"Зайва" техніка. Які шанси України отримати американські винищувачі F-35

Про це свідчать різні факти, які складені воєдино і малюють таку похмуру картину.

Нині інтереси відразу кількох досить впливових держав сплелися в Сирії. Тут і нафту, і спроби Росії грати роль наддержави (що виходить відверто погано), і все зростаюча міць Туреччини, яка прагне вийти з орбіти США, ставши регіональним лідером. І, як не дивно, - є тут місце і Україні.

Нині "війна" Анкари і Вашингтона розгортається на економічному полі. Буквально днями президент Трамп заявив, що США відмовляються постачати Анкарі винищувачі-бомбардувальники F-35 Lightning II із-за того, що та вирішила придбати у Росії зенітні ракетні комплекси С-400.

Історія з цими комплексами для Туреччини носить суто прикладний характер - усе-таки навряд чи турецькі політики розглядають Росію як надійного партнера або союзника - особливо якщо згадати збитий пару років тому російський бомбардувальник Су-24. Справа в тому, що в оборонній сфері турки ведуть політику максимального отримання технологій звідки тільки можна. Варто нагадати, що саме так співпрацюють з турецькою військовою промисловістю і наші підприємства. Наприклад, у сфері модернізації бронетанкової техніки.

І коли настала черга модернізувати систему ППО, уряд звернувся до США як основного союзника в НАТО. Причому турки просили не просто продати комплекси "Петріот", але і передати частину технологій турецькому военпрому. Американці, звісно, відмовилися. Втім, як і європейці.

Зате готові були ділитися китайці та росіяни. Однак після того, як були озвучені вимоги, Пекін вирішив, що "гра не стоїть свічок". Зате російському президенту як повітря потрібен був прорив на політичному фронті, крім того, "підтягувала" і газопровід "Турецький потік". Тому у вересні 2017 р. Москва погодилася поставити чотири дивізіони новітніх ЗРК С-400 "Тріумф" з передачею частини технологій турецькій стороні.

І коли на цьому тижні почалися поставки комплексів, відповідь американців був цілком адекватним, адже винищувачі F-35 хоча і є експортоорієнтованою машиною, однак поставляються тільки "перевіреним" країнам, звідки не буде витоку в Росію чи Китай. А тут російські військові практично безпосередньо отримують доступ до американських секретів.

Нині на різній стадії складання в США знаходяться близько 30 винищувачів - причому чотири навіть формально передані Анкарі, проте фізично знаходяться в США і використовувались для підготовки льотно-технічного складу ВПС Туреччини.

Цікаво, що практично відразу в американських ЗМІ розгорнулася жвава дискусія про долю "турецьких" F-35. Причому, що цікаво, всім очевидно, що літаки будуть спрямовані на посилення східноєвропейського флангу НАТО, спрямованого проти Росії.

А тут варіантів не так вже й багато. "У черзі" на отримання таких машин насамперед варто Польща. Буквально на початку червня міністр національної оборони Польщі Маріуш Блащак заявляв про те, що країна в рамках програми Harpia по заміні застарілих радянських Міг-29 і Су-22 хоче закупити в США 32 винищувача F-35.

У числі інших претендентів називаються також Естонія та Литва. Однак тут американські аналітики явно поспішили - ці прибалтійські країни, особливо після вступу в НАТО, у плані розвитку своїх скромних військово-повітряних сил розраховують насамперед на "повітряний парасольку" своїх сусідів. І ніяких планів розвитку, а тим більше таких глобальних, офіційними особами ніколи не озвучувалося.

Цікаво, що в публікаціях фігурує ще одна країна, якій чисто теоретично можуть продати раптом виявилися "зайвими" F-35. І, як не дивно буде звучати, - це Україна.

З одного боку, варто відзначити, що наші Повітряні сили перебувають у відверто вкрай жалюгідному стані. Основу складають Су-27 і Міг-29, ще радянського виробництва, які, незважаючи на спроби модернізації, вже буквально розсипаються в повітрі. З іншого боку, у нас немає ніякої інфраструктури для базування західної техніки, немає стандартів НАТО для їх обслуговування.

Навіть поляки і румуни, які вже давно в НАТО і мали кращі стартові позиції, тим не менш пішли по шляху перехідною машини, якою став F-16. А у випадку з українськими льотчиками пропонується пересадити одразу на техніку на два покоління вище тієї, на якій вони літають зараз. Так не буває.

Є і ще пара моментів. В першу чергу, фінансовий. Так, Бельгія за 34 винищувача F-35 разом з пакетом навчання пілотів заплатила 4 млрд євро. У військовому бюджеті у нас таких грошей навіть з урахуванням 5-10 років виплат просто немає. Та й пріоритети у нової влади зовсім інші. Такі гроші швидше пустять на проведення Олімпіади або якого-небудь подібного проекту, де вони можуть спокійно осісти в кишенях "зацікавлених осіб".

І ще з однієї причини такої надсекретної техніки нам просто не буде: у США в глобальному сенсі немає жодних підстав довіряти нам. На жаль, навіть на шостий рік війни з Росією наші Збройні сили буквально пронизані російською агентурою. І Повітряні сили не виняток. Причому тут можна говорити як про "радянському спадщину" - досить згадати спробу викрадення Су-24 у вересні 2014 р. одним з льотчиків 7-ї бригади тактичної авіації, так і про недостатню проєвропейської спрямованості молодих офіцерів.

Так, буквально днями в українських ЗМІ з'явилася підтверджена інформація, що один з випускників цього року одного з військових вузів поїхав відзначати свій випуск в ...окупований Крим. Зрозуміло, що в таких умовах витік даних і технологій майже неминуча.

Таким чином, як би не звучали привабливими повідомлення про можливе отримання на озброєння Повітряних сил сучасної авіаційної техніки західного виробництва, варто визнати, що це все на грані утопії.

І нам доведеться пройти непростий шлях модернізації з закупівлею уживаних винищувачів (з великою часткою ймовірності, це будуть F-16), відправкою у запас більшої частини льотчиків і техніків "радянської закалки" (адже, зважаючи віку переучувати їх просто немає сенсу), вкладанням сотень мільйонів доларів у модернізацію аеродромної мережі закупівлю боєприпасів західного зразка.

Але знову-таки це все стане можливим, тільки якщо в найближчих планах військово-політичного керівництва є намір вступити в НАТО, або хоча б почати активний рух у цьому напрямку. Але, на жаль, є ймовірність, що маятник української політики хитнеться в інший бік, і всі ці роздуми можуть виявитися нікому не потрібними.