Безпілотники, зброю, досвід. Чому українським спецназівцям немає рівних
Частини спецпризначення зіграли серйозну роль у ході початкового періоду війни на Донбасі, так що немає нічого дивного, що саме вони після 2015-го опинилися у фокусі переозброєння, переоснащення та перепідготовки за стандартами НАТО. Проміжні результати ми бачимо вже сьогодні.
Днями практично одночасно з'явилися дві новини. Так, 140-й центр Сил спеціальних операцій ЗСУ пройшов сертифікацію як підрозділ SOF і мають право залучатися до сил швидкого реагування НАТО (NATO Response Force). Крім того, командувач СЗГ Ігор Луньов заявив про те, що в найближчі кілька років Сили спеціальних операцій відмовляться від радянського озброєння й амуніції.
Втім, заяви про сертифікації звучать, скажімо так, дещо більш оптимістично, ніж є насправді. Адже для того що сертифікувати 140-й центр, його фактично довелося вивести з фронту на довгі три роки. І це відносно невелика за чисельністю підрозділ. Складно уявити, скільки часу буде потрібно для сертифікації 8-го або 3-го полків. Сьогодні у кожного з них є своя ділянка відповідальності на лінії зіткнення і в умовах "війни малих груп", яка час від часу спалахує на різних "гарячих точках", саме спецназ часто є тим цементуючим чинником, який не дає противнику, що називається, "розвернутися у всю міць". І це не кажучи вже про превентивні операції в найближчому тилу противника, роботі з безпілотниками і коригування відповідь вогню нашої артилерії.
Тобто в умовах триваючого конфлікту говорити про те, що ми зможемо сертифікувати хоча б ще один підрозділ СЗГ, явно рано.
А ось те, що "специ" першими в Збройних силах виявляться від радянської спадщини — з деякими застереженнями — варто визнати цілком реальним фактом.
На момент окупації Криму і початку бойових дій підрозділи спецпризначення по своєму оснащенню не набагато відрізнялися від радянських частин зразка 1989-1991 рр. Головною перевагою перед армією призовного типу була контрактна система, при якій за роки незалежності в частинах спеціального призначення залишилися лише справжні ентузіасти. Цілком "звичними" були ситуації, коли на свої мізерні зарплати солдати і офіцери купували буквально все, включаючи, наприклад, парашути. Ну і, звичайно, система підготовки, яка була відшліфована роками.
Проте вже навесні–влітку 2014-го стало ясно, що, насамперед, не витримує ніякої критики єдиний тип снайперської гвинтівки, який складався на озброєнні, — СВД зразка 1963-го. Спочатку допомагали волонтери, потім підключився великий бізнес. Так, тільки в 2017-му за сприяння компанії Roshen придбано та передано на озброєння Сил спеціальних операцій 98 снайперських комплексів Zbroyar Z-10 і Savage-110. Потім справа перейшла в руки держави, і закупівлі пішли по лінії державного оборонного замовлення. Досить серйозно допомогли і західні союзники. Найяскравіший приклад — 12,7-мм гвинтівки "Баррет".
Довгий час не наважувався і ще одне питання — незважаючи на різні хитрощі начебто обважень і прицілів радянські автомати АК-74 уже не вписувалися в тактику використання підрозділів ССО на полі бою. Тільки після всебічних випробувань було прийнято рішення про поступове переозброєнні на вітчизняний автомат "Малюк".
Проект, який починався як кардинальна модернізація автомата АК-74 за схемою булл-пап, у результаті виріс в повноцінний продукт нашого військово-промислового комплексу. Так, на останній за часом виставці "Зброя та безпека-2018" на стенді виробника йшлося про сьогодення технологічному ривку. Причому робився наголос на те, що нині кількість деталей вітчизняного виробництва сягає 70%, освоєно навіть виробництво найбільш високотехнологічної частини автомата — стовбура. А буквально нещодавно приватна компанія навіть отримала дозвіл на експорт своєї продукції, минаючи традиційні "прокладки" — державні фірми-спецекспортери.
Судячи зі спілкування автора з колишніми і діючими військовослужбовцями СЗГ, автомати виявилися досить "прикладистыми" і за останні кілька років стали потужним і надійним супутником бійця.
Практично повністю бійці СЗГ пішли і від радянських зразків в озброєнні пістолетами. Сьогодні замість "старого доброго" пістолетів Макарова — "Форт-14" того ж калібру, причому велика частина таких пістолетів — варіант з подовженим стволом, глушником та збільшеним магазином. Поки ще залишаються на озброєнні пістолети Стечкіна, але вже незабаром їх замінять на один із західних зразків.
З піхотного озброєння поки залишається лише один проблемний момент — немає заміни для 7,62-мм піхотного кулемета ПКМ. Вітчизняний клон КМ-7,62 в ході реальних бойових дій проявив себе не з кращого боку, а про закупівлі за кордоном поки що не йдеться.
Або генерали чекають, поки закінчаться на складах патрони 7,62×54 мм R, щоб "з чистою совістю" перейти на зразок під патрон НАТО, або зараз опрацьовується варіант покупки ПКМ десь у Східній Європі (благо за ліцензією його виробляють в багатьох країнах). А поки сэсэошники вимушено виконують бойові завдання з ще радянськими кулеметами, причому стан стволів на шостий рік війни залишає бажати кращого.
Важливими елементами в спорядженні "спеців" є тепловізори, прилади нічного бачення. Благо за останні роки наші західні союзники передали їх більш ніж достатньо — принаймні, щоб закрити потреби пари полків і двох Центрів спеціальних операцій.
Є у складі підрозділів ССО та окремі підрозділи безпілотної розвідки. Тут на озброєнні як кращі зразки вітчизняних виробників, так і апарати західного виробництва.
В цілому ж можна говорити, що за останні кілька років наші Сили спеціальних операцій зробили величезний стрибок як в оснащенні та озброєнні, так і в підготовці і нині входять в десятку кращих спецпідрозділів Європи. А якщо врахувати колосальний бойовий досвід, рівних їм практично немає.
