Залишенці проти червоних окупантів: "Нехай і не виграємо бою, а ворогів покладемо тисячі"

Кривава розправа більшовиків над вояками УНР під Базаром 21-23 листопада 1921 р. не припинила антибільшовицького повстанського руху. Війна проти "совєтів" тривала й надалі. Вже в грудні 1921-го повстанці села Троща на Волині, поблизу Малих Миньків та Базару, яких очолив представник Партизансько-повстанського штабу Тимофій Мельник, об’єдналися в одну організацію. Взимку повстанці здійснили ряд терористичних актів проти представників більшовицької влади на Волині.

В сусідніх Дідковичах Опанас Петрик, вояк Волинської групи, якому вдалося врятуватися в бою під Малими Миньками, розпочав організацію Волинської повстанської армії. Наказ про її створення було оголошено 1 травня 1922 року. Трощанські повстанці приєдналися до Волинської повстанської армії, очільники якої прагнули організувати антибільшовицьке повстання і шукали контактів з урядом УНР.

7 грудня 1921-го чекісти в одному з оперативних звітів відзначили спалах повстанського руху в районі Холодного Яру, де знову "розростається бандитизм, партизанщини в лавах бандитів не відчувається, вони прагнуть до організації та концентрації. Відчувається спільне керівництво, взаємозв’язок і робота по суворо розробленому плану".

Позитивні зміни в повстанському русі на теренах Холодного Яру були пов’язані з появою нових отаманів. Зокрема, Іван Лютий-Лютенко – отаман зі Звенигородщини, впливовий повстанський ватажок, автор спогадів "Вогонь з Холодного Яру" — відзначив отамана Герасима Нестеренка, під командою, якого "навіть невмілі отамани стали діяти організовано та дисципліновано". Самого Нестеренка Лютий-Лютенко охарактеризував подібним чином: "людина чесна, ідейна, не погромник".

Ким були нові керманичі повстанського руху? Яких змін зазнала його структура? Іван Лютий-Лютенко, як людина обізнана із ситуацією в Холодному Яру, бо бував там неодноразово (про це відомо з роману Юрія Горліс-Горського "Холодний Яр"), отримав завдання від повстанського центру в екзилі з’ясувати плани повстанців. Доклад Лютого-Лютенка, датований 23 квітня 1922 р., містить інформацію про отаманів Холодного Яру, настрої повстанців та організацію боротьби в одному з важливих центрів антибільшовицького спротиву. 

Зі звіту Лютого-Лютенка ми дізнаємося, що восени 1921 р. повстанський рух в Холодному Яру та прилеглих до нього селах очолили отамани, які раніше діяли на теренах Єлисаветчини: Герасим Нестеренко (Орел) та Ларіон Загородній. Також у 1921 р. в структурі Холодноярської організації відбулися зміни, спричинені умовою переходу на боротьбу з більшовиками невеликими відділами. Холодноярська організація була поділена на дві округи. Першу – Єлисаветградсько-Олександрійську — очолив Герасим Нестеренко-Орел. Другу — Чигиринсько-Звенигородську, Чорноліську – Ларіон Загородній.

Ким були нові провідники повстанського руху?

Герасим Нестеренко народився 3 березня 1890 р. в селі Червоновершка Компаніївської волості Херсонської губернії (нині Кіровоградська обл.). Брав участь у Першій світовій війні, закінчив Одеську школу прапорщиків. У 1917 р., як вчитель за освітою, скористався мобілізацією. Працював за фахом на теренах Єлисаветчини, очолював місцеву "Просвіту". У 1919 р. Нестеренко став впливовим керівником повстанського руху Компаніївської волості на Єлисаветчині (нині Кіровоградська обл.). Настрої селян та її отамана більшовики відзначили в одному з джерел 1921 р.: "Волость эта всегда была петлюровской и теперь тем более. В ней работали Гулый-Гуленко, Ясинский (один з впливових діячів григор’євського руху – прим. авт.), Нестеренко-"Орел-"Сирко", и она несколько раз брала Елисаветград, так что на неё нужно обратить внимание".

У 1920 р. Г. Нестеренко, якого почали також називати "Орлом", приєднався до Першого Зимового походу. Його загін входив до складу Запорозької дивізії під командою Андрія Гулого-Гуленка. Михайло Крат згадував про успішну участь "повстанчого єлисаветського відділу отамана Герасима Нестеренка (Орла)" у Вапнярській операції в квітні 1920 р.

Влітку 1921 р. Герасим Нестеренко-Орел увійшов до керівного складу Холодноярської організації. Зокрема, в липні 1921 р. його обрали командуючим військами Холодноярської округи. За інформацією Лютого-Лютенка, Нестеренка-Орла залишив в Холодному Яру для організації повстання Гулий-Гуленко – командуючий Південною (Бесарабською) групою, від якого він отримував накази та передавав підлеглим отаманам.

Головною метою діяльності Нестеренка-Орла була підготовка населення до підтримки Другого Зимового походу, яку йому так і не вдалося реалізувати. Рейд Південної групи Гулого-Гуленка в жовтні-листопаді 1921 р. зірвався, а власних сил було замало. У 1922 р . Нестеренко емігрував до Румунії, де брав активну участь в українському еміграційному русі аж до самого арешту органами НКВС в 1945 р. Подальша доля отамана і навіть дата смерті не встановлені.

Отаманом другої округи був Ларіон Загородній. Він народився 16 березня 1897 р. в селі Кошарки (Юзефівка) Златопільської волості Чигиринського повіту Київської губернії. Брав участь у Першій світовій віні. Восени 1917 р. демобілізувався за станом здоров’я. В листопаді-грудні 1918 р. підтримав Протигетьманське повстання. У 1919 р. долучився до антибільшовицького повстанського руху. В 1920 – 1921 рр. приєднався до холодноярців та повстанців Чорного лісу під проводом Пилипа Хмари. Загони Загороднього — найбільш помітні повстанці на теренах Єлисаветчини протягом 1921 – 1922 рр. Переважно це були кіннотники, що вирізнялися рухливістю, жорстокістю по відношенню до комуністів та їхніх симпатиків, хитрістю (нерідко повстанці Загороднього використовували червоний прапор, маскуючись під більшовиків).

Юрій Горліс-Горський згадував: "Загородній захопив потяг із будьонівським обмундируванням, тому його загін виглядав доволі пікантно. Всі хлопці у будьоновських рогатих шапках і з великими червоними зірками, в нових шинелях із червоними поперечними смугами на грудях. З кулеметної тачанки стирчало древко шовкового червоного прапора. На одній стороні напис: "84-му кавполку – от коммунистических и комсомольських организаций г. Бердичева… Сам Будьонний пізнав би нас за своїх…". 

Восени 1921 р. Загородньому, загін якого нарахував до ста осіб, підпорядковувалися отамани Чорнолісся (нині Кіровоградська обл.) Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк, Архип Бондаренко, Чорний Ворон з-під Лебедина. В грудні 1921р. на засіданні "реввоенсовещания" Чигиринського повіту констатувалося, що в "кожному куточку, в кожному населеному пункті відчувається присутність бандита".

На відміну від Нестеренка у 1922 р. Загородній не емігрував, а продовжив боротьбу, постійно турбуючи місцеві владні осередки своїми раптовими нападами: "Тройки Загороднего распространили своё влияние на весь Елисаветградский уезд… Мешают сбору продналога, охотятся за ответственными работниками, которые боятся ездить вглубь уезда…"

Не кращою була ситуація й в інших населених пунктах. Більшовики були змушені визнати слабкість своєї влади навіть у волосних центрах. В оперативних звітах червня 1922 р. відзначалося, що "в районах, прилегающих к Холодному Яру, (тобто в Єлисаветградському повіті – прим. авт.) бандиты чувствовали себя, как нельзя лучше, и в середине 22 г. обстановка внутреннего фронта на грани Кременчугской, Николаевской и Екатеринославской губ. напоминала время расцвета повстанчества".

Повстанська війна протягом 1921 – 1923 рр. тривала й на інших теренах України. На 1 липня 1922 р. в УСРР та Криму органи ДПУ нараховували понад 80 збройних загонів загальною кількістю 1 500 бійців, в тому числі на Волині – 17 загонів, Поділлі – 12, Харківщині – 5, Полтавщині – 7, у Кременчуцькій губернії – 8.

Стурбовані активізацією повстанства органи влади використовували різні методи для його придушення: створювали "летючі загони" по боротьбі з повстанцями, конфісковували у селян зброю та продукти, брали заручників, карали селян за підтримку отаманів. Зокрема, погрожували, що в села, де буде зафіксовано появу повстанських загонів, будуть вводитися військові частини на повне утримання мешканців.

Крім репресивних більшовицьких заходів ставлення селян до "залишенців" (повстанців, які продовжували боротьбу) виразно змінювалося під впливом НЕП(у). Іван Лютий-Лютенко згадував, що після проголошення нової економічної політики "повстанці втрачали єдиного союзника, що мали – село". Писав: "Під час зустрічей з "дядьками вже не було колишньої приязні та щирості. Сміливіші з них відверто казали: "Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде. Ідіть додому – оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити можна, хто не лінується".

Отаман зауважив, як "терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю й долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих – билися, вмирали, каліками ставали на все життя".

Тим часом чекісти продовжували полювати на повстанських отаманів. В липні 1922 р. вдалося заарештувати Андрія Гулого-Гуленка – генерал-хорунжого армії УНР, відомого організатора антибільшовицьких повстань, на якого "залишенці" покладали великі надії. Протягом 1922 р., навіть після його арешту, чекісти активно використовували постать Гулого-Гуленка під час проведення операції "Заповіт" проти холодноярських отаманів. Серед "залишенців" поширювали інформацію про присутність "ген. Гулого, і нач. штабу Тютюнника полк. Ступніцького" на з’їзді ватажків повстанського руху. Напевне чекісти знали, що ні "Вісті ВУЦВК", ні "Селянська правда", що писали про арешт Гулого, до холодноярців не доходили, тож були впевнені, що ніхто не перекаже повстанцям відомості про арешт.

Цей план був складовою операції "Заповіт" ("Щирие", "Дело рыцарей леса"), розробленої єлисаветградськими чекістами. Колишні петлюрівці Трохименко та Завірюха, завербовані чекістами 22 вересня 1922 р., заманили отаманів на з’їзд у Звенигородці. У пастку потрапили сім отаманів, зокрема Ларіон Загородній – отаман Холодноярскої бригади. А 29 вересня 1922 р. були ліквідовані великі збройні відділи повстанців у Холодному Яру. 

Після операції "Заповіт" в Україні ще продовжували діяти загони повстанців під проводом отаманів Якова Гальчевського на Поділлі, Ілька Струка на Київщині, Семена Заболотного на Одещині, Якова Гайового на Поділлі, Івана Савченка-Нагірного та Чорного Ворона (Івана Чорноусов (Чорноусенко) на Черкащині, Іванова на Катеринославщині, але масовий організований опір українського повстанства без підтримки селянства згасав. Проте окремі загони, зокрема, Чорного Ворона (Іван Чороноусов (Чорноусенко) – прототипа героя роману Василя Шкляра "Чорний Ворон", — продовжували боротьбу ще декілька років.

Отаман Подільської повстанської групи Гальчевський-Орел підкреслював значення цієї боротьби: "Те, що ми робимо, має значіння: даємо ворогові знати про своє життя, а світові підкреслюємо, що ворог є окупантом України. Нехай і не виграємо бою, а ворогів покладемо тисячі. Нас може і не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців".

З даними Державного політичного управління на 1 квітня 1923 р. в Україні діяло 26 окремих загонів, які нараховували 168 осіб. При чому з 1 лютого по 1 травня 1923 р. повстанці здійснили 165 нападів на населенні пункти, потяги, промислові об’єкти тощо. За 1924 р. зареєстровано 401 напад на промислові об’єкти й установи і 70 нападів на транспортні комунікації. У листі Одеського губкому КП(б) України до ЦК КП(б) України від 30 липня 1923 р. повідомлялося про спалах повстанської активності в традиційному "осередку політичного бандитизму – Єлисаветградської округи на стику Єлисаветградського, Черкаського та Олександрійського районів".

У червні 1923 р. Яків Гальчевський (Орел) відправив з Польщі на терени УСРР дві повстанські групи, які мали підняти повстання проти більшовиків. Попри несприятливі обставини для розвитку повстанства в Україні йому вдалося сформувати загін із 60 осіб, але рейд не відбувся. Гальчевський в книзі "Проти червоних окупантів" назвав причини такого рішення: "В 1923 р. по наказу Головного Отамана Петлюри була прикорочена партизанка на терені цілої України, а було приступлено до нової системи організаційно-підготовчого характеру на Великій Україні в боротьбі з червоними окупантами".

В свою чергу чекісти продовжували виявляти та затримувати впливових повстанських отаманів. 16 червня 1923 р. під час спроби перетину кордону було заарештовано генерала Юрка Тютюнника – авторитетного ватажка, який збирався очолити в Україні антибільшовицьке повстання.

Попри згортання організованої повстанської боротьби, арешти провідників, амністію стихійні виступи під проводом отаманів ще певний час тривали. У жовтні 1924 р. ДПУ зафіксувало 18 збройних загонів загальною чисельністю в 130 бійців. В "Доповіді про політичний стан Черкаської округи з 1926 року" стверджується, що загін Чорного Ворона було "ліквідовано 6 червня 1926 р.".

Чимало повстанців після придушення організованого руху чинили спротив колективізації та розкуркуленню. Зокрема, під час збройного виступу селян у Драбові в квітні 1930 р. (Лубенська округа, нині Черкаська обл.) у довколишніх селах почали ширитися чутки, що напад здійснили не місцеві, а загін, що перебрався через Дніпро з Холодного Яру. Цю інформацію вони переповідали на допитах чекістам. У 1931 р. колишній більшовицький сексот "Непитай" отримав завдання написати детальний звіт про повстанський рух на теренах Чорнолісся та пригадати прізвища його активних учасників.

Повстанські села залишалися під пильним наглядом каральних більшовицьких органів ще упродовж тривалого часу. Наприклад, у селах поблизу Холодного Яру старі хати дозволялося розбирати тільки в присутності представника міліції. Нерідко навіть у 60-70-і рр. під стріхами знаходили куцаки (куцопали, обрізи – гвинтівки з вкороченим стволом) – традиційну зброю селян, що стала одним із символів українського повстанства.

Юрко Тютюнник відзначав, "що досвід визвольної боротьби – найцінніший скарб нації". Недаремно в умовах новітньої російсько-української війни в складі Збройних Сил України почали з’являтися бригади, названі на честь учасників боротьби за незалежність 1917 – 1921 рр.: імені Лицарів Зимового походу, Чорних запорожців, Костя Пестушка. 93-я Окрема механізована бригада дістала назву Холодноярської. Неподалік Мотронинського монастиря, що був духовним центром, шпиталем та штабом повстанців Холодного Яру, встановлено пам’ятник, який вшановує сучасних захисників України від зазіхань Росії на незалежність та соборність України.