Майбутнє після війни. Які шанси Зеленського

Сильний лідер чи демократія?

За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), 58% респондентів вважають, що зараз для України важливіший сильний лідер, ніж демократична система. І лише 27% — що, навпаки, важливіша демократична система, ніж сильний лідер. (Іншим 14% важко було з відповіддю.) Опитування було проведено в липні на замовлення громадянської мережі "Опора" за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

За даними Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва та соціологічної служби Центру Разумкова, 64% респондентів вважають, що демократія є найкращим типом державного устрою для України. Тільки 14% вважають, що за певних обставин автократія може бути кращою за демократію, і ще 13% кажуть, що для них неважливо, який тип режиму. (Іншим 9% важко було з відповіддю.) Опитування було проведено 5-12 серпня за грантової підтримки Університету Бремена та Міжнародного фонду "Відродження".

Автори цього дослідження наголошують, що такі показники підтримки демократії найвищі за багато років спостережень. До 2014 року пріоритетність демократії підтримували менше ніж 50%, після Революції Гідності цей показник зріс до 54%, але тільки після початку великої війни він уперше перевищив 60%.

Розбіжність із даними КМІС, можна сказати, світоглядна. Але це говорить не про те, що хтось набрехав. Це говорить про мистецтво постановки питань: КМІС запитував про те, що потрібно українцям зараз, під час великої війни, а "Демініціативи" та Центр Разумкова — про ідеал на майбутнє. Трішки змінив формулювання питання — і результат геть інший.

Чи можливий український Сталін

Це має пряме відношення до майбутніх виборів, які колись-таки мають відбутися. Є багато ознак того, що на Банковій мають намір максимально експлуатувати тему сильного лідера. І тут дуже до речі виявилося опитування КМІС — не дарма його цитували на "єдиному телемарафоні".

Можна почути навіть порівняння із Сталіним. Мовляв, коли той переміг у війні, його вся країна обожнювала, і в нас буде так само.

Але якщо на Банковій вирішать збудувати на цьому передвиборну стратегію, це може зіграти проти Зеленського. Бо автократія (як підказує опитування "Демініціатив" та Центру Разумкова) — це зовсім не та Україна, про яку мріє більшість українців і за яку вони воюють.

До того ж, Росія ані за часів Сталіна, ані до нього жодної демократії не знала. Перший жалюгідний досвід зазнав фіаско у січні 1918-го разом із Установчими зборами.

А Україна за 31 рік після відновлення незалежності встигла провести вже сім президентських виборів, які щоразу проходили в умовах реальної демократії та дуже жорсткої політичної боротьби. При цьому п'ять разів із семи (крім виборів Кравчука 1991-го та других виборів Кучми 1999-го) за результатами виборів відбувалася зміна владної команди.

До речі, ставлення до Сталіна в Україні зараз, за даними КМІС, набагато негативніше, ніж раніше. Опитування, проведене 6-20 липня, показало, що частка респондентів, які ставляться до цього персонажа негативно ("з неприязню, роздратуванням", "зі страхом", "з огидою, ненавистю") порівняно з аналогічним торішнім опитуванням зросла з 38% до 64%. Частка тих, хто заявив, що йому "байдуже", скоротилася з 34% до 23%. А частка опитаних, які висловили позитивне ставлення ("з захопленням", "з повагою", "з симпатією"), впала з 18% до 5%.

Як зазначають автори цього дослідження, саме зараз, після повномасштабного російського вторгнення, громадська думка українців кристалізувалася. І у своєму ставленні до Сталіна українці тепер є антиподами росіян, хоча лише 10 років тому все було по-іншому. Тоді, 2012-го, позитивно ставилися до Сталіна 28% росіян (за даними "Левада-центру") і майже стільки ж, 23%, українців (за даними КМІС). У 2021 р. любов росіян до Сталіна зросла до 59%, а зараз вона, напевно, ще вища, тоді як серед українців любителів радянського диктатора, як уже було сказано, зараз залишилося лише 5%.

Наголосимо, що у шанувальників тирана головний мотив — не те, що він переміг у війні, а саме його горезвісна "сильна рука". Їхнє улюблене прокляття — "Сталіна на вас нема". Очевидно, що був би Сталін, то всі незгодні сиділи б у концтаборах і рили біломорканали.

Дилема Зеленського

На практиці дилема, що стоїть перед Зеленським, зведеться до питання правил гри під час виборів (як парламентських, так і президентських). Чи будуть допущені всі кандидати (за винятком колаборантів) — чи найнебезпечнішим конкурентам відмовлять у реєстрації. Чи буде повноцінна свобода слова — чи в ефірі залишаться лише телеканали, лояльні до влади. Чи будуть рівні можливості для агітації — чи одні партії отримають режим найбільшого сприяння, а інші — кримінальні справи. Зрештою, чи буде чесний підрахунок голосів, чи фальсифікації з використанням електронного голосування.

І ось спроба запровадити явно несправедливі правила гри може, навпаки, знизити шанси Зеленського та його команди. Тим більше що цій команді властивий глибокий дилетантизм, а дилетанти зазвичай залишають по собі безліч слідів, за якими легко з'ясувати їх плани. І навіть професіонали не застраховані від ексцесу виконавця — коли хтось десь перестарається так, що це викличе обурення у всьому суспільстві.

Звісно, Банкова може оголосити, що "сильна рука" — це запит суспільства. Однак спроба створення Зеленському образу "сильного лідера" може призвести до побічного ефекту — асоціації із Сталіним та іншими диктаторами, такими як Путін та Лукашенко. І цей побічний ефект може стати фатальним для нинішньої владної команди, особливо якщо опозиція покладе його в основу своєї стратегії.

Хоч як парадоксально, але демократичні правила гри дадуть Зеленському та його команді більше шансів. Тим більше, що це необхідна умова західної підтримки та просування до Євросоюзу, а цей фактор відіграватиме на виборах помітну роль. Все-таки Україна — це не СРСР сталінських часів, який захопив пів-Європи і мав у своєму розпорядженні ресурси для відновлення економіки. Українська влада критично залежатиме від західної фінансової допомоги. І Зеленському, напевно, захочеться похвалитися тим, що нам дали план Маршалла 2.0 (як під час війни дали ленд-ліз 2.0) і визнали наш прогрес на шляху до ЄС.

І взагалі, образ політика, який не боїться жодних конкурентів, зовсім не боїться чесних виборів і абсолютно не боїться програти, — це теж дуже сильний образ, здатний зміцнити популярність політика. Але цю роль не можна зіграти фальшиво. Не можна не в тому сенсі, що неможливо, а в тому, що краще взагалі її не грати, ніж грати фальшиво. Хоча на Банковій, звісно, можуть думати по-іншому.