Зрада та перемога Другого Універсалу. Як в українському парламенті вперше депутати побилися

Навколо Другого Універсалу склався досить негативний образ. Його називають кроком назад у порівнянні з Першим Універсалом. Його критикують за угоду з російським урядом, якої нібито можна було уникнути. Чи так усе насправді?

Третього липня (20 червня) Тимчасовий уряд нарешті розглянув українське питання. До цього їх підштовхнув Перший Універсал. Міністри вирішили направити в Україну урядову комісію. 10 липня (27 червня) четверо міністрів (Олександр Керенський, Михайло Терещенко, Микола Некрасов та Іраклій Церетелі) виїхали до Києва. Прикметно, що для перемовин з Центральною Радою з російського боку було спрямовано військового міністра, міністра пошт і телеграфів, міністра шляхів сполучення і, що особливо цікаво, міністра закордонних справ. Саме закордонних, а не внутрішніх!

По дорозі у Київ міністри зупинились у Ставці Верховного Головнокомандувача в Могильові. Верховний Головнокомандувач російської армії генерал Олексій Брусилов висловився за якнайшвидше порозуміння з Центральною Радою.

В цей час Центральна Рада продовжувала свою державотворчу діяльність. Питанням № 1 стала підготовка Статуту автономії України — певного прообразу Конституції. Третього липня (20 червня) Українська Центральна Рада ухвалила створити спеціальну комісію для розробки такого Статуту з 8 осіб. Ця комісія запропонувала Центральній Раді залучити до творення документу ширше коло активістів і не лише з числа українських парламентарів. Було вирішено, що до нової комісії увійдуть 71 українець, 11 росіян, 8 євреїв, по 2 — від поляків та німців і по одному — від білорусів, татар, молдаван, чехів, греків та болгар. Обирати представників від цих етнічних громад мали їх загальнонаціональні органи. Наприклад, польське представництво мав обрати Польський виконавчий комітет на Русі.

Чи брали участь представники згаданих нацменшин у розробці Статуту наразі встановити не вдається. Однак документ був розроблений і під назвою "Статут Генерального секретаріату" одноголосно схвалений Малою Радою 29 (16) липня. Олександр Шульгін назвав Статут першою Конституцією України.

11 липня (28 червня) міністри прибули до Києва. Перший день було відведено для неофіційних зустрічей та консультацій. На другий день міністерська делегація прибула до Центральної Ради і розпочались переговори.

Українську сторону представляли Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Російську — уже згадані вище міністри.

Росіяни заявили, що їхня мета — налагодження взаємин та відновлення єдності з українцями. Міністри були готові на серйозні поступки і уже не заперечували проти фактичного запровадження автономії. Але ставили вимогу утриматись від прямого проголошення автономного статусу українських земель. Це дало би змогу Тимчасовому урядові зберегти своє обличчя та не пришвидшити "парад автономій" в інших частинах імперії, що тріщала по швах.

Росіяни висловили пропозицію зафіксувати домовленості у двох документах, що одночасно мали би оприлюднити дві сторони — і Тимчасовий уряд, і Центральна Рада.

Українці ж запропонували гостям з імперської столиці визнати Генеральний секретаріат органом влади в Україні. І написати про це у своєму публічному документі. У відповідь урядовці висунули вимогу включити до складу Центральної Ради та Генерального Секретаріату представників національних меншин. Принципових заперечень проти цього у Михайла Грушевського, Симона Петлюри та Володимира Винниченка не було.

Далі розмова зайшла про територію, на яку мали би поширюватись повноваження Генерального Секретаріату. Українці наполягали на етнографічному принципі: до складу автономної України мають увійти ті території, більшість населення яких є етнічними українцями. Але це становило певні проблеми, адже перепис проводився 20 років тому, у 1897-му, і в етнічній структурі населення чимало змінилось. Українці назвали 12 губерній. Урядова делегація переконала представництво Центральної Ради обмежитись девʼятьма. І то, лише усно, без фіксації на папері.

Наступний блок питань на переговорах — українізація в російській армії. Керенського як військового міністра не влаштовував радикальний план генерального секретаря з військових справ та голови Українського генерального військового комітету Симона Петлюри. Петлюру не влаштовував план Керенського. Переговори були на межі зриву. І лише загроза ескалації українсько-російського конфлікту примусила Симона Петлюру поступитися та відкласти створення окремої української армії. Як показала історія — на досить короткий строк.

В обідню пору 13 липня (30 червня) основні питання було вирішено. Залишились технічні моменти: одночасне схвалення Універсалу Центральної Ради та тексту декларації Тимчасового уряду. Засідання Української Центральної Ради розпочалось о пів на другу того ж дня. Головував Михайло Грушевський. Про хід та результати переговорів з урядом доповідав Винниченко. Він же і пропонує ухвалити Універсал.

Есери пропонують обговорити проект та внести правки, однак Винниченко різко відповів, що "змін в тексті жодних бути не може; або прийняти його в такому виді, як він єсть, або зовсім відкинути". Есери виступають з проханням хоча б показати текст урядової декларації. Однак, і тут отримують відмову. Врешті голосують: 114 — за, 61 — проти, 23 — утрималось. Універсал ухвалено. Але на цьому історія не завершилась.

хвалення Універсалу відбулось 13 липня (30 червня), однак у всіх довідниках, підручниках та історичних нарисах говорять про іншу дату — 16 (3) липня. Чому ж така розбіжність у датах?

Поки у Центральній Раді йшли дебати навколо ІІ Універсалу, десь за лаштунками перебував Іраклій Церетелі. Він очікував результатів голосування, щоби терміново передати їх в Петроград, на засідання Тимчасового уряду. А от у Петрограді з відповіддю не поспішали.

Вечірнє засідання Української Центральної Ради перервав телефонний дзвінок Церетелі до Винниченка. Російський уряд не зміг ухвалити жодного рішення та вимагав особистої присутності міністрів-делегатів у Петрограді. Це повідомлення викликало бурю емоцій, адже Тимчасовий уряд фактично порушив угоду.

В українському парламенті постало питання, що робити далі. Дві найбільші фракції Центральної Ради зайняли протилежні позиції. Есери вимагали перервати усі стосунки та діяти винятково на власний розсуд, соціал-демократи наполягали на необхідності дотримуватись домовленостей. До виступаючого Павла Христюка з партії есерів зі стиснутими кулаками підбіг соціал-демократ Михайло Авдієнко. Протокол засідання зафіксував ці моменти: "Його інші здержують. Шум продовжується. Голова довго дзвонить". Врешті питання ставиться на голосування і більшість голосує за продовження переговорного процесу та дотримання узятих на себе зобовʼязань. Засідання Центральної Ради закрилось о першій годині ночі. Церетелі, Керенський, Некрасов та Терещенко терміново виїхали до Петрограда.

Вночі з 15 (2) на 16 (3) липня відбулось історичне для України засідання Тимчасового уряду. Більшість міністрів проголосувала за постанову Тимчасового уряду про затвердження Генерального Секретаріату: "Призначити як вищий орган для керування крайовими справами на Україні окремий орган — Генеральний секретаріат, склад якого буде визначено правительством в згоді з Центральною Українською радою, доповненою, на справедливих основах, представниками других народів, сущих на Україні, в особі їх демократичних організацій. Через згаданий орган будуть переводитись правительством міри і заходи в житті краю і його управлінні". І це рішення спровокувало урядову кризу в Росії. Про свою відставку заявили три російські міністри, ще двоє заявили про вихід з партії кадетів і залишились на своїх посадах. Ця криза посилилась через спроби збройних виступів більшовиків та анархістів у Петрограді, а також через поразки російської армії на фронті.

Після отримання у Києві повідомлення про визнання Генерального Секретаріату крайовим органом влади було вирішено оприлюднити 16 (3) липня ухвалений ще 13 липня (30 червня) Універсал. Нині, в сучасній Україні, іноді теж бувають випадки, коли закон ухвалюється, але не оприлюднюється. А відтак, і не вступає в дію.