому населеному пункті, де пілотними прикладами могли б виступити поки ще окуповані Горлівка та Новоазовський район. Точніше, питання тут же виникли не стільки до суті самого плану Авакова, скільки до того, під чиє конкретно президентство його здійснення розраховано. Розрядити ситуацію поспішив однопартієць голови МВС за "Народного фронту", секретар РНБО Олександр Турчинов: "Хочу сказати, що це не альтернативний план, як деякі намагаються її представити. Навпаки, це один з варіантів реалізації мирних ініціатив президента Порошенко".
Як би те ні було, але передвиборчий діалог обов'язково розшириться як мінімум озвученими Аваковим ідеями про необхідність прийняття двох законів - про колаборантів і про амністію, які спрямовані на реальне повернення в правове поле України жителів окупованих територій. І думка відвертою п'ятої колони Кремля з цього приводу найменш цікаво, адже "Оппоблок" і "За життя" Мураєва-Рабиновича давно визначилися зі своїм капитулянтским поглядом на відновлення миру - одностороннє припинення вогню, виконання всіх пунктів Мінських угод і знаходження компромісу за столом прямих переговорів з представниками Донбасу".
