Чому прогнози уряду ніколи не збуваються
У низькій якості урядових прогнозів парламентарії переконуються двічі на рік: коли розглядають звіт про виконання держбюджету за попередній рік і коли вивчають проект держбюджету на наступний. До речі, в 2015-му Верховна Рада взагалі не затвердила звіт про виконання закону про держбюджет на 2014-й. А звіт про виконання держбюджету-2015 досі чекає депутатського вироку.
Рахункова палата наводить промовистий перелік промахів уряду Арсенія Яценюка. При визначенні показників держбюджету на 2015 р. був врахований прогноз падіння реального ВВП на 5,5%, фактичне падіння склало 9,9% (помилка в 1,8 рази). Зростання споживчих цін до грудня попереднього року очікувався на 26,7%, а вийшов на 43,3% (помилка в 1,62 рази). Аналогічно падіння реальної заробітної плати прогнозувалося на 14%, а сталося на 20,2% (помилка в 1,44 рази). Падіння експорту передбачалося на 7%, насправді ж експорт впав на 27,6% (таким чином, уряд схибило майже в чотири рази). Бюджетний комітет парламенту теж має багато зауважень, тому обмежимося однією, найбільш вражаючою цитатою: "Від приватизації державного майна до державного бюджету надійшло лише 0,15 млрд грн., або 0,9% затвердженого показника, що є найнижчим показником за останні 15 років".
Великі розбіжності між прогнозними та фактичними цифрами спостерігалися не тільки у Яценюка, але і у всіх попередніх прем'єрів. І щоразу це пояснювалося якимись форс-мажорними обставинами. Звичайно, непередбачувані об'єктивні причини трапляються, кожен рік свої. Але не меншу роль відіграє загальна причина - нездатність (тобто невміння або ж небажання) урядових чиновників робити якісні прогнози. І ця причина зберігається з завидною постійністю протягом десятиліть.
Вся справа в тому, що прогнозування ніколи не була пріоритетом для українських урядів. Останнім прем'єром, який щось міркував, був Вітольд Фокін, який керував урядом у 1990-1992 рр. і перед тим як 20 років працював у Держплані УРСР. Але якраз радянський досвід планування мало чим міг допомогти в тодішніх умовах стрімкого переходу до ринку. Доводилося керувати в ручному режимі, оперативно реагуючи на чергові несподівані неприємності. Всі наступні прем'єри, починаючи з Кучми, по-іншому і не вміли.
Звичайно, це не означає, що вони не будували ніяких планів. Плани у них бували - і грандіозні, і далеко йдуть. Але це були плани швидше для себе, ніж для економіки. Наприклад, не було, мабуть, жодного прем'єра, який не сподівався б в майбутньому стати президентом, і трьом (Кучми, Ющенка і Януковича) це вдалося.
Втім, навіть у своїх особистих або партійних політичних планах наші великі політики з прем'єрським досвідом часто робили упор на організацію процесу, а не на прогнозування наслідків. Тому нерідко план здійснювався, проте в кінцевому підсумку виходив ефект або нульовою, або взагалі негативний. Досить згадати референдум 2000 р., організований командою президента Кучми, але так і залишився неимплементированным. Або перевибори в Києві, яких успішно домоглася прем'єр Юлія Тимошенко у 2008 р. - і за результатами яких ще сильніше зміцнив свою владу в столиці тодішній мер Леонід Черновецький. Про ефективність Януковича, який примудрився отримати дві майдану, всі пам'ятають добре.
З економічними планами справи ще гірше, тому що там взаємопов'язані безліч показників, в яких потрібно вміти розбиратися.
У нормальних європейських країнах статистика - це щоденний інструмент в роботі членів уряду і керівників регіонів. А для їхніх українських колег статистика - це те, про що вони згадують перед телевыступлением, прес-конференції чи інтерв'ю, коли просять своїх помічників підібрати цифри, які можна було б пред'явити доказ досягнутих "успіхів". Причому зазвичай особі мовця видно, що озвучені ним цифри він бачить у перший раз.