Земля в обмін на лояльність. Аграрна реформа Врангеля та українські селяни

7 червня 1920-го очільник Білого руху Петро Врангель проголосив аграрну реформу, спрямовану на завоювання підтримки українського селянства.  

Втрата Білим рухом просторів півдня колишньої Російської імперії та його локалізація в Криму стали наслідком консервативної соціально-економічної політики, відданості ідеї російської великодержавності, зокрема, боротьби з українським національним рухом, прорахунків у військовій стратегії. Коригування цих прорахунків потребувало консолідації антибільшовицького табору, проте довіра до головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) генерала Антона Денікіна похитнулася. 4 квітня 1920 р. (за використовуваним білими юліанським стилем то було 23 березня), останнім наказом він призначив своїм наступником генерала Петра Врангеля. Новий головнокомандувач, відомий своєю опозицією до денікінського курсу, отримав нагоду не на словах, а на ділі довести свою спроможність успішно керувати боротьбою з більшовизмом.

Деморалізація частин ЗСПР, ультиматум Великобританії про необхідність миру з більшовиками, безлад у тилу та обмежені ресурси Кримського півострова, здавалося, не вселяли надії на успішне продовження боротьби. Становище Білого руху після евакуації з Новоросійська було досить складним, тож на Військовій раді 4 квітня (23 березня) Врангель стверджував, що "в нинішніх умовах ми на перемогу розраховувати не можемо", а як новий лідер Білого руху обіцяв лише "зберегти честь російського прапора до кінця". Серед перших кроків нового головнокомандувача була розробка планів евакуації військових і біженців та накопичення палива для човнів.

Оговтавшись, Врангель реорганізував збройні сили. Боєздатні війська були потрібні не лише для надійної оборони. Існування антибільшовицького півострова, бідного на ресурси, вимагало значних коштів, однак їх не було. Покращення матеріального та продовольчого становища могло відбутися за рахунок розширення території, та сам по собі успішний наступ і захоплення нових територій не гарантували вирішення проблем. "Не тріумфальною ходою з Криму до Москви можна звільнити Росію, - заявив Врангель журналістам, - а створенням хоча б на клаптику російської землі такого порядку і таких умов життя, які потягнули б до себе всі думки і сили народу, який стогне під червоним ярмом".

Врангель відмовився від винятково силової моделі боротьби з більшовизмом, натомість зробив ставку на створення привабливої моделі білої державності, яка б забезпечила їй широку соціальну базу та потенційно послабила більшовицьку. За фактичної відсутності промисловості фактично єдиною сферою економічної реформи залишалося сільське господарство. Підібравши ключ до серця селянина, на півдні України можна було не лише зробити його союзником, але й отримати хліб для експорту. Досвід відносин денікінців з українським селянством засвідчував, що без кардинальних змін на це сподіватися було марно. 

Розробка аграрної реформи розпочалася зі створення 24 (11) квітня Врангелем спеціальної земельної комісії. Вона підготувала закон, що мав консервативний характер. Великі землевласники, колишні чиновники земельних відомств, не схвалювали наміри узаконити "чорний переділ", тобто самочинне захоплення поміщицьких земель після початку революції, тому зводили реформу до сприяння купівлі селянами землі в поміщиків. Незадоволений Врангель розпустив комісію, а від її очільника Григорія Глінки зажадав нового, радикального закону, а не відписки. Остаточний варіант аграрної реформи був готовий наприкінці травня 1920-го. Його підтримали в цілому лише військові, які усвідомлювали психологічне значення реформи для здобуття прихильності цивільного населення.

Сутність аграрної реформи, викладеної у 4-х документах, полягала в легалізації самочинного захоплення землі селянами, однак юридичними власниками землі її фактичні користувачі ставали лише після сплати викупу за землю. Він обчислювався у розмірі щорічної сплати 20% врожаю упродовж 25 років. Розрахунки з колишніми землевласниками держава брала на себе. Основну роботу зі здійснення перетворень мали провести волосні земельні ради, що створювалися на місцях з селян. Не підлягали дробленню землі великих культурних господарств, релігійних організацій тощо. Пріоритет у наділенні землею мали сімʼї чинних військовослужбовців, натомість дезертири даним законом скористатися не могли.

Такими чином, аграрна реформа Врангеля засвідчила вимушену еволюцію поглядів керівництва Білого руху: від заперечення самочинного переділу землі до його визнання, замість відтермінування реформи до кінця Громадянської війни — її негайне втілення. Карт-бланш у реформах Врангелю забезпечило складне становище білого Криму навесні 1920-го, що було універсальним алібі Врангеля та позбавляло відповідальності за можливий провальний результат.

Реформу було проголошено 7 червня (25 травня) 1920-го. Того ж дня перейшли у наступ на Перекопі білі війська, перейменовані ще 11 травня (28 квітня) на "Російську" (мовою оригіналу "Русскую") армію. У цій назві містилися вказівка на загальнодержавний, а не локальний характер білої боротьби, та апеляція до величі Русі, ототожнюваної врангелівцями з Росією.

 Реформа була оприлюднена як "Наказ про землю". "Армія повинна нести селянам землю на багнетах — ось психологічне значення наказу", — заявляв Головнокомандувач. Прихід білих мусив асоціюватися з наділенням землею. Бо ж саме на півдні материкової України були значні хлібні запаси врожаю 1919-го. 

Першим важливим кроком до втілення реформи стало обрання волосних земельних рад — основних виконавчих органів, що на місцях мали здійснювати землевідведення, визначати максимальний та мінімальний розміри землеволодіння тощо. Обрання волосних і повітових земельних рад було процесом тривалим, але на кінець жовтня 1920-го у Мелітопольському повіті було обрано 26 волосних земельних рад з 35, Бердянському — 13 з 48, Дніпровському — 19 з 20, тоді як у півострівних повітах було обрано 100 % таких рад. Виняток становить лише Ялтинський повіт, де взагалі не планувалось відкривати земельні установи. Децентралізація у проведенні реформи складала одну з прогресивних рис цієї врангелівської ініціативи.

Другим важливим кроком мала стати сплата першого викупу. У Перекопському повіті в рахунок викупу на 10 серпня 1920-го надійшло 79 ц пшениці, до 1 вересня — ще 16 ц, а до 3 жовтня — лише 3,5 ц. У південнішому Євпаторійському повіті ситуація була кращою: на 14 вересня надійшло 19,5 ц пшениці та 35 ц ячменю, а на 21 вересня — ще 51 ц пшениці та 4,5 ц ячменю. Вочевидь, Врангель сподівався на кращий результат, однак загалом завдяки закупівлі зерна йому вдалося уникнути голоду на півострові та навіть експортувати значну частину збіжжя.

Успіх реформи залежав від двох факторів: надійності становища білого Криму й організаційно-пропагандистського супроводу реформи. З першим спочатку здебільшого щастило. По суті, польсько-українська акція проти більшовицьких військ, що розпочалася наприкінці квітня 1920-го і змусила червоних визнати кримський фронт другорядним, грала на руку білогвардійцям. Наступ Російської армії розгортався успішно і вже 22 (9) червня ставка переїхала до Мелітополя. У ході виснажливих боїв білі тоді захопили три материкові повіти Таврійської губернії та південь Катеринославської. Утім, були серед кримських мешканців і ті, хто сумнівався в перемозі Врангеля, а успіхи Російської армії в північній Таврії розглядав як тактичний хід більшовиків з метою виманити білих з півострова аби полегшити їх розгром.

Водночас Головнокомандувач спробував налагодити співпрацю з селянським повстанським рухом, перш за все з популярним серед селянства батьком Махном. Хоча посланці Врангеля були розстріляні махновцями, білі газети зображували співробітництво з Махном як доконаний факт. Зрештою, до Ризького перемирʼя на польсько-радянському фронті 12 жовтня 1920-го важкі воєнні успіхи Російської армії затіняли проблеми організаційно-пропагандистського порядку.

Підготовчі роботи з реформування затягнулися до кінця червня, коли й почалося реальне впровадження реформи. Потрібен був час на підготовку спеціалістів-практиків, які б допомогли провести волосні вибори та зайнятись землевідведенням. Інформаційні матеріали про реформу спочатку поширювався платно і лише після втручання головнокомандувача роздавалися безкоштовно. Переконати селян обрати волосні земельні ради та розпочати землевідведення виявилося нелегкою справою.

Білим належало подолати негативний імідж "Грабармії" — так нерідко називали Добровольчу армію (Добрармію) за грабунки та протиправну поведінку окремих загонів у попередній період її панування. Власне, у 1920-му не були подолані причини, що призводили до безкоштовних реквізицій, безчинств, свавілля військових. Інтендантські служби не справлялися із забезпеченням, дефіцит бюджету покривався емісією, що підштовхувала інфляцію. Найефективнішим засобом впливу залишалася смертна кара.

Такими чином, "біла" агітація була безсилою ретушувати обʼєктивні проблеми Криму, які своєю чергою гіперболізували більшовики і перетворювали на обʼєкт маніпуляції. Приміром, контрпропаганда трактувала сплату викупу як "25 років панщини". Поширювався навіть анекдот, що Врангель, батьки дружини якого мали маєток у північній Таврії, задумав реформу з поділу поміщицьких земель лише з метою помсти своїй тещі. Неправдиві чутки про зміст реформи поширювали й великі землевласники, які опиралися її впровадженню. Зокрема, з метою уникнення примусового відчуження вони оформляли фіктивний продаж своїх понаднормових земель родичам.

Втім, Врангелю все ж вдалося зацікавити українське селянство. Якщо аграрії й не підтримували реформу беззастережно, то, принаймні, не чинили активного спротиву її впровадженню — нечисленні повстання мали антимобілізаційний характер. Так, з відчуженого у Мелітопольському повіті маєтку розміром 9000 десятин землі 5300 було закріплено за 385 власниками, решта землі залишилася за попередніми власниками, була відведена під соляні промисли або залишена у фонді для наділення у майбутньому військових. У Перекопському повіті 4311 десятин землі передбачалося закріпити за 87 господарями. Водночас у Євпаторійському повіті траплялися випадки "вичікувального й украй стриманого" настрою селян. Активність селян у закріпленні землі була ризиком не лише з огляду на потенційну помсту більшовиків, але й суто із господарських міркувань, адже бойові дії, загальний занепад господарства, кінна мобілізація та підводна повинність не віщували економічної стабільності.

Зі зміною конʼюнктури на польсько-більшовицькому фронті надходження зернових як викупу зменшувалося, а бажання селян сплачувати викуп не зростало. Селянство втомилося від війни, від частої зміни політичних режимів, кожен з яких розглядав його як джерело забезпечення армії. Село дедалі більше пливло за течією подій.

Зі створенням у вересні 1920-го Південного фронту, спрямованого проти Російської армії, остання була приречена на поразку. Після евакуації врангелівців у середині листопада аграрна реформа стала яскравою, але незавершеною історією.