25 років в топку реформ. Як селянам дали землю понюхати
Восени 1991 р., перед референдумом 1 грудня, від оптимістів можна було почути прогнози, що найлегше у незалежній Україні піде земельна реформа. Юридично повернути селянам право власності на землю було простіше, ніж провести приватизацію промислових підприємств. А колгоспи з усім своїм майном і без того були власністю їх членів.
Крім того, незалежна Україна мала моральний борг перед селянами як найбільш постраждали від комуністичного режиму. Пам'ятаючи тривалу боротьбу селян проти радянської окупації, мільйони жертв насильницької колективізації та голодоморів, Українська держава, восстановившее незалежність, було зобов'язане повернути селянам землю, яку у них відібрали більшовики.
Нарешті, це слід було зробити і заради соціальної справедливості. При розподілі держвласності городяни повинні були отримати у власність квартири державного житлового фонду, в яких вони проживали. Щоб селяни не відчували себе ущемленими, необхідно було зробити їх власниками земельних паїв.
Однак сподівання оптимістів не збулися. Земельна реформа справді була проведена в перші ж місяці після референдуму, але – не в інтересах основної маси селян, а виключно в інтересах голів колгоспів, які відносилися до рядовим колгоспникам практично так само, як колись пани – до своїм кріпаком.
Вже в січні 1992 р. був прийнятий закон, який затвердив три рівноправні форми власності на землю: державну, колективну і приватну. В тогочасних умовах це означало узаконення колгоспної власності на переважну частину сільськогосподарських земель. Через півмісяця з'явився закон, на підставі якого колгоспи було реорганізовано в колективні сільгосппідприємства (КСП). Формально була грандіозна реформа: земля і майно колгоспів распаевывались між селянами, після чого селяни могли створити КСП або ж, після виділення пайовикам їх земельних паїв у натурі, фермерські господарства. Проте фактично після п'яти років земельної реформи в руках фермерів зосередилося лише 2% сільгоспугідь, інші залишилися в КСП, учасники яких не мали можливості скористатися правом приватної власності на свої земельні паї.
Спробу провести реальну реформу зробив Леонід Кучма в грудні 1999 р., видавши указ, згідно якому в терміновому порядку – до квітня 2000 р. – все КСП реформувалися на засадах приватної власності на землю і майно з правом виходу з підприємства будь-якого працівника зі своїм земельним і майновим паєм. Протягом 2000-2002 рр. всі бажаючі власники сертифікатів на право на земельний пай повинні були отримати державні акти на право приватної власності на землю. І вже в 2000 р. земля почала продаватися.
Однак у січні 2001 р. парламент ввів мораторій на купівлю-продаж земельних паїв "до врегулювання порядку реалізації прав громадян і юридичних осіб на земельну частку (пай)". У жовтні 2001 р. при прийнятті Земельного кодексу ця заборона була поширена на всі землі сільгосппризначення будь-якої форми власності. Тоді мораторій був обмежений терміном до кінця 2004 р., потім він неодноразово продовжувався, останній раз (у жовтні 2016 р.) – до кінця 2017 р., з вимогою, щоб Кабмін до 1 липня 2017 р. вніс проект закону про обіг земель сільгосппризначення. Прийняття цього закону, згідно із Земельним кодексом, є необхідною умовою для зняття мораторію.
Але є й інша проблема. За 16 років дії мораторію його захисники прожужжали селянам всі вуха всякими страшилками. Ось і зараз Олег Ляшко розповідає по телевізору, що "у разі введення ринку землі її у селян за безцінь скуплять кілька сімей олігархів-латифундистів, які потім дорого продадуть землю іноземцям – китайцям та арабам".
І селяни вірять цьому. І покірливо здають свою землю в оренду агрофірмам за плату в 10 разів менше тієї, яку могли б отримувати, якби діяв ринок землі.
Читайте також:
Про інших провалених реформ за 25 років після референдуму про незалежність читайте в наступних матеріалах "ДС"