Амбіції і компроміси. Навіщо Данилюк оголосив війну Южаниной
Після того, як 19 червня група депутатів з комітету на чолі з Южаниной направила прем'єр-міністрові Володимиру Гройсману лист з вимогою відставки Данилюка і цей факт став надбанням гласності, міністр не став мовчати і опублікував свою відповідь комітету, в якому назвав лист Южаниной "упередженим і маніпулятивним", звинувативши комітет у блокуванні ініційованих ним реформ. При цьому Данилюк окремо зазначив, що не з усіма членами комітету у нього "незаладились відносини": "З тими, хто налаштований на конструктив, спільну мову знайдемо. Решта - нехай пишуть листа..." загалом, конфлікт між Южаниной і Данилюком, який і раніше був помітний, знайшов цілком чіткі обриси. Данилюк, за великим рахунком, послав Южаніну з її претензіями, а разом з нею якщо не весь профільний комітет, то більшу його частину.
Причини цього конфлікту лежать на поверхні. Ні для кого не секрет, що Ніна Південця свого часу вважалася однією з головних претенденток на крісло міністра фінансів, і той факт, що зараз це крісло займає Данилюк, мабуть, ніяк не впливає на амбіції і бажання Ніни Петрівни. Тому приємних слів від Южаниной Данилюк за весь час свого перебування на посаді не чув. Голова податкового комітету неодноразово звинувачувала Данилюка в потуранні МВФ, небажання співробітничати з комітетом, незадовільною реформи Державної фіскальної служби та інших "некомпетентностях".
У свою чергу у Данилюка заявляли, що комітет Южаниной блокує законодавчі ініціативи Мінфіну, створення служби фінансових розслідувань, виступили за відновлення повноважень податкової міліції, блокували реформу Реєстратора розрахункових операцій і так далі.
Загалом, про конструктивну співпрацю між міністерством і профільним комітетом, без якої нормальна робота Мінфіну неможлива, говорити не доводиться. Ну а в світлі останніх подій, коли конфлікт Данилюка і Южаниной вилилося у публічну площину, дуже може бути, що припиниться і взагалі всяке співробітництво, що в першу чергу зв'яже руки саме міністру фінансів. Тим не менш Данилюк, замість того, щоб спробувати знайти компроміс (хоча, враховуючи рішучість Южаниной, далеко не факт, що такий компроміс взагалі можливий), своїм публічним відповіддю свідомо пішов на загострення конфлікту, прекрасно розуміючи наскільки це ускладнить роботу.
У цій ситуації зіграли свою роль тепер вже амбіції Данилюка, який, схоже, розраховує на щось більше, ніж залишатися "скромним" міністром. Останнім часом все частіше звучать припущення, що до осені Кабінет Міністрів можуть чекати на чергові кадрові зміни. І Олександр Олександрович розраховує якщо не на прем'єрське крісло, то хоча б на віце-прем'єрське. І ось тут правильно піднесений конфлікт з Южаниной може йому допомогти.
У заяві у відповідь Данилюка просто звучить думка, що в цій ситуації саме він - молодий, прогресивний і компетентний міністр-реформатор, якого вставляють палиці в колеса консерватори-ретрогради з парламентського комітету. І можна не сумніватися, що саме в такому ключі Данилюк буде представляти цей конфлікт і далі, щоб, коли настане час Х, саме він міцно асоціювався з прогресом і реформами.
Власне, образ молодого ліберала-реформатора-технократа у постмайданній Україні затребуваний як ніколи. Запит суспільства на "нові обличчя", "треті сили" і "рішучі реформи" так і не був задоволений, незважаючи на всі спроби великого числа політиків цим запитом відповідати. Україна вже пережила не одного ліберала-реформатора і їх реформи, які проходять з перемінним успіхом - від відносно успішних до абсолютно неспроможних. Тим не менш жодну із цих реформ так і не можна вважати цілком успішною. Самим реалізованим проектом можна вважати реформу МВС із створенням Нацполиции, за якими стояли молоді грузинські реформаторши Хатія Деканоїдзе і Ека Згуладзе. Але і тут перманентно звучать претензії, в тому числі і деяким чином виправдані, про половинчастості реформи.
Що ж стосується інших "молодих реформаторів", то більшість з них стали швидше розчаруванням. Економісти Айварас Абромявичус і Саша Боровик, медичний реформатор Олександр Квіташвілі, фінансовий реформатор Наталія Яресько, прокурор Давид Сакварелідзе, ні український губернатор і грузинський екс-президент Міхеїл Саакашвілі так і не змогли продемонструвати суспільству якісь виразні реформи.
Тим не менш суспільний запит на реформаторів нікуди не подівся, і личину прогресивних лібералів міряють на себе дуже багато і часто різношерсті політики від Арсенія Яценюка, чиє камикадзовое прем'єрство закінчилося для нього обвалом рейтингу, до половини фракції "Самопомочі", чиє реформаторство скочується в малозмістовну демагогію. В цю річку намагається увійти і міністр Данилюк, а от наскільки це буде успішно, покаже час.
Правда, для просування по урядовій "кар'єрних сходах" одного тільки, нехай і успішного, піару явно недостатньо. Прихильність і довіру президента Петра Порошенка в цьому випадку може бути не менш важливим, проте боротьба за вплив на першу особу держави завжди відбувається підкилимно.
