Чому Європа залишиться єдиною

На тлі подієвого процесу трьох останніх років стає об'єктивно важко заперечувати те, що Європейський Союз в якості "латентного" наддержавного об'єднання увійшов у смугу системної кризи. З оптимістичної точки зору, це криза "дорослішання" - певний період, подолавши який ЄС знову явить себе світу як дивного приклад політичної солідарності та економічної синергії.

Валіза без ручки

З точки зору песимістів, події, що відбуваються на рівні союзних інститутів, свідчать про деградацію і занепад європейської інтеграції. Неупереджений аналіз обох цих позицій вказує на їх ідеологічно задану обмеженість. З одного боку, єврооптимісти, судячи з усього, вірять в те, що проблеми, що накопичилися за роки Великої рецесії, як-то самі розійдуться. З іншого - євроскептики пропонують занадто прості рішення. Разом з тим очевидно, що європейські еліти зовсім не мають наміру підхоплювати деструктивну популістську моду. Так, нова угода про умови участі в ЄС, до якого прийшла з Брюсселем Великобританія, всього лише передбачає тимчасові обмеження у сфері міграції - притому що цей найбільший острівної член Союзу і так не входить, наприклад, в Шенгенську угоду.

З певними труднощами політика європейської інтеграції в розрізі її поглиблення почала стикатися і на своєму східному фланзі. Зокрема, країни "Вишеградської четвірки" - Польща, Чехія, Угорщина і Словаччина (а також країни Східних Балкан) - навідріз відмовилися брати участь у філантропічної політику деяких країн-членів по відношенню до наслідків сирійського кризи.

Треба сказати, що так звані CEECs (країни Центрально-Східної Європи - технічно зручний, але швидко застаріваюче узагальнення) гальмують класично розуміємо європейську інтеграцію не тільки в площині міграційної політики. Наприклад, розширення зони євро на даний момент охопило лише маленькі економіки країн Балтії - інші постсоціалістичні держави цілком відверто саботують це нехай і абстрактне, але все ж зобов'язання, взяте ними в рамках інтеграції в Союз.

Тут доречно нагадати про те, що після великого розширення на Схід у 2004 р. ЄС пережив інституційну реформу, в результаті якої масштаб впливу нових країн-членів на союзні справи був зведений до 30-40%. Саме тому великі західноєвропейські держави в цілому зберігають контроль над внутрішньою і зовнішньою політикою ЄС. Звичайно, у свій час цей маневр компенсувався включенням нової Європи в систему бюджетних витрат ЄС. І таким чином їм вдалося зберегти, або відносно безболісно реформувати галузі, чия продукція на загальному ринку неминуче постраждала б від високої конкуренції. Однак період адаптації, схоже, став надбанням історії, а поступове поглинання Західних Балкан (нещодавно заявку на вступ до ЄС подала Боснія і Герцеговина) з усією неминучістю посилює Схід у європейській системі.

Так званий міграційний криза, в кінці кінців, розкрив лише верхівку айсберга назрілих проблем об'єднання, придбав настільки феноменальний масштаб і досягла, як виявилося, більш ніж вразливою ззовні ступеня інтеграції. Тому сьогодні мантра про те, що ЄС подолає поріг переходу до конфедерації, або породить дрейф у зворотний бік, вже виглядає як банальність. Насправді в ЄС немає такої країни, яка б щиро мала намір покинути Союз, - хоча б тому, що такий крок загрожує миттєвої економічною катастрофою. Навіть резонансна ініціатива торі щодо відповідного референдуму у Великобританії перетворилася на валізу без ручки, оскільки тепер незрозуміло, що цей референдум повинен підтвердити або спростувати. Адже офіційний Лондон, з одного боку, вже домігся від Брюсселя всього, чого хотів, а з іншого - очевидно, що антиєвропейська установка, з огляду на результати останніх виборів у Великобританії, в кращому випадку зазнає поразки, а в гіршому піддасть ризику територіальну цілісність Об'єднаного Королівства. Хоча б тому, що Шотландія, Уельс і Ольстер цілком передбачувано проголосують за Європу. Причини і наслідки такого вибору в недавньому минулому неодноразово обговорювалися в суспільно-політичних виданнях країн ЄС.

Кінець "Четвертого Рейху"

Брюссель, у свою чергу, є професійним винахідником компромісів, а це означає, як мінімум стосовно до Шенгенської угоди, що, незважаючи на ту роль, яку Німеччина грає у справах Союзу, її залишать більш або менш один на один з міграційними проблемами, почасти модифікувавши і посиливши нині ембріональний загальноєвропейський прикордонний контроль. Німецького політикуму взагалі належить важке калібрування як своїх зовнішньополітичних і насамперед внутрішньосоюзних амбіцій, так і пов'язаних з ними взаємовідносин з партнерами по ЄС.

Тим більше що Союз увійшов в період тяжкого та затяжного процесу трансформацій у зв'язку з більш широкими питаннями, ніж проблема розміщення та інтеграції біженців. Такими, як російсько-український конфлікт, стагнація сирійського врегулювання і втрата конкурентоспроможності чинності подальшого зволікання створення Трансатлантичного торгового угоди, в той час як створення Транстихоокеанского угоди вже йде повним ходом.

Втім, у майбутньому всім країнам-засновникам і "старим" членам Союзу доведеться все частіше стикатися з тим, що далеко не всі інші учасники розділяють їх тривоги і згодні працювати над пом'якшенням наслідків їх необережних кроків - нехай навіть продиктованих самими гуманними міркуваннями. Центрально-Східна Європа, паче сподівання, виявилася настільки ж далека від політичного альтруїзму і вдячних сентиментів, як і Західна. І, до речі, не менш егоїстична - якщо під цим розуміти відстоювання державних інтересів.

Ці уроки інтеграції, безсумнівно, є корисними і для країн-асоціатів, в першу чергу для Туреччини (з якої відновлено переговори про членство) і України, яка, нехай і в явно підпорядкованої ролі, лише недавно вступила в темні води європейських політичних інтриг.

Про зростання популярності радикальних політичних сил в ЄС, ролі Кремля відбувається і перспективи Євросоюзу читайте тут

Опубликовно в журналі "Власть денег" №3 (440) за березень 2016