25 років в топку реформ. Як "ваучерна" приватизація перетворила багату країну в злиденну

1 грудня відзначатиметься 25-річчя референдуму про незалежність України. Тоді на дільниці прийшли 84,18% дорослого населення України, і 90,32% з них проголосували "за". Відразу ж після референдуму почалося світове визнання української незалежності. Вже 2 грудня про визнання України оголосили Польща і Канада, до кінця грудня число таких країн зросла до 68, а до кінця січня 1992 р. Україну визнала 91 держава. Тим самим світова спільнота визнала і розпад СРСР як остаточний і безповоротний факт.

І все ж озиратися в минуле потрібно не тільки для того, щоб згадувати про досягнення, але і щоб брати уроки на майбутнє. За 25 років Україна не використала безліч сприятливих можливостей для радикальних реформ. Ми зупинимося на кількох прикладах, коли перемагав популізм, а наслідки цього доводиться пожинати досі.

Помножити на нуль. Як безоплатна приватизація перетворила багату країну в злиденну

До початку 1990-х Україна мала не менш або навіть більш високий рівень розвитку економіки, чим західні сусіди з розваленого соцтабору. І в перше десятиліття незалежності робила начебто те ж, що вони: будувала ринкові відносини, проводила приватизацію держпідприємств. Тим не менш, вже до кінця 1990-х українська економіка залишилася далеко позаду за темпами виходу з кризи і при цьому все сильніше концентрувалася в руках олігархів.

Причини цього лежать навіть не в політиці або законодавстві, а в суспільній психології. Поляки, чехи, словаки, угорці сприймали так званий "соціалістичний лад" як режим, нав'язаний ззовні. Тому вони з однаковим ентузіазмом звільнялися від радянської окупації, усували від влади кремлівських маріонеток і позбувалися від соціалізму. В Україні було зовсім не так.

Переважна більшість українців на початку 1990-х не хотіли ринкової свободи, як при капіталізмі, а справедливості. Сенс незалежності бачили не в тому, щоб побудувати нормальну європейську державу, а в тому, щоб не ділитися з Москвою. Сенс вільних виборів бачили не в тому, щоб швидше покінчити з тоталітарним минулим, а в тому, щоб обрати тих, хто більше наобіцяє. Також і сенс приватизації бачили не в тому, щоб підприємства отримали ефективних власників, а в тому, щоб кожен отримував якісь дивіденди.

Безсумнівно, ці настрої не можна було ігнорувати. Але було два способи їх використовувати. Перший спосіб полягав у тому, щоб сфокусувати загальну спрагу справедливості на проблемі забезпечення рівних стартових можливостей в ході приватизації. Зрозуміло, в такому випадку підприємства передавалися б у приватні руки виключно за гроші. Всі українці знали б, що у них є вибір: бути найманим працівником зі стабільною зарплатою або ж підприємцем, ризикують власними коштами. Природно, спочатку продавалися б дрібні підприємства, потім – середні і після них – великі.

Надія українців на кульові доходи при цьому зіграла винятково позитивну роль. Всі знали б, що розмір пенсій, стипендій, різних допомог, а також субсидій на комунальні послуги безпосередньо залежить від припливу в казну приватизаційних надходжень. Тому всі пильно стежили б за тим, щоб підприємства продавалися як можна дорожче (природно, разом із земельними ділянками – для підвищення ціни), на чесних конкурсах. Пенсіонери з безробітними та іншими незаможними першими б вимагали, щоб до участі в конкурсах допускалися солідні західні компанії, готові заплатити більше. А спроба якоїсь партії заблокувати приватизацію була б рівнозначна політичному самогубству.

Але замість цього був реалізований другий спосіб. Жага справедливості була сфокусована на поділі. Акції середніх і великих держпідприємств лунали з сильно заниженою ціною або взагалі безкоштовно: спочатку – трудовим колективам (реально – директорам), потім – нібито населенню за сертифікати (насправді – довірчим фондів). У результаті підприємства, так і не знайшовши ефективних власників, просто збанкрутували, разом зі своїми директорами і трудовими колективами, або ж за безцінь перейшли в руки олігархів, які піднялися зовсім на інших схемах (на перепродажу газу, нафти, металу). Довірчі фонди виявилися власниками нічого не вартих папірців – нікуди не вкладених сертифікатів та акцій збанкрутілих підприємств. А народ профукав власність, яка створювалася працею кількох поколінь.

Ця сумна історія має навчити хоча б однієї речі. У народу є колективна воля, і її не можна ігнорувати. Але для того і потрібна еліта, щоб знайти найкращий шлях до того, чого хоче народ. І якщо еліта запропонувала шлях, який завів у нікуди, то винна тут тільки еліта.

Про інших провалених реформ за 25 років після референдуму про незалежність читайте в наступних матеріалах "ДС"