Нові ризики для авіабудування

В стратегічній довголітньої перспективі Україні необхідно повернути собі потенціал стримування - тактичну бомбардировочную авіацію, яка була втрачена у 2001-2009 роках, коли при потуранні деяких партнерів з США та ЄС проходила чергова хвиля нашого примусового роззброєння. Слідом за стратегічними авіаційними носіями виключно ядерних боєголовок тоді Україна розпиляла на металобрухт або передала РФ щодо боргів за постачання газу кілька десятків тактичних бомбардувальників Ту-22 і сотні крилатих ракет, здатних нести звичайне неядерна оснащення. За схожою схемою армія в 2009 р. позбулася мобільних оперативно-тактичних ракетних комплексів "Ельбрус" виробництва Республіки Казахстан, які ще мали достатній термін експлуатації для успішної проектної модернізації. Втім, немає лиха без добра. Примусово стався відмова Києва від власної тактичної бомбардувальної авіації російського виробництва може мати позитивні наслідки. Вони виражаються в тому, що тепер Україні ніщо не заважає зробити вибір на користь нової техніки держав - членів НАТО або азіатських країн-партнерів цього оборонного блоку. Незалежно від внутрішньополітичних українських зигзагів, іншого варіанту вже немає.

Але перед поверненням потенціалу стримування нашій країні доведеться вирішувати більш гостру і короткострокову завдання. Йдеться про загрозу не виправдати міжнародні очікування і втратити національні перспективи в авіабудуванні. Помилки на даному напрямку можуть на десятиліття закрити перед Україною вікно можливостей в цій галузі. Поряд з атомною промисловістю і електронним машинобудуванням вона вважається маркером технологічного розвитку будь-якої країни. Тим більше що стимул для розвитку авіабудування більш ніж очевидна: навіть ціною блискучих перемог ППО Україні в разі реалізації сценарію фронтального конфлікту буде дуже важко самостійно стримувати агресора зі штатною чисельністю повітряних сил близько 160 тис. чоловік. В цілому, за оцінками експертів, якщо наші сухопутні сили потрібно ще збільшити на 30-40% від існуючого рівня, флот - як мінімум в 1,5-2 рази, то необхідне збільшення штату і оснащення повітряних сил має пережити самий великий і швидкий приріст - у чотири-п'ять разів за п'ять-вісім років.

Галузь зберегла свою багатоярусну структуру, що тягнеться від ринку експлуатації авіатехніки до виробництва авіадвигунів і конструкційних матеріалів. В 2003-2013 рр. якимось дивом уникнули ворожого поглинання російським капіталом "Мотор Січі" і "Антонова", а також цілого ряду підприємств поменше. Завдання їх злиття з російськими оборонними "корпораціями-міністерствами" начебто ОАК значилася в офіційних українсько-російських міжурядових угодах того часу. Якби ці плани були реалізовані, до 2014 р. від даних активів залишилися б торгові центри, автостоянки і купи металобрухту. Як, наприклад, сталося з гостро необхідним авіабудування виробництвом алюмінієвого прокату в Запоріжжі. Там повернутий державі ЗАЛК досі підраховує збитки від присутності на ньому російського "бізнес-генія" Олега Дерипаски. Відверто порушуючи приватизаційні зобов'язання, цей невдалий господар української галузі "крилатого металу" за вказівкою Кремля просто знищував нашу алюмінієву промисловість. Однак сектор конструкційних матеріалів вітчизняного авіабудування зберігся - в Україні продовжують успішно працювати вторинна металургія титану, алюмінію і виробництва вуглецевих композитних матеріалів. Вони в змозі пропонувати авиасборке прокат і сплави, які цілком можуть конкурувати за ціною і якістю з імпортом. Була б тільки сформована довгострокова перспектива держзамовлень, під яку можна кредитувати розвиток виробництва.

На жаль, дешеві і якісні сплави грають в авіабудуванні далеко не таку роль, як навчання персоналу, потенціал оновлення лінійки авіадвигунів і розширення асортименту авіоніки ліцензійного та вітчизняного виробництва. Але зростаючий державний оборонне замовлення здатний дати потрібний стимул розвитку галузі. Якщо новий етап розвитку авіабудування буде підкріплений експортними контрактами, отриманими внаслідок витіснення РФ з ринку докорінної модернізації техніки "радянського класу", в України в цій сфері економіки повинно вийти не гірше, ніж у абсолютно злиденній Південної Кореї в середині ХХ ст. Або в Польщі, Румунії і Болгарії, які на початку нинішнього століття досягли абсолютно непередбачуваного раніше технологічного прогресу в оборонному машинобудуванні.