Бардак у п'ятій колоні. Як Новинський і Захарченко будуть відбирати голоси у Рабиновича і Бойко
У минулий вікенд одіозний "миротворець" Віктор Медведчук не просто в черговий раз відзначився в Москві, але зробив це з максимальним піар-ефект. Він більше години без будь-яких перешкод просторікував на тему "дружби України з Росією" у суботньому ефірі пропагандистського ток-шоу "Право знати" московського телеканалу ТВЦ, виклавши свіжі порції напівправди і відвертої брехні. Втім, на подібне можна було б не звертати особливої уваги, адже нічого радикально нового Медведчук не сказав, якби не два показових моменту.
По-перше, путінський кум був представлений на російському телебаченні не тільки як керівник всім обридлого "Українського вибору", але і як лідер електорально перспективної партії "За життя" (формальне верховенство в даному политпроекте поки що належить Вадиму Рабиновичу). А по-друге, сам факт використання "недоторканного информзапаса", тобто російських пропагандистів для власних агітаційних потреб переважно внутрішньоукраїнської передвиборної порядку денному, свідчив про те, що конкуренція серед прокремлівських сил в Україні досягла свого апогею. А цільовою аудиторією сольного шоу Медведчука були, схоже, не стільки російські телеглядачі, скільки українська "просунута вата", що користується YouTube і супутниковими антенами.
Три московських тези Медведчука
Власне кажучи, головних медведчуківських меседжів, що транслюються за допомогою телекамер московського ТВЦ, було всього три. Перший — це підхоплена українськими ЗМІ чи не як сенсація його думка про те, що він не вважає Росію країною-агресором. Хоча дуже важко було чекати від кума Путіна чогось іншого, новим поворотом стало б зворотне умовивід, але цього очікувано не сталося.
Другий посил був абсолютно брехливим: нібито половина українців без розуму від "російського світу", що легко розбивається будь-якою актуальною соціологією, так і чисто на побутовому рівні всім достеменно відомо, кого і чому в Україні іменують суто російським ємним поняттям "х@йло", що давно став загальносвітовим мемом. Втім, акцент на "русскомирской половині" новоявленого лідера партії "За життя" був, мабуть, обов'язковою програмою демонстрації його і соратників безумовного верноподданства кремлівському господарю, не більше того.
Ну а третій медведчуківський теза про бажання 70% наших співгромадян досягнення в Україні світу був типовою напівправдою. Адже на що готові піти українці для припинення війни на Донбасі, Медведчук уточнити забув, так що за замовчуванням вийшов як би "світ" виключно на путінських умовах, з чим не можуть погодитися хіба що закінчені жертви російського зомбоящика. Однак про це трохи пізніше, спершу варто відповісти на питання, чому затяжний телемонолог Медведчука вийшов у світ за поребриком саме зараз.
Штовханина в п'ятої колони Кремля
Виглядає так, що ключовою метою розширеного виступу "життєлюба"-неофіта в московському ефірі було застовпити за собою лідерство у тому українському сегменті, який абсолютно не соромиться свого статусу "руки Москви". А тут останнім часом спостерігається справжня штовханина, де парламентська партія "Оппоблок" виступає в проросійській ніші хоч і самим вагомим і респектабельним, але далеко не єдиним конкурентом дуету Медведчука–Рабиновича.
І справа тут не тільки в отколовшемся від партії "За життя" абсолютно по неидеологическим причин нардепа-русофиле Євгенії Мураеве. Останній на чолі нового плагіат-проекту "Наші" покликаний мобілізувати той радикально ватний електорат, для якого риторика Рабиновича або Бойко виглядає надмірно "проукраїнською". Ну а повний список охочих поласувати української ватою на виборах-2019 дійсно стає довгим. І всі вони як прокляті товкмачать про одне й те ж — про світ на Донбасі на умовах цілковитої капітуляції перед Росією-матінкою.
Крім "За життя" та "Оппоблока", які, швидше за все, підуть на вибори різними п'ятими колонами Москви (висловлене публічно згоду на заклик Рабиновича об'єднати зусилля від одного з лідерів ПРО Сергія Льовочкіна поки що зависло в повітрі, без будь-яких подальших рухів у цьому напрямку), особливо виділяється "православний апендикс" у вигляді нардепа-олігарха Вадима Новинського, нещодавно офіційно очолив своє кишенькове і створене ще півроку тому рух "Партія миру".
На тому ж електоральному полі топчуться незадоволені люстрацією колишні донецькі працівники екс-міліції з партії "Розумна сила". Її досі мало кому відомі лідери Олександр Соловйов і Олександр Савченко, за чиїми спинами щільно маячить тінь втік до Москви глави МВС часів режиму Януковича Віталія Захарченка, з початком осені розгорнули небувалу активність. То вони в рамках "прямих народних переговорів" повезли в окупований Луганськ "народну декларацію про мир з вимогами до влади і всім сторонам конфлікту припинити бойові дії", тут же підписавши її на луганському ж/д вокзалі з якоїсь "ініціативною групою мирних жителів і громадських діячів". То вже у Києві демонстрували підписи українців під вищезгаданої декларацією, яких нібито зібрали вже понад 100 тис. Одним словом, поділ "мирного" електорального пирога явно вступив в активну фазу.
Стеля можливостей капітулянтів
Чому проросійські "миротворці" стали з'являтися як гриби після дощу, пояснив той же Медведчук в ефірі ТВЦ: головне, чого чекають українці у своїй абсолютній більшості від виборів-2019, так це настання довгоочікуваного світу. Дійсно, за всіма соціологічними замірами кількість подібних відповідей респондентів коливається в межах 60-70%, так що, на перший погляд, коридор електорального потенціалу для усіляких "ініціаторів світу" реально широкий. Але при більш докладному вивченні питання все стає на свої місця — стелею можливостей для всіх неприкрито проросійських політичних проектів в сучасній Україні є цифра до 20% українських виборців, зібрати яких в один кошик ніхто не зможе.
Наприклад, протягом останніх трьох років детально досліджує настрої українців щодо припинення війни на Донбасі фонд "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова. Так от, після кількох хвиль тематичних соцопитувань загальна картина залишається стабільною: в жовтні 2015 р. з запропонованих соціологами тезою "Світ — будь-якою ціною, треба погоджуватися на будь-які компроміси, з ким завгодно і про що завгодно" погодилися 20,7% опитаних, у травні 2016 р. -22,5%, в червні 2017 р. -17,9%, в травні 2018 р. — 19,7%.
Зате на більш конкретне питання, яке рішення слід прийняти, щоб на Донбасі встановився мир, відповіді цього року розподілилися наступним чином (можна було вибрати не більше трьох варіантів): за надання російській мові статусу другого державного ратують лише 6,5% респондентів, за відмову від перспективи членства в НАТО і закріплення в Конституції нейтрального статусу України — 6,6%, за амністію всім тим, хто брав участь у бойових діях на Донбасі, — 7,2%, за введення в Україні федеративного устрою -8,7%, за відділення від України територій, зайнятих так званими ДНР і ЛНР, — 9,8%.
Також 12,9% підтримали пропозицію надати "народним республікам" особливий статус в межах України, 13% — провести вибори на територіях ОРДЛО, а 14,2% вважають, що відновити контроль України над ними вдасться лише військовою силою. Зате найбільше число прихильників отримали дві відповіді — успішне відновлення нормального життя на територіях Донбасу, контрольованих Україною, (30,6%) і примушення Росії до припинення втручання в конфлікт на Донбасі шляхом посилення міжнародних санкцій і тиску міжнародних структур на Кремль (32%).
Нарешті, до ідеї введення в ОРДЛО миротворчого контингенту ООН в травні 2018 р. ставилися позитивно 60,6% українців (рік тому таких було 60,2%, у травні 2016-го — 58%, в жовтні 2015-го — 52,7%). Так що наведені цифри говорять самі за себе. Однак Медведчук, Рабинович, Бойко, Новінський та інші "путиноцентристы" про це воліють мовчати.
Розмноження проросійських політпроектів в Україні може означати ще й те, що Кремль управляє своїми п'ятими колонами аж ніяк не так вправно, як це іноді представляється.
