"Замок Черномора". Як п'яні більшовики будинок Грушевського спалили

Найстрашніша доба більшовицької облоги Києва почалася з 6 на 7 лютого (з 24 на 25 січня) 1918-го тривожним затишшям. Уже кілька днів містяни не жили, а існували в очікуванні завершення небаченого раніше хаосу. Крамниці зачинилися, трамваї зупинилися, з електрикою і водою були постійні перебої, преса не виходила. Відчайдухи в перервах між чергами обстрілів робили короткі вилазки у пошуках харчів і свіжих новин. У вуличних розмовах усе частіше звучало імʼя Михайла Грушевського. 

Загрозливі чутки про намір більшовиків розгромити помешкання голови Української Центральної Ради до пожильців його прибуткового дому на розі вулиць Паньківської та Микільсько-Ботанічної дійшли ще напередодні фатального 7 лютого. У квартирі Грушевських на шостому поверсі, на горищі та у вестибюлі будинку чатувала військова варта. До охорони долучився також домовий Оборонний комітет, члени котрого по черзі цілодобово вартували біля замкненого парадного входу.

Частина мешканців зустріли ранок 7 лютого у підвалі. Їхній неспокійний сон повсякчас переривало протяжне виття собаки, що монотонно стогнала всю ніч. За лічені години "красень"-будинок, гордість Михайла Грушевського, стане легкою здобиччю більшовиків.

Ранкове затишшя закінчилося, близько полудня обстріли району поновились. Снаряди розривались зовсім близько. Першим постраждав дах будинку доктора Йосипа Юркевича на Паньківській, 8. Наступний вибух стався навхрест будинку Грушевських — на маленькій садибі Варвари Скибицької. За кілька хвилин звідти, мов миші, вибігли жінки з клунками та побігли вулицею вниз. Ще один снаряд розірвався прямо над дахом будинку Грушевських на боці вулиці Ботанічної, засліпивши на мить мешканців горішнього поверху. Спалах із захованого у дворі флігелю побачили сестра Михайла Грушевського Ганна Шамрай і його невістка Ольга Грушевська.

Обстріл більшовики здійснювали з бронепотягу з колії між товарною станцією і пасажирським залізничним вокзалом, прямісінько напроти будинку, на відстані менше за 1 км. За кілька годин не дуже вправні, а за деякими свідченнями навіть пʼяні артилеристи все ж таки пристрілялись. О 15:30 у фамільний дім Грушевських, що височів на пагорбі, один за другим влучили кільканадцять 3-дюймових запальних снарядів. Одразу зчинилась масштабна пожежа, яка не залишила жодного шансу на порятунок.

В останню мить перед вибухами вискочили зі своїх помешкань дружина Михайла Грушевського Марія Сильвестрівна та його донька Катерина, Василь Кричевський із дружиною Євгенією та немовлям на руках, їхній квартирант молодий художник Анатоль Петрицький. Мешканці, що скупчились у підвалі будинку, почувши про пожежу, також вибігли: хто на вулицю, хто на гору до своїх ще не охоплених вогнем квартир з надією врятувати майно. Парламентер від домового комітету стрімголов помчав до залізниці, відчайдушно намагаючись умовити матросів, що здійснювали обстріл, припинити його хоч на деякий час, аби люди змогли евакуюватись. Але більшовики були невблаганні: за їхніми намірами будинок підлягав негайному, цілковитому знищенню.

Михайло Грушевський перебував тієї миті на засіданні Української Центральної Ради, що продовжувала працювати день за днем серед канонади. Нажахані Марія Сильвестрівна та Катерина Грушевські знайшли прихисток у флігелі садиби та звідти зателефонували до Педагогічного музею. За спогадами їхньої служниці, Теклі Чик, невдовзі їх вивезли військові, одягнувши в солдатські шинелі.

На горбочку в дворі будинку зібралась невеличка купка людей: родичі Михайла Грушевського, родина Василя Кричевського та його брат Федір, що мешкав у флігелі Паньківської, 9 із дружиною Лідією Старицькою, та Анатоль Петрицький. Гуртом умовляли смертельно зблідлого Кричевського зайти до флігелю та не дивитись, як у вогні зникає зібрана ним колекція українського мистецтва. За злою іронією у нього лишився в руках тільки ключ від вхідних дверей квартири, до якої було вже не повернутись, і кілька старовинних дукачів, що випадково опинились на дні соломʼяної коробки, в яку похапцем дружина кинула кілька дитячих пелюшок. Петрицький встиг змахнути зі стіни три фотографії — батька, матері й брата.

У цей самий час один із мешканців обстрілюваного будинку, член Центральної Ради Михайло Корчинський за звичкою збирався вибігти на обід додому. Але вулична стрілянина змусила його змінити маршрут на Паньківську, 9. У споминах, опублікованих 20 років потому, він пригадав цю жахливу подію: "Вступивши на Благовіщенську [сучасну вул. Саксаганського], кидаються мені в очі густі хмари чорного диму, що підноситься над якимось далеким домом. Дому самого не видко. Серце стискається від тривожного підозріння. Запитую одного, що йде мені назустріч, чи не знає, що це таке горить. Питаю по-українськи й не дістаю ніякої відповіди. Приспішую як мога кроку, питаю другого зустрічного, вже по-російськи. Довідуюся, що то дім Грушевського стоїть у полумені, а підпалив його большевицький панцирник запальними стрільнами. В тяжкому зимовому плащі біжу щодуху підгору. Задиханий підбігаю до горіючого дому і бачу: шестий поверх, де мешкали проф. Грушевські та мистець Кричевський, уже згорів, а вогненні широкі язики почали облизувати вікна мого мешкання на пятому поверсі".

Наляканий до смерті Корчинський, не підозрюючи, що його хворі дружина і донька встигли врятуватись і заховались у підвалі одного з будинків неподалік, вибіг на сходи та напоровся на зачинені двері помешкання. Не в змозі самотужки їх виважити, він попросив допомоги в натовпу, що скупчився поряд. На диво, знайшлось аж 5 чи 6 сміливців, які вибили двері вже палаючої квартири, ризикуючи життям. Вони ж врятували дещо з майна Корчинських, викидаючи речі просто з вікон.

Багатьом мешканцям на допомогу прийшли поранені солдати з польського лазарету, розташованого поряд. У той же час свідки пожежі спостерігали й ганебні вчинки, як на очах наляканих власників невідомі грабували квартири, по-звірячому рубали скрині та шафи сокирами. Бездіяльно стояла серед натовпу Либідська пожежна команда: більшовики пригрозили відкрити шрапнельний вогонь у разі спроби загасити полумʼя.

Невідомо, хто виніс із палаючого будинку напівживою матір Михайла Грушевського. Пробувши кілька днів у Тарасівській лікарні, 12 лютого (30 січня) Глафіра Захарівна відійшла у вічність. Вона стала однією з двох жертв трагедії. Другою особою, за свідченням Вадима Щербаківського, був безіменний військовик, що охороняв квартиру Грушевських.

Спостерігали за грандіозним і зловісним видовищем не лише мешканці та сусіди будинку. З близьких і віддалених куточків містяни не могли відвести погляд від величезного вогнища. Родина відомого українського мецената та громадського діяча Євгена Чикаленка, що мешкала неподалік, вилізла на дах свого будинку та дивилася на море вогню, який часом, коли провалювалась одна зі стель дому Грушевських, вибухав аж під хмари. Член Центральної Ради Микола Галаган, вибігши з її будівлі надвечір після засідання, промайнув повз ще палаючий усередині будинок Грушевських і прийшов до свого помешкання неподалік вул. Жилянської. Він напівсвідомо взяв з полиці книгу про історію Великої французької революції та з чашкою чаю в руці задумливо позирав із вікна на силует будинку, який догорав, огорнений густим чорним шлейфом диму.

Для оздоби експозиції виставки професорів і фундаторів Української Академії Мистецтва використали збірку килимів з музею-майстерні Василя Кричевського. На початку 1918 р. виставку довелося згорнути через підготовку до Всеукраїнських установчих зборів, а власні твори Кричевського та експоновані килими повернути на Паньківську, 9, де вони й загинули.

Для українців, особливо тих, хто бував у домі Грушевських і знав, які розкішні, безцінні колекції українських старожитностей зберігались у помешканні голови УЦР та в музеї-майстерні Василя Кричевського, це була непоправна, болісна втрата. Для їхніх опонентів — лише несподіваний крах ненависного "замку Черномора". Ані Кричевський, ані Грушевський так і не написали згодом споминів про зміст своїх колекцій: занадто прикро було повертатись подумки до того переломного 7 лютого 1918-го.

Чи передбачав Михайло Грушевський такий поворот подій? Прикметною є одна розмова, згадана Михайлом Корчинським. Коли більшовицькі війська вже були на підступах до Києва, Грушевський запропонував підвезти його та Миколу Шрага автомобілем до Педагогічного музею. Сам голова УЦР прямував до театру Миколи Садовського, де мав виголосити чергову промову перед виставою. Коли Шраг хвалькувато заявив Грушевському, що до партії українських есерів записались мільйон членів, той у відповідь сказав приблизно наступне: "Ось їду промовляти. Тисячна юрба шалітиме з радости, вигукуючи "Слава Україні". У тій юрбі чи не більшість військових, а тут на цілий Київ не можна знайти бодай одного гарматника до гармати на двірці, куди пробує наближатися ворожий панцирник!"

За якихось кілька днів найстрашніші підозри Грушевського справдились і заграва пожежі його фамільного дому освітлювала йому та іншим українським діячам вимушений шлях у напрямку до Житомира. Свої болісні переживання "помсти, гніву" він виплесне у вступній статті "На переломі" до збірки "На порозі нової України". Із гіркотою напише про те, що Україна поховала свої старі ілюзії в огнищі зруйнованого Києва, в могилах своїх дітей, забитих руками більшовиків, як він у могилі матері.