Авторський рецепт. Як вийти з полону міфів та зруйнувати русскій мір

Зважаючи на сучасні трагічні події, коли через віроломну, нічим не виправдану, жахливу збройну агресію значна частина українських земель виявилась захопленою російськими загарбниками, а лінія фронту російсько-української війни розтягнулась майже на дві тисячі кілометрів, коли українські міста і села палають під масованими нищівними артилерійськими та ракетними обстрілами російських нелюдів, зазнаючи колосальних руйнувань, котрі спричиняють величезні людські втрати України, — ґрунтовне вивчення проблеми виникнення, поширення та еволюції ідеї русского міра, яка стала стрижнем пануючої у російських окупантів ідеології "рашизму", має надзвичайно нагальне значення.

Більше того, визначення шляхів боротьби як з цією людиноненависницькою ідеологією в цілому, так і з її окремими складовими елементами, є особливо актуальним, адже одним з головних факторів віроломного збройного вторгнення в нашу країну стала всеохоплююча тотальна інформаційна війна, котра здійснюється російським кровожерливим агресором через брехливу пропаганду. Необхідно визнати, що гігантський апарат російської людиноненависницької інформаційної агресії, на утримання якого російські нелюди впродовж останніх десятиліть витрачають колосальні кошти, перекручуючи історичні факти, всупереч здоровому глузду, прагне нав’язати всьому світу ідею природності і закономірності захоплення територій інших держав та виправдати військові злочини проти людства російських катів, які призвели до гігантських руйнувань української інфраструктури, нашого економічного потенціалу та величезних, нічним не виправданих жертв серед мирного населення Української держави. То ж враховуючи вищесказане, опубліковану книгу відомого українського історика Вадима Денисенка слід вважати особливо необхідною і своєчасною.

Не викликає сумнівів здійснена дослідником постановка проблеми дослідження, адже в роботі на основі документальних джерел та історичних свідчень здійснено спробу пояснити, як ось уже чотири століття, практично без змін, функціонує встановлена система влади в Росії та людиноненависницький і кровожерливий русскій мір. Можна погодитись з автором, який пише: "Глибинна помилка більшості людей, які через різні обставини займаються Росією, полягає в тому, що вони вважають, що русскій мір — це якесь новітнє явище, створене групою ідеологів, що зібралися навколо Путіна. Саме тому необхідно визнати, що і русскій мір, і система управління державою де-факто були створені ще за часів Івана Грозного, а остаточно сформувалися за часів Петра І і з певними косметичними змінами дійшли наших днів".

Дійсно, русскій мір чи то за допомогою "загадкової російської душі", чи в інших формах впродовж віків промивав мозок усіх, до кого він міг дотягнутися. В останні десятиліття Росія через багатократне нарощування власної військової пропаганди як серед свого населення, так і через світові засоби масової інформації, домоглася істотного викривлення свідомості значної частини громадян.

Такий стан речей призводить до неможливості ведення розумного наукового діалогу з прибічниками рашизму, котрі керуються лише постулатом кровожерливого самодержця Івана Грозного "Москва — третій Рим, а четвертому не бути!" У сучасних умовах апологети русского міра проголошують своїм девізом: "Не треба примушувати дітей учити англійську. Хай краще вивчають автомат Калашникова. І тоді незабаром увесь світ заговорить російською!"

У першому розділі книги, поданому під оригінальною назвою "Від юродства Івана Грозного до вставання з колін Владіміра Путіна", на широкому фактологічному тлі автором відтворено еволюцію ідеології рашизму за останні чотири століття. На його думку, юродство пронизує всю російську культуру як такий собі двосторонній рух. З одного боку, це спроба народу вийти за межі дозволеного, спосіб розширити свободи. З другого, держава, передусім в особі самодержця, увесь час прагне опанувати цей "юродивий простір", щоб мати можливість зайти на цю територію умовної свободи та встановлювати там свої правила гри під маскою юродства.

Дослідник справедливо відзначає, що "Юродивий живе в перевернутій реальності, де світ культури несправжній, а світ некультури (у певних проявах неосвіченості) — істинний і найсправжніший (звідси, до речі, походить культ неосвіченого минулого як єдиного справжнього світу)". (С.13,14) На думку автора, "Ідеологічною основою юродства в російському варіанті стало священне безумство пророка; священне, бо воно вище за розум і часто недосяжне для розуму взагалі. Юродивий — це такий собі аналог біблійного пророка, який має право і можливість виголошувати пророцтва, часто туманні, містичні та незрозумілі, але від цього особливо важливі, бо істина його не в мозку, а в серці". (С.15)

Слід сказати, що традиція священного юродства верховної влади міцно вкоренилася в російській свідомості широких верств населення. Оскільки значна частина українських земель довгий час перебувала під владою Російської імперії, ця традиція позначилася і на історичній пам’яті українців, про що свідчать твори народного фольклору. Після повалення царату, коли відбулися Українська революція та страшна Громадянська війна, котра призвела до встановлення кривавого людиноненависницького більшовицького режиму з масовими вбивствами безневинних українців, тотальною продрозверсткою та голодоморами, українські селяни про часи правління останнього російського імператора Миколи ІІ згадували так:

Був цар Микола — дурачок,

Був фунтик хліба — п’ятачок,

А прийшла Республіка,

Фунт хліба став три рубліка!

В узагальненнях до розділу вчений справедливо вказує: "Чим відрізняється новітнє юродство Путіна від юродства його "великих попередників"? Лише одним — зашкальним рівнем брехні на всіх рівнях. Жоден попередник Путіна стільки не брехав; щоправда, ніхто й не творив паралельну реальність для своїх громадян, а паралельна реальність — це і є абсолютна брехня. Образ, який обрала путінська Росія, — ображена невинна жінка, яку всі хочуть зґвалтувати, а вона змушена захищатися. Путін увесь час репродукує цей образ, лякаючи своїх підданих, що їх хтось зґвалтує, і тому вони погоджуються, щоб їх ґвалтувала держава". (С.40)

Загалом можна погодитись з істориком. Разом з тим слід сказати, що проблема юродства як священного безумства має набагато давнішню традицію. Відомий науковець Е.Тайлор в роботі "Первісна культура" аналізуючи виникнення та поширення первісних форм релігії і розглядаючи такий прояв первісних вірувань, як анімізм (від лат. anima (душа) — віра в існування душі після смерті та в можливість контакту з нею живих) виділяє такий окремий його вид, як шаманство. На його думку, це віра у те, що людина може бути духовним посередником між світом живих і світом духів. Спілкування з духами здійснювалося під час специфічного обряду "камлання", під час якого шаман заглиблювався в стан певного психічного трансу, котрий супроводжувався ритуальними гучними співами, дикими танцями та іноді неконтрольованими випадками звірства. Саме тому, на наш погляд, юродство більше нагадує шаманство з його камланням, і його дослідження варто починати з часів неоліту, коли первісними людьми в їх поведінці керували більшою мірою тваринні інстинкти, ніж здоровий глузд.

Отже, коли увесь цивілізований світ прагне всебічно розвивати культуру кожної нації і народу, підвищуючи їх індекс людського розвитку (ІЛР), ідеологи русского міра, протиставляючи себе як високорозвиненим країнам Заходу, так і всьому цивілізованому світу в цілому, через засилля своєї безглуздої пропаганди прагнуть навернути своїх прибічників до первісних часів, у яких панують лише тваринні інстинкти. То ж, на наш погляд, русскій мір, як і всю ідеологію рашизму, слід сприймати як певний тваринний атавізм, котрий сміливо можна ставити в один ряд з ритуальним канібалізмом чи жертвоприношенням дітей.

Другий розділ дослідження розкриває сутність доктрини русского міра і пояснює, чому не існує загадкової руської душі. Автор відмічає, що існує своєрідний набір цінностей русского міра. До головних таких цінностей належать: віра, справедливість, солідарність, гідність, державність. Цінність свободи теж дуже значима в русскому мірі, але свобода не стоїть над іншими цінностями й не підпорядковує їх. Русскій мір — це поле тяжіння російської цивілізації, яке охоплює представників інших народів, культур і цивілізацій. Це тяжіння, "гравітація" русского міра, діє і всередині, і поза Росією як державою, і в ядрі, і на периферії цивілізації — природа цього тяжіння пов’язана з великою кількістю чинників і водночас не зводиться до жодного з них. (С.43)

У висновках до розділу історик справедливо відмічає, що русскій мір — це квазіідеологія, яка містить низку різноманітних релігійних елементів, що, з одного боку, суперечать християнським ідеям (не вбий, не вкради тощо), але, з іншого боку, їх підтримує російська православна церква.

Попри всі розмови пропагандистів русского міра про його наддержавний статус, російську цивілізацію тощо, русскій мір є суто державною ідеологією, яка все, що може стати частиною русского міра, прагне перетворити на частину російської держави. Росіяни жодним чином не можуть утілити це повністю в життя винятково через брак ресурсів та тоталітарний устрій країни. Ідеологія русского міра — це ідеологія не лише провладної еліти, а всіх більш-менш впливових політичних груп, котрі виступають помітними гравцями на політичному олімпі країни. То ж необхідно визнати, що наразі в нього немає вагомої альтернативи в Росії.

Кривавий очільник московського кремля неодноразово заявляв про те, що, за його переконанням, "Розвал Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя. А для російського народу це стало справжньою драмою. Десятки мільйонів наших громадян і співвітчизників опинилися за межами Російської Федерації" Цей розпад СРСР докорінним чином фатально вплинув на подальший суспільно-економічний і політичний розвиток Росії. Саме аналізу цих аспектів проблеми присвячено третій розділ книги. Дослідник відмічає, що після Другої світової війни в СРСР склався такий суспільний договір: "Ми пишаємося тим, що ми велика країна з найпотужнішою армією у світі. Ми довіряємо владі будувати наше світле соціалістичне майбутнє, яке дає нам базовий достаток і не дозволяє зубожіти чи померти від того, що немає доступної медичної і соціальної допомоги. За це ми дозволяємо владі відібрати в нас певні свободи, щоб не просто досягати вищевказаного, а й не допустити, щоб наш головний ворог — США (капіталізм) — переміг нас". Наприкінці 1980-х років цей суспільний договір зазнав краху, а замінити його чимось іншим імперія не змогла. Проте саме такий суспільний договір із невеликими косметичними правками й запровадив Владімір Путін в сучасній Росії. (С.68)

Автор вказує, що де-факто головним об’єднавчим ідеологічним наративом у СРСР ще з часів Леніна була боротьба за переділ світу в обгортці боротьби за мир, а в пізню брежнєвську і горбачовську епоху тема миру взагалі стала домінантною в ідеологічній системі Союзу. Продавати комунізм було складно, як і переконувати цілий світ у перевагах розвинутого соціалізму. Звичайно, ці ідеологеми працювали, але довіру до них у масовій свідомості підривало економічне становище переважної частини радянського суспільства. І єдиним позитивним порядком, який не викликав скепсису в більшості населення, була саме тема миру. (С.72)

Дійсно, не можна не погодитись із цією тезою автора. Річ у тім, що як за часів застою, так і в період перебудови, ще живим було покоління, котре чудово пам’ятало все жахіття Другої світової війни. Люди готові були миритися з багатьма політичними утисками і економічними проблемами радянського режиму, аби лишень не повторилась катастрофа воєнного лихоліття попередньої війни, коли, знищуючи все на своєму шляху, територією України двічі прокотилась лінія фронту, адже через цю війну майже в кожній українській родині були загиблі чи скалічені родичі.

На думку автора, крах радянської економіки пов'язаний з тим, що СРСР підсів на нафтогазову голку після 1973 р., коли світові ціни на нафту пішли різко вгору і Союз потрапив у так звану рентну пастку (країна отримує надприбутки від видобутку чогось і не вкладається в ніщо інше). Ключовою економічною проблемою стали суттєві перекоси в структурі економіки в бік виготовлення засобів виробництва порівняно з виготовленням споживчих товарів. Частка перших у валовій продукції промисловості 1980 року становила 73,8%, тоді як на споживчі товари припадало відповідно 26,2%. До 1985 року ситуація навіть дещо погіршилася: це співвідношення склало 74,8% на 25,2%. Як наслідок, поглиблювалась проблема дефіциту споживчих товарів. (С.74)

На економічний занепад СРСР вплинуло не лише падіння цін на нафту. Воно лише пришвидшило економічний колапс. Такі фактори як постійно зростаючі апетити армії, небажання змінювати систему управління й неправильні економічні рішення в базових галузях призвели до економічної катастрофи, яку неможливо було подолати, не змінивши існуючий суспільний лад. Тому СРСР під цим кутом зору — не як держава, а як управлінська система — був приречений.

Безперечно, закручування гайок замість створення багатопартійності, допомогли б СРСР ще якийсь час протриматися на плаву, але навіть найжорстокіша диктатура довго не проіснує за умови незмінності системи управління. Особливо якщо зважити на всеосяжний колапс в радянській економіці, воєнну поразку СРСР в Афганістані, катастрофу на ЧАЕС, послаблення репресивного апарату, посилення відцентрових тенденцій через зростання етнічної самосвідомості, що неминуче призводило до посилення сепаратизму національних еліт.

Завершується третій розділ висновками, до яких, на думку автора, дійшов Путін, і які включають в себе наступні тези:

• Ідеологічна машина постійно змінюється, створюючи нові наративи і підлаштовуючи їх під потреби всіх основних кластерів російського суспільства.
• репресивний апарат залишається основою системи управління, і цей апарат не має права на жодні поблажки. Суспільство знає: репресивна машина не зупиниться ні перед чим. Тому адаптивна брехня влади тримається на людському страху.
• Регіони втрачають залишки своєї самостійності, все переходить у жорстку вертикальну схему, яка координується з Москви.
• Людей лякають зовнішніми ворогами, які можуть розвалити РФ, хоча ворогів немає і жодної роботи з розвалу РФ ніхто не веде в принципі.
• Найбільші міста, передусім Москву, оберігають від будь-яких соціально-економічних потрясінь.
• Опозиції не існує, її придушують у зародку.
• Попри санкції, погіршення життя росіян — це справа багатьох місяців, поки держава шукатиме механізми компенсацій. (С.108)

Читаючи ці рядки, на пам’ять приходять ліричні рядки російського поета-декабриста О.С.Пушкіна з вірша "О нашем времени", написані майже два століття тому:

Пугая внешними врагами,

Нас убивают изнутри.

Но не меняется с годами

Девиз царей: воруй и ври!

Як бачимо, за два століття в системі державного управління Росії практично нічого не змінилося. Отже, усі вищезгадані риси цього "менеджменту" є нічим іншим як особливостями національної свідомості росіян, котрі характеризують їх менталітет у цілому.

Четвертий розділ монографічного дослідження розкриває таку усталену тезу, як "Русскіє не програють" або чому поразка — це завжди перемога. Дослідник справедливо вказує: "Росія живе в зачарованому колі й мусить вигадувати цей віртуальний світ, без якого ламається вся конструкція російської владної моделі. Звичайно, усі народи створюють свої символічні віртуальні простори. Простір же росіян обертається навколо особи самодержця і спирається на дві ключові речі: це заборона визнавати поразку як таку і гордість за свою непереможну армію, яка не програє. На цьому скелеті наростають м’язи русского міра в усіх його історичних і часових модифікаціях. Вибудувати модель непереможності, "безпоразковості" винятково на реальних подіях неможливо, обов’язково залучається вигаданий віртуальний світ". (С.112)

Розуміння патріотизму присутнє у свідомості всіх людей. Адже природнім є ідеалізація своїх національних героїв. Однак у росіян це завжди пов’язувалось з непорушністю самодержавної влади та її непереможністю. Що у свою чергу завжди пов’язувалось з прагненням російського чиновництва до особистого збагачення будь-яким шляхом за рахунок посилення визиску своїх громадян. Не випадково відомий російський сатирик М.Є.Салтиков-Щедріна справедливо вказував: "Если заговорили о патриотизме, значит, или украли, или собираются украсть". На відміну від нього геніальний український поет Т.Г.Шевченко був більш радикальним в оцінці російського самодержавства. Щоб зрозуміти позицію митця варто пригадати його рядки з безсмертної поеми "Сон" про Петра І та Катерину ІІ:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?

Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України…

У своїх творах Шевченко вдається до всіх їдких і пасквільних виразів, де тільки торкається государя-імператора і взагалі росіян. У кінці "Сну" він уявляє себе перед пам’ятником, спорудженим Петру І Катериною ІІ, і виливає жовч свою і на того, і на ту, кажучи, що Петро І придушив свободу Малоросії, а Катерина ІІ довершила почате ним. Цікаво, що великий українець П.Куліш уїв Шевченка кілька десятиліть потому в унісон із жандармами:

І на Петра й на Катерину

Хулу да клевету верзли.

Удвох вони нас "розпинали"

Вдвох "сиротину доконали".

Сутнісно різні погляди Куліша й Шевченка на російських царів підтверджує вірш "Гімн єдиному цареві" (1882), в якому Пантелеймон Олександрович патетично писав про Петра І. У той час, коли Петро І і Катерина II були мало не канонізованими святими Російської імперії, найбільшими святошами імперського іконостаса, Шевченко кинув у вічі для них і їх духовних нащадків слова невмирущої правди:

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Ці застережливо-пророчі слова поета стосуються не лише монархів, які владарювали в тодішній Росії, вони як ніколи є актуальними й для сьогоднішньої української дійсності.

Передостання частина книги цілком і повністю присвячена дослідженню еволюції поглядів Путіна та і його психологічного портрету. У висновках до розділу історик відмічає: "У голові Путіна склалася картина світу, у якій Росія має відновити Російську імперію, але він вважає, що має існувати лише один народ — російський, на відміну від ситуації і в імперії, і в СРСР. Скрізь, де присутній русскій мір, є одна нація — росіяни. Інших просто не існує. Поділ світу русского міра відбувається у протиставленні патріот-націоналіст (той, хто за Росію і перший націоналіст сам Путін) та націоналіст-фашист (той, хто відкидає домінанту русского міра і вважає, що існують інші нації). У голові Путіна існує концепція "єдиного народу". Цю концепцію апробують в Україні, а в разі позитивного для росіян завершення її буде перекинуто на інші нації. Поділу світу на демократичний та недемократичний для Путіна просто не існує. Демократія для Путіна — це будь-яка форма правління, яку підтримують еліти, та яку підтримує (змушений підтримувати) народ. Народу не потрібен високий рівень життя. Достатньо більш-менш нормального існування (головний критерій — краще, ніж за СРСР). Народу потрібна ідея майбутнього, яку й запаковують в історичні міфи". (С.180)

Наприкінці монографічного дослідження у підсумках автор наводить свої узагальнення та роздуми про розвал русского міра. Формулюючи діагноз цього лиха, він відмічає, що росіяни останні століття живуть у перевернутій піраміді Маслоу, де базові потреби (добробут, порядок, елементарна гігієна) є вторинними, якщо порівняти з Большим театром чи іншими речами, які мають викликати гордість. Путінська парадигма відтворення цареюродсвенної системи влади довела до ідеалу побудову паралельної (віртуальної) реальності русского міра, де єдиною цінністю є сам русскій мір, а уособленням цього міра є сам самодержець. Водночас що таке русскій мір — до кінця не розуміє ніхто, бо русскій мір — це все. Символічний світ для більшості населення став на порядок важливішим за реальний.

Стійкість режиму забезпечують три чинники: страх (похідною страху є самоцензура), мінімальні соціальні гарантії, які дозволяють підтримувати відносно стабільний рівень життя, та ідеологічна мімікрія, яка дозволяє підлаштовувати (корегувати) ідеологічні послання згідно з потребами часу. (С.182)

В кінці книги автор закономірно ставить питання — що потрібно робити ? І сам дає на нього відповідь, з якою не можна не погодитись. Потрібно створювати величезний масив історичних творів для різних категорій населення (від мультиків до багатосторінкових монографій). По суті, потрібно писати іншу історію для росіян. А паралельно розповідати в новинних ресурсах, які російська влада не може перекрити, про реальний стан російської армії: крадіжки, аморальність, відсталість техніки, тощо.

Це дуже складний і дуже енерговитратний процес. Він працює лише за накопиченням. Але без цього змінити суть Росії буде неможливо. На момент утвердження в головах великих мас людей ідеї нормального (багатого) життя вже сьогодні має бути готовий критичний масив творів, які стануть основою для переоцінки історії.

Наостанок нашого відзиву, рекомендуючи книгу широкому колу читачів, хотілося б звернути увагу на наступне. Необхідно визнати, що результатом засилля тотальної пропаганди русского міра, як в Росії, так і в інших країнах світу, стала поява у середовищі широких мас населення викривленої свідомості. Подібна ситуація спостерігалася в Німеччині під час Другої світової війни. Там пануючою ідеологією був фашизм, в основі якого лежала проста ідея про расову виключність. Аналогічною була ситуація і в СРСР, де панувала комуністична ідеологія, котра проголошувала класову виключність. Сучасний рашизм з його ідеєю русского міра мало чим відрізняється від цих ідеологій. На наш погляд, ці три ідеології, за прикладом американських вчених, необхідно визнати тоталітарними і, відповідно, шукати методи і засоби лікування свідомості широких мас людей від їх впливу.

Так, американці після окупації Німеччини примусово заставляли військовополонених вермахту дивитися документальні стрічки про звірства нацистів у концентраційних таборах Бухенвальді, Майданеку та ін. Колись заможні німкені, чистокровні арійки, щоб отримати продуктові картки на харчові продукти для себе і своїх сімей, вимушені були вручну викопувати з масових поховань рештки закатованих їх чоловіками-нацистами євреїв та інших полонених концтаборів, складати в окремі домовини і з почестями здійснювати їх поховання.

Під час згаданих кіносеансів про злочини фашизму у багатьох полонених німців неодноразово траплялися важкі психози і нервові зриви. Високоповажні німкені під час розкопок і перепоховань скелетів страчених євреїв часто втрачали свідомість через усвідомлення усієї глибини злочинів нацизму, в неперевершеності якого вони колись були переконані. Як не дивно, такі методи американців отримали позитивний результат. Німці усвідомили, що фашизм був злом, вони повністю відреклися від його ідей і з новою свідомістю взялися до розбудови спільного європейського майбутнього.

У Росії, як і в інших країнах пострадянського простору, не відбулося загального засудження комуністичної ідеології та злочинів радянського режиму. Пошукова робота товариства "Меморіал" постійно гальмувалася офіційною російською владою. Врешті-решт цю організацію в РФ визнали поза законом. На наш погляд, саме це й стало одним з чинників до розповсюдження ідеології рашизму і поширення ідеї русского міра.

На жаль, нині майбутнє як України, так і всієї Європи і всього людства в цілому, вирішується на лінії фронту збройного протистояння Збройних сил України з кривавим і віроломним російським агресором. Від наслідків цієї війни залежить і майбутнє рашизму та русского міра, яких необхідно знищити. Разом з тим, на наш погляд, якщо в європейському та американському медіа-просторі буде рішуче обмежено присутність як російських медіа-компаній, так і профінансованих Росією замовних матеріалів, то це значною мірою наблизить нашу перемогу. Крім того, якщо в Голівуді, на цій фабриці кінострічок, буде запущено тренд по одностайному засудженню рашизму та русского міра в новітніх творах кіномистецтва, як це вони робили колись із засудженням комуністичної ідеології та радянського режиму (згадаймо фільми "Рембо", "Кривавий світанок" та ін.), то це істотно посприяє розвінчуванню ідей рашизму та русского міра і наблизить нашу перемогу.