Щоб Петлюра не став феніксом. Як боротьбисти вступали до Комінтерну

На відміну від вересневої спроби, тепер ця спроба майже вдалася — на засіданні політбюро ЦК РКП(б) такий вступ було визнано "принципово можливим". Однак далі події розвивалися за небажаним для УКП(б) сценарієм.

Почнімо з передісторії. У березні 1919 -го відбулася подія, якій у агітаційно-пропагандистській роботі РКП(б) надавалося всесвітньо історичне значення — у Москві відбувся установчий конгрес Третього Інтернаціоналу (Комуністичного Інтернаціоналу або Комінтерну). Ця організація претендувала на те, щоб стати центром, довкола якого обʼєднаються всі комуністичні партії світу у процесі реалізації Всесвітньої революції.

Незважаючи на те, що на практиці представництво партій деяких країн на цьому конгресі, а пізніше й у керівних органах новоствореної організації, мало суто номінальний характер, її пропагандистське значення важко переоцінити. Заснований Комінтерном у травні того ж року журнал "Коммунистический интернационал" крім російської почав виходити також французькою й німецькою мовами (у 1920-х роках було налагоджено також вихід англомовної преси Комінтерну).

Ідеологічні документи, ухвалені Виконкомом Комінтерну, демонстрували бажання його керівництва заявити про свої всесвітні амбіції. В очах лідерів українських "радянських" (тобто таких, що провадили легальну діяльність в умовах відновленої радянської влади) партій його заяви своїм дистанціюванням від росієцентризму вигідно відрізнялися від заяв і дій правлячої Комуністичної партії (більшовиків) України.

Як центр Всесвітньої Революції, яка мала от-от розпочатися, а також майданчик, у якому правляча на підконтрольній червоним військам партія більшовиків формально була одним із низки "рядових членів", Комінтерн мав великий престиж для представників національних партій колишньої імперії. Оскільки існування старого Другого Інтернаціоналу стало фіктивним одразу після спалаху Першої світової війни, то ідея створення його правонаступника знаходила вдячний ґрунт в українському лівому середовищі ще задовго до установчого зʼїзду ІІІ Інтернаціоналу. Для прикладу, ще влітку 1918-го, тобто під владою Павла Скоропадського, київська газета "Народна воля" — фактично легальний орган нелегальної УПСР, виходила з набраним на першій шпальті великими літерами гаслом "нехай живе Третій Інтернаціонал!". Українські "радянські" партії у 1919-му були готові сприйняти подібний міжпартійний центр, нехай навіть у ньому непропорційно сильно буде представлено більшовиків, як легітимного арбітра у їхніх суперечках із правлячою політичною силою. Не дивно, що в різний час різні українські партії зробили спробу вступити до Комінтерну.

Після формального створення Комінтерну його апарат поступово розгортав діяльність. Однак у перші місяці його існування друга за значенням на території радянської України політична сила — Українська партія соціалістів-революціонерів (комуністів), тобто боротьбисти — була зосереджена передусім на внутрішньоукраїнських справах. У травні 1919-го її представники увійшли до республіканського уряду, сформувавши своєрідну урядову коаліцію з більшовиками, на яку ЦК КП(б)У погодився значною мірою через тиск із боку більш гнучкого щодо співпраці з місцевими партіями ЦК РКП(б) в Москві.

Невдовзі їхні представники почали актуалізовувати питання відносин між УСРР і РСФРР і, відповідно, політичних партій, що діяли в республіках. Після спроби боротьбистів поставити на голосування на засіданні Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітеті (ВУЦВК) проект власної редакції Декларації про обʼєднання радянських республік (червень 1919-го) вони розпочали підготовку до вступу до Комінтерну. 6 серпня УПСР(к) поглинула крихітну Українську соціал-демократичну робітничу партію (незалежних лівих), використавши цей факт для того, щоб на рівні назви позбутися народницького спадку — слів "соціалісти-революцінери" — нова "обʼєднана" партія називалася Українською комуністичною партією (боротьбистів).

30 серпня 1919-го червоні війська залишили Київ. Частина боротьбистського ЦК залишилася працювати у місті, організовуючи боротьбу проти денікінської влади в підпіллі. У той самий час у Москві розгортало роботу Закордонне бюро ЦК УКП(б) у складі Григорія Гринька, Михайла Полоза й Левка Коваліва. Приблизно тоді боротьбисти зробили першу спробу вступити до Комуністичного Інтернаціоналу, подавши відповідну заяву. У день подання, 28 вересня, цю заяву обговорювали на засіданні Виконкому Комінтерну.

Відмову було озвучено у формі зворотньої пропозиції: "Маючи на Україні велику Комуністичну партію, запропонувати боротьбистам вступити через цю партію. Всіляко посприяти боротьбистам у цьому з боку ВККІ". Пізніше саме цей сценарій і було реалізовано, однак на той час, в умовах, коли боротьбисти мали власну підпільну мережу на зайнятій Добровольчою армією українській території та з урахуванням складної історії їхніх узаємин і співпраці з КП(б)У, такі слова звучали знущально. Пікантності ситуації додавав факт співмірної чисельності обох партій, що виключало просте поглинання однієї іншою.

Цікаво, що того ж дня Виконком Комінтерну розглянув аналогічну заявку від двох течій лівого крила Поалей-Ціон. Ця марксистська партія у складі сіоністського руху незадовго перед тим пережила два важкі розколи : її праве крило в Україні продовжило співпрацювати з урядом УНР (його лідери виїхали до Камʼянця-Подільського), натомість ліве — прорадянське — розкололося на дві конкурентні групи. Зайвим буде казати, що відмову в їхньому прийомі до Інтернаціоналу у протоколі навіть не пояснено.

Закордонне бюро УКП(б) серйозно підготувалося до цієї — поки що провальної — спроби. До записки про намір приєднатися до Комінтерну було додано Меморандум УКП(б) Виконавчому комітету Комінтерну, який став одним із ключових ідеологічних документів цієї партії. Розлогий (13 сторінок машинопису) текст боротьбисти пізніше публікували кілька разів.

Найбільш значима і, імовірно, найдоступніша публікація цього тексту зʼявилася в листопаді того ж року в Москві у заснованому спеціально з метою пожвавлення перемовин із Комінтерном і ЦК РКП(б) боротьбистському журналі "Украинский коммунист". Це видання, щоправда, припинилося на першому ж номері, однак збереглися рукописи підготовлених до друку матеріалів його другого числа. Крім записки з заявою про вступ і меморандуму керівному органу Інтернаціоналу було передано великий пакет документів про діяльність боротьбистів починаючи з часів Гетьманату.

Отримавши відмову представники Закордонного бюро кілька разів писали листи з проханням надати докладніші аргументи щодо її причин. Зрозумівши марність цих спроб, вони звернулися до ЦК РКП(б), який фактично контролював цю "міжнародну" організацію. І саме тут на боротьбистів чекав певний тактичний успіх. 21 листопада на засіданні політбюро ЦК РКП(б) керівний орган більшовицької партії дав принципову згоду на вступ боротьбистів до Комінтерну. За це рішення, однак, проголосували лише троє з пʼяти присутніх на засіданні (Ленін, Сталін і Каменєв) проти двох (Троцького і Крестинського). На короткий час представника УКП(б) Григорія Гринька було включено до Виконкому Комінтерну з дорадчим голосом. Реалізацію рішення від 21 листопада, проте, було вирішено відкласти до консультацій із Григорієм Зиновʼєвим як головою Виконкому Комінтерну. А вже за тиждень, 29 листопада, пленум ЦК РКП(б) затвердив прямо протилежну резолюцію, яка майже дослівно повторювала рішення ВККІ від 28 вересня.

В умовах розгортання збройної боротьби проти денікінських військ в Україні більшовики потребували допомоги контрольованих боротьбистами повстанських формувань. Саме цим можна пояснити їхню тимчасову поступливість у цьому питанні. Однак ця поступливість тривала недовго. Вже 11 грудня 1919-го Виконком Комінтерну вирішив скликати спеціальну комісію для розгляду заяви боротьбистів за участі представників від УКП(б), КП(б)У і власне Комуністичного Інтернаціоналу.

Збережена стенограма засідання цієї комісії від 22 грудня містить доволі відверті взаємні випади представників боротьбистів і представників більшовиків, причому Григорій Зиновʼєв як "арбітр" демонстрував певний нейтралітет. Він повторював озвучене у вересні рішення про можливість вступу боротьбистів до Комінтерну через вступ до КП(б)У. Григорій Гринько, озвучуючи позицію УКП(б), заявив, що це можливо, якщо обʼєднана партія становитиме собою цілком нову політичну силу, "не партію боротьбистів і більшовиків". Для правлячої партії, ясна річ, це було принципово неприйнятно, зокрема з огляду на статус КП(б)У як обласної організації РКП(б), а не — бодай формально — самостійної партії. Аргументуючи підхід боротьбистів, Гринько нагогошував, що відмова від субʼєктності України підсилить спільного для більшовиків і боротьбистів ворога: ""Товариш Раковський, не забувайте, що Петлюра як фенікс із попелу виникає з наших з вами помилок".

Озвучення Гриньком ключових для боротьбистів тез про значно більше порівняно з російським селянством майнове розшарування селян в Україні та існування серед них "сільськогосподарського пролетаріату" Станіслав Косіор назвав "маячнею". Подібними за тоном були й виступи Християна Раковського. Але в боротьбистів у цих перемовинах був свій "джокер". Цілком несподівано для більшовиків як аргумент до тези про слабкість КП(б)У Григорій Гринько продемонстрував брошуру "Наша сучасна політика", з передмови якої можна було зробити висновок про існування напівпідпільної групи "комуністів-федералістів". Основним же змістом брошури була добре відома більшовикам російськомовна "Доповідна записка до ЦК РКП(б)", на основі якої Павло Попов ще 20 листопада робив доповідь на засіданні політбюро ЦК РКП(б).

Арбітри із "Комінтерну" вели себе значно стриманіше. Так, Ян Берзін (латиш Яніс Берзіньш, справжнє імʼя Петеріс Кюзіс) наголошував на вагомих помилках у політиці КП(б)У і говорив про несуттєвість ідейних розходжень між боротьбистами й більшовиками. Другий "арбітр", представник Компартії США Джон Андерсон (псевдо колишнього емігранта-латиша Крістапа Бейки), уникав ідеологічних оцінок, наголошуючи на недоцільності існування в Україні двох комуністичних партій і потребу їхнього обʼєднання. Про те, що комуністичних партій в Україні в той час було навіть більше ніж дві, він, вочевидь, просто не знав.

5 січня 1920-го Виконком Комінтерну ухвалив постанову "Про українські партії". Цим документом, здавалося б, було поставлено крапку у справі вступу боротьбистів до Комінтерну — незважаючи на в цілому позитивну характеристику цієї партії, він заперечував можливість представництва УКП(б) в Комінтерні на правах окремої партії. Проте, питання ще не було закрито.

У цей час внаслідок наступу червоних військ і відступу денікінців політична ситуація в Україні змінилася. Після укладання угоди про міжпартійну співпрацю між УКП(б) й КП(б)У представники боротьбистів увійшли до складу Всеукраїнського революційного комітету як тимчасового органу влади радянської України. Однак КП(б)У демонстрували явне небажання повертатися до статус-кво, що існував до серпня 1919-го. В умовах, коли боротьбисти володіли реальною збройною силою у вигляді створених цією партією загонів — хай вони і вливалися до складу регулярної Червоної армії — бажання їх нейтралізувати було цілком очікуваним.

Наступне засідання Виконкому Комінтерну за участі представників від боротьбистів і більшовиків відбулося 5 лютого. Атмосфера на ньому була ще напруженішою. Виступ Раковського було наповнено гострими інвективами на адресу боротьбистів. Ці випади, як правильно оцінив у своєму виступі представник боротьбистів Михайло Полоз, межували з обвинуваченням у контрреволюційності. Представники УКП(б) озвучили своє бачення Виконкому Комінтерну як свого роду третейського судді у суперечці з КП(б)У. Однак на той час вони вже розуміли, що Комінтерн виконує зовсім іншу роль.

Наступного дня політбюро ЦК РКП(б) ухвалило написаний Леніним "Проект резолюції про українську партію боротьбистів". Цей документ, як і затверджена наприкінці лютого резолюція Виконкому Комінтерну, містив уже не тактичні, а ідеологічні обвинувачення на адресу боротьбистів. У підсумку їм пропонувалося усе ж таки вступити до Комінтерну, але лише шляхом влиття до КП(б)У "на умовах повного підпорядкування". Керівники РКП(б) визнали такий сценарій "прийнятним" і дали Виконкому Комінтерну вказівку тимчасово не публікувати текст цього документа. Проте вже наступного дня він зʼявився друком у газеті "Коммунист" — центральному органі КП(б)У.

Боротьбисти, які неодноразово озвучували готовність підпорядкуватися рішенню Комінтерну, змушені були скоритися. Уже за кілька тижнів відбулася їхня ліквідаційна конференція, наслідком якої став вступ тепер уже колишніх боротьбистів до Компартії (більшовиків) України "в персональному порядку".