"Соросята" зіпсувалися, дайте інших. Коли американці перезавантажать своїх агентів впливу

Нескладно помітити, що грантові активісти після зміни влади в країні практично виключили тему корупції. Максимум, на що вони витрачають свої зусилля, — захист НАБУ і його директора Артема Ситника, "Нафтогазу" і Андрія Коболєва, а також керівництва Нацбанку. Ще стріли критики летять у бік МОЗ та міністра Максима Степанова, але це швидше схоже на данину поваги Уляні Супрун, а не на серйозну протидію спробам перегляду її реформ. А ось президента Зеленського, на відміну від його попередника, "соросята" не чіпають. Ну, хіба що трохи.

Від "кольорових" революціонерів до "соросят": еволюція українських грантоїдів

Історія взаємин української влади з недержавними організаціями, що фінансуються західними, насамперед американськими, структурами, складалася по-різному. Можна згадати пріснопам'ятну слідчу комісію парламенту, створену у грудні 2003 р. з ініціативи депутатів Компартії. Комісію очолив комуніст Валерій Мішура. 21 травня 2004-го він відзвітував у Раді і запропонував обмежити діяльність НДО спеціальним законом. Не секрет, що за цією кампанією стояла тодішня президентська адміністрація, а кінцевою метою було прив'язати Віктора Ющенка у свідомості виборця до американських "шпигунів", якими у звіті Мішури змалювали одержувачів грантів.

В період президентства Леоніда Кучми головною темою для грантової спільноти був захист свободи слова. І, варто зазначити, їм вдалося спільно з опозиційними політиками сформувати стійку думку про тиск влади на ЗМІ, що дозволило під час Помаранчевої революції дати виборцю Ющенка чіткий сигнал, які засоби масової інформації брешуть, а які говорять правду. У першу категорію потрапили практично всі центральні телеканали.

Але після приходу до влади Ющенка вихідців з НДО та ЗМІ, що працюють за західні гранти, в структури влади не покликали. Вони і політики тих часів бігли по різних доріжках, іноді перетинаючись, іноді - ні. Були ті, хто допомагав Ющенку в боротьбі з Тимошенко або Тимошенко в боротьбі з Ющенком. Але якоїсь об'єднуючої теми у грантоїдів у ті часи не було. А після обрання президентом Віктора Януковича грантові організації вперше пережили дуже серйозну кризу. Вона була пов'язана з розчаруванням Заходу вибором громадян і, відповідно, переглядом як напрямів діяльності НДО, так і їх фінансових кейсів.

Одержувачі грантів не любили Януковича, проте головною мішенню їх критики був не він, а окремі члени уряду Миколи Азарова. Можна згадати "антиТабачну" кампанію за відставку міністра освіти Дмитра Табачника, розпочату в 2010-му, або акції з вимогами до МОЗ удосконалити механізми закупівлі ліків. Однак повною несподіванкою для грантових активістів та їхніх західних друзів стали наміри Януковича підписати асоціацію України з ЄС. У нетривалий відрізок часу, коли рупори влади переконували, що країна йде в Європу, активісти помітно зменшили критику режиму. Навіть існує версія, що та частина Євромайдану, яка була до побиття студентів, її ще називали "майдан без політиків", негласно підтримувалася самою владою, яка сподівався організувати випуск пари за допомогою громадських діячів, незадоволених зривом асоціації. Чи так було насправді, сказати дуже складно, оскільки в історії Майдану є і буде дуже багато недомовленостей.

А ось після Революції гідності вперше значний десант грантоїдів потрапив у владу. Багато хто стали депутатами від "Народного фронту", БПП і "Самопомочі", увійшли в громадські ради при міністерствах і відомствах, стали радниками депутатів і членів уряду. Здавалося, що прийшов їх час реалізувати все те, про що вони говорили і писали до зміни влади в країні. Але з усіх реформ, необхідних державі, їх найбільше зацікавила тільки одна - антикорупційна. Фактично всі їхні зусилля йшли на шельмування окремих політиків і на цьому тлі - на неприкритий лобізм створення в Україні системи антикорупційних органів: НАПК, САП, НАБУ і ВАКС.

Коли перші три органи були створені і отримали своїх керівників, грантоїди відразу дали зрозуміти - вони є адвокатами насамперед Національного антикорупційного бюро та його директора Артема Ситника. Особливо виділяється тут Центр протидії корупції на чолі з Віталієм Шабуніним.

Цим шляхом пішли не всі НДО, багато дійсно пропонували реформістські проєкти і працювали спільно з органами влади. Проте на виду були не вони, а галасливі "антикорупціонери", які на західні гроші створювали навколо української влади корупційний ореол. Їх попереджали: "Хлопці, мало того, що ви розкачуєте човен у воюючій країні, то ще й рубаєте гілку, на якій сидите". Втім, тема війни їх ніколи особливо не цікавила, не цікавить і сьогодні, натомість розмови про корупцію давали їм можливість постійно бути на хвилі популярності. Слід додати, що антикорупційна риторика заохочувалася і американським посольством в Україні, а колишній посол Марі Йованович була великим другом цих активістів.

У результаті в Україні відбулася зміна влади, а видатні борці з корупцією на кшталт Сергія Лещенка, Мустафи Найєма та Світлани Заліщук інкорпорувалися в нову владу, багато грантоїдів стали депутатами від "Слуги народу" і "Голосу", посаду генпрокурора отримав виходець з грантової спільноти Руслан Рябошапка. А перший уряд при Зеленскому, який очолив Олексій Гончарук, в своїй більшості склали "соросята". Такий ярлик став використовуватися для інформаційних атак як на Кабмін Гончарука, так і на інших недавніх грантоїдів, які отримали портфелі після зміни влади. Ці портфелі у них дуже швидко відібрали, не у всіх одразу, деяких залишили "на закуску", але на сьогодні "соросята" і їх американські друзі в Україні опинилися біля розбитого корита.

Без ідеології і смислів, або При чому тут Аваков

Дуже поганим сигналом для грантоїдів стало дострокове відкликання з Києва Марі Йованович, під опікою якої створювалася "антикорупційна" вертикаль з НАБУ і їх громадських адвокатів на кшталт шабунінського ЦПК. Трохи раніше в Вашингтон відкликали Джорджа Кента, який вважався куратором грантових НДО в Україні. Зараз він працює в Держдепі. Понад рік Дональд Трамп не призначав посла в Київ, а номінований на цю посаду 71-річний відставний генерал Кіт Дейтон до нас ще не прибув.

Біографія нового посла, якого пов'язують з військовою розвідкою, може свідчити про те, що головними під час його місії в Україні стануть питання безпеки, посилення військової співпраці, але антикорупційний напрямок навряд чи буде в пріоритеті. Не тому, що у Вашингтоні раптом відмовилися викорінювати корупцію в нашій країні, швидше визнали помилковими методи, що раніше використовувалися . В такому разі мережа грантових активістів ризикує опинитися без діла.

Вони чудово розуміють, яка небезпека нависла над ними, і намагаються довести Штатам свою важливість. Однак те, як вони це роблять, тільки підсилює їх проблеми. Вашингтону, безумовно, важливо зберегти в Україні плацдарм впливу за допомогою контрольованих НДО, але, на жаль, без перезавантаження цих організацій, їх лідерів і напрямків діяльності зробити це буде складно.

Уже сьогодні зрозуміло, що в американців немає в Україні жодної політичної сили, на яку вони можуть спертися. Є нечисленний "Голос", складений з колишніх отримувачів грантів, але його рейтинг катастрофічно падає. Є люди у "Слуги народу" і в Кабміні, але не так багато, щоб вони могли на щось впливати. Прикладом може служити недавнє призначення новим віцепрем'єром з європейської та євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанишиної. Назва посади звучить солідно, однак серйозних важелів впливу у неї немає.

На тлі призначення Стефанишиної, радісно зустрінутого співтовариством "соросят", бачимо інші процеси - поступки щодо Донбасу, які попахують повзучою капітуляцією, засилля у владі "кварталівців", прихід на посаду глави Мінкульту соратника Ігоря Коломойського Олександра Ткаченка, згортання реформ в армії тощо. Водночас "агенти впливу" ополчилися проти Арсена Авакова, підігруючи тим силам, які мріють прибрати нинішнього главу МВС і поставити замість нього людину, повністю лояльну президентові Зеленському.

Однак якщо піде Аваков, на його місці з'явиться "Венедиктова-2". Тим самим в руках президента виявляться диктаторські повноваження, але "Голос" та інші борці з Аваковим, схоже, не розуміють, що роблять гірше і собі, і українському суспільству. Атакуючи нинішнього міністра, вони не знижують рейтинг Зеленського та його "слуг". Якщо ексглава МВС Віталій Захарченко був злом, тому що чітко ідентифікувався як людина Януковича та його "сім'ї", то прямої кореляції між Аваковим та Зеленським немає.

Складається враження, що після від'їзду Йованович і Кента "соросята" виявилися "сиротами": чітких установок їм не дають, але і відмовлятися від їхніх послуг не хочуть. А ті, доводячи свою необхідність, займаються самодіяльністю, точково вибираючи жертв для своїх атак. Як довго це триватиме? Можливо, холодним душем для західних друзів "соросят" стануть місцеві вибори.

Як показує соціологія, для того ж "Голосу" вони можуть стати провальними. У цій політсилі вважають, що хороший результат в Києві їм зможе дати висунення в мери Сергія Притули. Проте поки незрозуміло, чи здатна особиста харизма цього шоумена допомогти "Голосу" отримати хоча б невелику за чисельністю фракцію в Київраді. В інших містах ситуація ще гірша - інших фігур, хоча б порівнянних з Притулою, у них немає.

Крім того, з політтехнологічної точки зору досить дивним виглядає набір ідей: на місцеві вибори треба йти з конкретними, приземленими проєктами, критикувати чинних мерів, а не того ж главу МВС. Але, мабуть, ставка робиться на те, щоб якось пропетляти на гучних звинуваченнях на адресу відомих особистостей.

Чи готові західні куратори грантових активістів до серйозного перезавантаження своєї мережі в Україні та наповнення її іншими смислами? Про це говорити рано. Тим більше незрозуміло, чим конкретно наповнювати. Ставка на антикорупційну тему стала програшною, і використовувати її ще раз небезпечно, можна в підсумку одержати повністю проросійський режим. Фінансувати реалізацію дрібних тем - таким же дрібним буде результат. Переключити сьогоднішніх одержувачів грантів на протидію дрейфу офіційного Києва у бік відновлення відносин із Москвою неможливо, більшість із них мислить на тій же хвилі, що і "зелені". А з націоналістами американці воліють не співпрацювати взагалі.