25 років "Свободи". Шлях по спіралі від чорносорочечників з СНПУ до ВР

За 25 років свого існування Всеукраїнському об'єднанню "Свобода" вдалося вирости з відвертих містечкових маргіналів окремо взятого міста Львова та околиць в респектабельну партію загальнонаціонального масштабу. І, що найдивніше, для цього їй не потрібно було відмовлятися від своєї базової націоналістичної ідеології. Просто вдалося зробити необхідні оргвисновки, насамперед у питаннях агітації і пропаганди, а найбільш одіозні моменти були вчасно і вміло заретушовані.

Власне, історія даної політичної сили чітко ділиться на дві майже рівних за часом половини — до партійного з'їзду 14 лютого 2004 р. (тоді вона офіційно називалася Соціал-національною партією України, скорочено — СНПУ) і після, коли партія змінила свою назву саме на ВО "Свобода". Обидва партійних періоду мають також кардинальні відмінності і в кадрової складової. Якщо на першому етапі подальший розвиток організації вождистського типу впиралося як раз в реальне відсутність загальновизнаного вождя і перманентну внутрішню конкуренцію на цьому напрямі, то на другому етапі одноосібний лідер був нарешті визначено.

Психіатри на "Варті"

Установчий з'їзд Соціал-національної партії пройшов у Львові 13 жовтня 1991 р., але офіційну реєстрацію в Мін'юсті партія отримала лише через чотири роки, коли партійна програма і статут були приведені у відповідність до існуючим законодавчим нормам.

Спочатку СНПУ базувалася на трьох стовпах: організації української молоді (ОУМ) "Спадщина" на чолі з самим молодим на території України депутатом Львівської облради, 20-річним Андрієм Парубієм; праворадикального крила "Студентського братства Львова", яке представляв 22-річний Олег Тягнибок; і "Варти Руху", в яку входили 25-річний Юрій Криворучко і 38-річний Ярослав Андрушків. Старші товариші відразу ж стали грати першу скрипку — Криворучко був призначений головним партійним ідеологом, Андрушків — головою СНПУ. А Парубій і Тягнибок просто увійшли в керівний орган партії — Комітет уповноважених.

Криворучко і Андрушків добре знали один одного не тільки по "Варті Руху" (по суті парамилитарной організації), яка відповідала за безпеку на масових заходах Народного Руху. У переломний момент кінця 1980-х — початку 1990-х обидва активіста крім громадської діяльності також одночасно працювали у Львівському психоневрологічному диспансері дільничними психіатрами. Андрушків до того ж був відомий у Львові ще з початку 80-х, коли вів підпільні секції карате. А Криворучко продовжив свою профільну кар'єру у новоствореному Міністерстві оборони України на посаді старшого офіцера відділу психології соціально-психологічного управління.

Втім, і Андрушків, і Криворучко з головою пішли в свою нову політичну діяльність, створивши ідеологію соціал-націоналізму. До речі, висунута 25 років тому ідея побудови Великої України і досягнення в ній соціальної та національної справедливості досі міститься в преамбулі до партійній програмі ВО "Свобода".

Дана ідеологія протиставлялася фактично усім тодішнім гравцям українського політикуму: і комуністам (в тому числі швидко перекрасившимся), та націонал-демократам. Перше програма СНПУ іменувала націонал-колаборантами або зрадниками української революції, підлягають обов'язкової люстрації (згодом Тягнибок вже як партійний лідер "Свободи" модернізує цю ідею за принципом трьох "к" — люстрації підлягають комуністи, кагебісти та кучмісти).

Ну а друге соціал-націоналісти вважали націонал-романтиками або пустоцвітом української революції і закликали їх просто ігнорувати (в майбутньому Тягнибок все-таки налагодив з націонал-демократами ефективне співробітництво, вигідне перш за все самим "свободівцям"). Нарешті, емблемою СНПУ стала монограма "Ідея Nації", що нагадує непосвяченим свастику. Що поряд з партійними назвою, використанням доктринальних праць німецьких мислителів Фрідріха Ніцше та Освальда Шпенглера і практикующимися маршами в уніформі (чорних сорочках) "допомогло" СНПУ викликати в українському суспільстві стійкі асоціації виключно з ідеями фашистів і націонал-соціалістів, пропагованих в Італії і Німеччини в 20-40-х роках минулого століття.

Вже в 1994-му році соціал-націоналісти пробують свої сили на парламентських виборах. До речі, саме тоді назва партії зазнало перша зміна в дусі якоїсь політкоректності — з соціал-націоналістичної її перейменували в соціал-національну. Тоді фактично в кожному мажоритарному окрузі Львівщини йшли кандидати-партійці. Кращий результат показав Тягнибок, зайнявши почесне друге місце у Личаківському районі Львова — після академіка Ігоря Юхновського.

Втім, і Тягнибок, і Криворучко в 1994-му обралися до Львівської облради, а Парубій — під Львівська міськрада. На наступних виборах, у 1998 р., нинішній лідер "Свободи" зробив правильні висновки і вже балотувався не у Львові, а в області, ставши нарешті народним депутатом. А що висунув його блок "Менше слів" у складі СНПУ і партії "Державна самостійність України" за пропорційною системою набрав всього 0,16% і зайняв передостаннє місце з усіх 30 партій і блоків, що беруть участь у виборах-1998.

Тоді ж у Верховну Раду пройшов по львівській мажоритарці і партійний ідеолог Криворучко. Правда, він з СНПУ на момент виборів вже порвав, а в Києві відразу ж поповнив парламентську фракцію Народного Руху. У 2002-му він балотувався у ВР вже не в мажоритарному окрузі, а за списком блоку "Наша Україна", проте 83-е місце в ньому дозволило Криворучко зайти в парламент лише у березні 2005-го лише на рік. Ну а вибори-2006 взагалі змусили його остаточно повісити свої політичні бутси на цвях — 106-місце, на цей раз дісталося Криворучко у списку "Нашої України" за квотою НРУ, виявилося непрохідним. Що ж стосується так і не став публічним Андрушківа, то він пішов з політики ще раніше — в лютому 2004-го, коли добровільно-примусово здав партійні кермо правління в політичній силі, перейменованої у ВО "Свобода".

Довгограюча "Спадщина"

Незважаючи на, м'яко кажучи, іронічне ставлення до СНПУ до так званих націонал-романтикам, це визначення цілком підходило до ключової партійної складової — ОУМ "Спадщина". Ця молодіжна організація, створена наприкінці 1980-х поруч львівських студентів з Андрієм Парубієм включно, спочатку концентрувалася на роботі з юнацтвом, організовуючи виїзні табори в Карпатах, опіку над могилами воїнів УПА та січових стрільців, проведення вертепів та літературних вечорів і т. п. тобто "спадщанцы" мали багато спільного з тими ж українськими скаутами з "Пласту", проте у них були дві суттєвих відмінності. По-перше, це дотримання у всьому ідеології українського націоналізму, а по-друге, це активні заняття українським єдиноборством — бойовим гопаком.

Власне, спортивна підготовка активістів ОУМ "Спадщина" дозволила їм стати такою собі бойовою групою партії. Наприклад, в 1993 р. саме Парубій та інші "спадщанцы" допомогли Тягнибоку зміцнити владу у "Студентському братстві Львова", розгромивши ліберальну опозицію СБ, яка зібралася в політехнічному філії організації. Причому розгром стався зовсім буквально — із застосуванням грубої фізичної сили під час штурму офісу СБ "Львівської Політехніки". Під час всіх партійних акцій їх охорону і безпеку забезпечували переважно "спадщанцы", які легко виділялися своєю специфічною уніформою (так звані Загони СНПУ). А в 1995 р. ОУМ "Спадщина" активно долучилася до створення Товариства сприяння Збройним силам та Військово-морському флоту "Патріот України", яке очолив Парубій, який перетворив організації в молодіжне крило СНПУ.

У партії його офіційна посада звучала як Уповноважений з питань розвитку нації, однак таке гучну назву не забезпечувало Парубію перебування на перших ролях. Його обрання в 2002-м заступником голови Львівської облради лише посилило його віддалення від СНПУ, хоча Парубій був один з тих, хто публічно підтримував як лідерство в партії Тягнибока, так і партійний ребрендинг в "Свободу". Остаточний розрив Парубія з рідною партією відбувся після Помаранчевої революції, де його "спадщанцы", які володіють прийомами бойового гопака, були задіяні в охороні наметового містечка і маніфестантів.

Надалі політик пов'язав своє майбутнє з "Нашою Україною" Віктора Ющенка (за списком цього блоку в 2006 р. обрався до Львівської облради, а в 2007-му — вже в парламент), а потім — з "Фронтом змін" Арсенія Яценюка. За чиєю квотою отримав прохідне місце в списку "Батьківщини" на парламентських виборах-2012, а вже в 2014-му, пропрацювавши після перемоги Революції гідності менше півроку секретарем РНБО, колишній комендант Майдану Парубій став одним з лідерів "Народного фронту", що і привело його до сьогоднішньої кар'єрних вершині — спікерського крісла.

Ставши головою ВР, Парубій не забуває про своїх старих партійних побратимів. Наприклад, колишній уповноважений СНПУ з питань пропаганди і агітації Нестор Пронюк сьогодні працює штатним радником голови Верховної Ради. Втім, головним соратником і опорою Парубія ще зі старих "спадщанских" часів є його однокурсник по истфаку Львівського університету, колишній член СНПУ, а нині президент Всеукраїнської федерації українського гопака і нардеп від "Народного фронту" Микола Величкович. До обрання в парламент на дострокових виборах 2014 р. був заступником глави МВС Арсена Авакова як один з ключових організаторів самооборони Майдану, ну а в далекому вже 2004-му, під час Помаранчевої революції в Києві, Величкович виконував обов'язки коменданта "Українського дому".

Старе і нове братство Тягнибока

По суті, з усіх ключових "спадщанцев" в керівництві "Свободи" досі залишаються лише двоє — Андрій Тягнибок і Леонтій Мартинюк. З першим все зрозуміло: він хоч і вчився на істфаці на курс молодша Величкович і Парубія, але все-таки доводиться Олегу Тягнибоку рідним братом. А ось Мартинюк, будучи головним ідеологом ОУМ "Спадщина", перетворився на провідного політтехнолога ВО "Свобода".

Вважається, що саме він запропонував під час партійного ребрендингу 2004 р. замінити двозначну емблему партії "Ідея Nації" на зображення жесту "Тризуб-Воля" у формі кисті з трьома витягнутими вгору пальцями. До речі, стара емблема дісталася харківському лідеру вищезгаданої організації "Патріот України", а нині позафракційного нардепу Андрію Білецькому, який вже в 2014-му став відомий всій Україні завдяки командування полком Нацгвардії "Азов".

Зі старої команди СНПУ в оточенні лідера "Свободи" залишилися лише ряд давніх соратників по "Студентського братства Львова": випускники університету "Львівська Політехніка" Олексій Кайда та Андрій Міщенко, Львівського медінституту (рідний вуз Тягнибока) Руслан Зелик та Львівського інфізу Ігор Янків (як відомо, саме його Сергій Лещенко називав професійним інструктором зі стрільби, хоча Янків — професійний шахіст). А також так і не здобув вищої освіти Анатолій Вітів, який свого часу навіть був уповноваженою СНПУ з питань робочого класу.

Нову команду Тягнибок де-факто формував протягом 1998-2006 рр. під час своєї депутатської діяльності у Верховній Раді III і IV скликань. Саме робота і в 1998-му, і в 2002-му на його перемогу в мажоритарному окрузі Львівської області з центром в місті Буськ вивели у велику політику брата і сестру Олега Панькевича та Ірину Сех.

З помічників-консультантів нардепа Тягнибока стартували і екс-віце-спікер ВР Руслан Кошулинський, і колишній глава Мінекології Андрій Мохник, і чинний нардеп-мажоритарник від "Свободи" Олег Осуховський. Інший нинішній нардеп-"свободівець" Андрій Іллєнко прийшов у "Свободу" слідом за своїм батьком, нині покійним класиком українського кіно Юрієм Іллєнком (він же, судячи з усього, привів у партію і відомого актора Богдана Бенюка). На фінальній стадії базового партбудівництва в 2005-2010 рр. до "Свободи" на індивідуальній основі приєдналися досвідчений івано-франківець Олександр Сич та харизматична львів'янка Ірина Фаріон, а також майбутній сірий кардинал — бізнесмен Ігор Кривецький, якого називали головним фінансистом "Свободи".

Вибори в 2006 і 2007 рр., як і президентські 2010-го, не дозволили ВО "Свобода" вирватися з політичної узбіччя, партія фактично була помітна лише на регіональному рівні окремо взятої Галичини. Вийти з маргінесу і політично форсувати Збруч "свободівцям" вдалося виключно під час правління Януковича. Прорив стався на місцевих виборах-2010, який був закріплений сенсаційним успіхом партії Тягнибока на парламентських виборах-2012 — загальноукраїнські 10,44%.

Причому "Свобода" не тільки зміцнилася в столиці, де партія отримала навіть більше, ніж у Рівненській області, але й переступила умовний південно-східний рубіж, який встановився ще в часи Майдану-2004. У Дніпропетровську та Херсоні "свободівці" набрали 7%, у низці округів Запоріжжя, Харкова та Одеси — 6%, у Миколаєві — 5%. В результаті перший і поки останній раз у ВР була створена окрема фракція "Свободи" чисельністю 37 депутатів.

В принципі, українські виборці не розчарувалися в своєму виборі щодо "свободівців" ні при спостереженні за подальшими парламентськими баталіями по лінії влада—опозиція, ні під час Майдану-2014. Розчарування прийшло трохи пізніше, коли партія Тягнибока, поповнивши після перемоги Революції гідності новостворену парламентську коаліцію і делегувавши своїх представників в уряд, нарешті повноцінно увійшла у владу. У підсумку — поразка на позачергових виборах у ВР 2014 р. і мінімальне парламентське представництво партії в кількості п'яти позафракційних нардепів-мажоритарників (спочатку їх було сім, але Юрій Бублик та Сергій Рудик тепер у фракції БПП).

Поки за всіма соцопитуваннями "Свобода" проходить в наступний парламент, але її, м'яко кажучи, неефективна участь у владі, причому як в центрі, так і на місцях, продовжує залишатися однією з чотирьох головних больових точок політичної сили Тягнибока. Ще дві — це справжні "скелети в шафі", здатні будь-якої миті призвести до дуже серйозних негативних наслідків. Один "скелет" — підозри з приводу спонсорської допомоги партії в різні роки з боку відомих олігархів через одіозного партійного "завгоспа" і бізнесмена Ігоря Кривецкого. Інший — щодо раніше гучного і підкреслено "зеленої" риторики ВО "Свобода" проти видобутку в Україні сланцевого газу, яка парадоксально збігається з думкою на цей рахунок російського "Газпрому". І третій "скелет" — підозри екс-міністрів Мохника і Швайки в корупції, а також участь "Свободи" у трагічні події під Верховною Радою 31 серпня 2015 р., коли були вбиті нацгвардейцы.

Ну і, само собою, партії Тягнибока слід не лише продовжувати працювати над подальшим розширенням власної електоральної бази, але ще і витримувати жорстку конкуренцію в праворадикальної ніші. Якщо раніше "свободівці" були тут практично самотні, то сьогодні полку радикалів перебуває з кожним днем.