"Дніпропетровські" при владі. Коли Зеленський стане нашим Брежнєвим

За даними опитування групи "Рейтинг", українці назвали найкращим президентом країни Леоніда Кучму, другим йде Володимир Зеленський. Якби соціологи запитали у громадян, хто був кращим керівником СРСР та радянської України, то на перших місцях опинилися б теж Леонід і Володимир - Брежнєв і Щербицький. Всіх цих людей об'єднує безпосереднє відношення до Дніпропетровщини.

Зеленський з Кривого Рогу. Брежнєв народився у Кам'янському, значну частину життя жив і працював у рідному місті, а також у колишньому Дніпропетровську, кілька років очолював Дніпропетровський обком. Володимир Щербицький, який керував УРСР з 1972 по 1989 рр., народився в Верхньодніпровську, також очолював Дніпропетровський обком і, за деякими свідченнями, саме його Брежнєв бачив своїм наступником. За іншими свідченнями, вище керівництво КПРС відмовлялося віддати кермо правління українцю, нехай і вірному ленінцю. Кучма народився на Дніпропетровщині, але як керівник і політик пройшов становлення в Дніпрі.

У сучасній українській політиці і у великому бізнесі багато "дніпропетровських" - Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов, Віктор Пінчук, Павло Лазаренко, Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов і так далі. Їх сходження до слави і грошей відбулося, звичайно ж, не тому, що вони якісь особливі, обрані, а як нам здається, завдяки одній цікавій особливості "дніпропетровської школи" - надзвичайної гнучкості, особливо в питаннях ідеології.

Яка гнучкість могла бути в СРСР? Уважно придивіться до шляху Брежнєва на посаду генсека. У документах різного періоду він записаний то росіянином, то українцем, днями в соцмережах постили фото Брежнєва в вишиванці, коли він працював у Казахстані. Але час його правління - це не тільки так званий "розвинений соціалізм", коли в СРСР вдалося досягти відносної економічної стабільності, а й репресії проти інакомислячих, особливо сильно вони зачепили рідну Брежнєву Україну. Те ж можна сказати і про Щербицького: з одного боку, при ньому в УРСР видавалося багато книг і журналів українською мовою, але ці книги були ідеологічно "правильними", а автори ідеологічно "неправильних" творів сиділи в таборах. Щербицький багато зробив для піднесення київського "Динамо" на вершини слави, допомагав розвитку спорту в республіці, тобто патріотизм у нього був, але містечковий, а не державницький. Простіше кажучи - "яка різниця, як називається вулиця, якщо вона освітлена та заасфальтована". У ті часи це дійсно працювало.

Згадаймо Кучму. Його обрали президентом у перший раз на гаслах відродження промисловості, особливо в південно-східних регіонах, він обіцяв державний статус російській мові, дружбу з Росією. А балотуючись на другий термін, Кучма вже апелював до національної свідомості виборця, тому що треба було обіграти комуніста Петра Симоненка.

Дуже показово діяли "дніпропетровські" в 2014 р., коли Кремль розгортав на нашій території свою "російську весну". Ігор Коломойський і тодішнє його оточення жорстко припинили сепаратизм у регіоні, чим зробили велику послугу Україні. Але чи тільки патріотичні пориви керували цими хлопцями? Скоріше бізнес-мотиви, тому що проєкт "Новоросія" загрожував зруйнувати все, нажите непосильною працею. Але пройшло 5 років, і що сьогодні говорить дніпровський олігарх? Він говорить про громадянський конфлікт в Україні та про необхідність відновлення відносин з Росією.

Гнучкість "дніпропетровських" можна побачити і на прикладі Юлії Тимошенко, яка за 20 з гаком років у політиці змінювала ідеологію і політичних партнерів безліч разів. від союзу з Ющенком до "ширки" з Януковичем. Від готовності підставити Зеленському плече до переходу в опозицію до оного.

Як ставитися до подібного флюгерства? Відомо, що в Україні є дві умовні крайності - проукраїнська і прозахідна Галичина і проросійський Донбас. І є Придніпров'я, найбільш активною частиною якого залишається Дніпропетровщина. Існує думка, що жителі центральних регіонів у своїх оцінках політичної ситуації стають по черзі то на бік однієї, то іншої крайності. Також надходять і політики, які виховувались у цих регіонах. Тобто вони, як хамелеони, сьогодні можуть бути націоналістами, а завтра - помірними русофілами. Як Брежнєв: то українець, то росіянин. Як Зеленський: то в якості кандидата в президенти обіцяє переглянути закон про державну мову, то в якості президента робити це вже відмовляється. Чи надовго?

Гнучкість "дніпропетровських" - це не погано і не добре, це просто даність, але враховувати таку особливість цієї регіональної еліти варто. Особливо тим політикам, хто хоче запропонувати суспільству якусь альтернативу Зеленському. Адже, нагадаємо, Кучма збирався і на третій президентський термін, і не факт, що він програв вибори. Так що коли сьогодні Зеленський натякає на другий, то треба розуміти, що це історія з продовженням. Був би рейтинг...