Як німці в 1918-му наводили порядок в Україні і що з цього вийшло

9 лютого (тут і далі всі дати за новим стилем) у Бресті країни Четверного союзу та Українська Народна Республіка уклали перший мирний договір Першої світової війни. Інтереси сторін збіглися. Німцям — а ще більше австрійцям — потрібен був хліб; недарма ж в їхній історіографії цей договір так і називається — Der Brotfrieden, хлібний мир. Україні потрібно було визнання незалежності від Росії й допомога в боротьбі з більшовиками, які тоді саме захопили Київ.

Нерідко стверджують, нібито Брестський договір сам по собі передбачав військову допомогу Україні з боку Німеччини й Австро-Угорщини. Це не так. У договорі багато говориться про продовольчу "допомогу" України Центральним державам і ні слова про зворотню військову допомогу. За бажанням у цьому може упевнитися будь-який читач — текст Договору давно оприлюднено. Лише 17 лютого в берлінській газеті Norddeutsche Allgemeine Zeitung було опубліковано відозву під заголовком "Україна німецькому народові". Серед іншого у зверненні було зазначено: "Ми глибоко переконані в тому, що німецький народ, який любить мир і порядок, не залишиться байдужим, коли він дізнається про нашу біду".

За офіційною версією, німців покликала на допомогу Центральна Рада. Однак протоколи засідань останньої разом зі спогадами учасників подій практично не залишають сумнівів: відозва ця зʼявилася з ініціативи самих німців, які, цілком імовірно, самі ж і склали її текст. Підписав її член української мирної делегації Микола Любинський. "Реакція" була миттєвою: німецький наступ почався опівдні 18 лютого. Насправді ж рішення про цей наступ було ухвалено ще 13 лютого, на нараді в місті Хомбург за участю кайзера Вільгельма II, імперського канцлера Георга фон Гертлінга та вищих військових чинів.

Так німці в перший, але далеко не в останній раз у тому році обійшлися з Україною не як з субʼєктом, але як з обʼєктом. Заради справедливості слід зазначити, що із завданням вигнання більшовиків вони впоралися на "відмінно". Встановлений тоді світовий рекорд швидкості просування армії, що наступає на позиції ворога, не побито до сьогоднішнього дня: 550 кілометрів від Ковеля до Києва було подолано за 11 днів.

До України вирушила армійська група Лінзінгена. Безпосередньо на Київ — 7-а Вюртемберзька, 45-а саксонська дивізії ландвера і 2-а кавалерійська дивізія, які складали корпус Кнерцера. Разом із німцями наступала українська армія. Німці мали загальне уявлення про своїх нових союзників, але в деталях дещо плуталися. Так, у донесенні відділу управління 2-ї кавалерійської дивізії від 27 лютого повідомляється, що в 15 кілометрах від Києва стоїть якийсь український генерал Проскура. Лише днем пізніше зʼясувалося: мова про Петлюру. Натомість у доповіді корпусу Кнерцера до штабу групи армій Лінзінгена від того самого 28 лютого згадується ще більш екзотична особистість — General Raubautschau. Це не хто інший, як полковник Болбочан.

В останніх числах лютого військовий міністр УНР Олександр Жуковський зустрівся з командуванням 2-ї кавалерійської дивізії, щоб, зокрема, обговорити питання: хто й коли буде входити до Києва? Хтось із німців почув фразу, яку Жуковський сказав своєму перекладачеві українською мовою: "Ця компанія (німецькі співрозмовники міністра — авт.) зі мною в Київ не піде!" Доповідаючи про цей епізод "нагору", у групу Лінзінгена, управління корпусу Кнерцера констатувало: "Якби ми з політичних мотивів не ввійшли в Київ, (…) це було б вкрай прикро". Зійшлися на тому, що першими до Києва зайдуть українці, але відразу ж за ними — німці. Отже, першого березня 1918 року до міста вступив кіш отамана Івана Горемики-Крупчинського, за півтори-дві години потому — 1-й батальйон 350-го піхотного полку 45-ї дивізії ландвера під командуванням майора Цшідеріха.

За свідченнями самих німців, "значна частина населення (…) була рада, що прихід німців звільнив їх від страху за своє життя і власність, що тривав місяць, але лише небагато людей дійсно прийшли зустріти німецьких визволителів". Все ж не так просто сприйняти вчорашнього ворога в ролі союзника і захисника.

Німці з перших же днів взялися за одну зі своїх улюблених справ — наведення порядку. На запитання одного з киян про мету їхнього приходу якийсь німецький військовий так і відповів: "Wir werden Ordnung schaffen!" ("Ми наведемо порядок!")

Ключове слово Ordnung зустрічається в німецьких документах того часу часто-густо: в інструкції для своїх же солдатів, у розпорядженнях центрального залізничного агентства в Києві, у спогадах очевидців.

Добре відомо про перший захід німців у Києві — відмивання київського вокзалу, геть засміченого при більшовиках. "Чистили вокзалы, улицы, сады, дома, людей и животных. Мыли тротуары, мостовые, устраивали скверы, ограды, бараки, мосты, садовые скамейки. С остервенелым упоением прибивали вывески, плакаты, номера", — згадував очевидець тих подій Михайло Кольцов.

Однак швидко зʼясувалося, що німецький Ordnung — це ще й передумова до конфліктів. Нікуди не подітися від неприємного факту: німці з самого початку сприймали своїх нових союзників і "підзахисних" не як рівноправних партнерів, а як підлеглих. Відомий із твору Булгакова пасаж про поводження з селянами "Выдать русской свинье за купленную у нее свинью 25 марок" — не фантазія письменника. Олександр Жуковський згадував, як ще до заняття Києва він з німецькими офіцерами проїжджав через українське село: "Зупиняє нас селянин з сльозами на очах і клаптиком паперу в руках і просить нас стати йому на допомогу. Каже — прийшли німці — забрали останнє сіно і корову, а видали оцей клаптик паперу, на котрому щось по-німецькі написано…" У самому Києві, на Шулявці, "захисники" на початку березня активно забирали в міщан і селян свиней. Своєрідний спосіб вирішення продовольчої проблеми! "В цій дикій країні (…) навіть наші військові й цивільні служби не завжди (…) поводилися цілком законно й делікатно", — пізніше визнавали самі німці.

Вони також розуміли, що подібне ставлення до місцевого населення, швидше за все, викличе відповідну зворотну реакцію. Вже наприкінці березня було видано наказ по XXII резервному корпусу (який займав Волинь), що забороняв німецьким солдатам і офіцерам залишати казарми без зброї. Але самозахистом вони далеко не обмежувалися.

Тоді ж, у березні, було видано розпорядження про нагляд за українськими газетами — екземпляри, що містили антинімецькі статті, слід було доставляти головному командуванню. Далі — більше. У квітні вийшов наказ, яким пропонувалося при особливих проявах ворожості або в разі "рецидивів" вимагати від українського уряду закриття газети, а при відмові видавати наказ про закриття від імені німецького командування. На окрему увагу заслуговує складена військовим судом XXVII корпусу картотека, що її названо "Каталог підозрілих громадян України". Картотека містила близько 750 імен — потрапили туди не тільки помічені в антинімецькій діяльності, але й більшість видатних діячів українського руху. Один із найлаконічніших записів стосувався Володимира Винниченка: "ukrain. Chauvinist" (український шовініст).

Отже, німці не соромилися втручатися у внутрішні справи України коли і як вважали за потрібне. Як і на "низовому" рівні важко говорити про повагу з їхнього боку до місцевого населення, так і на "вищому", державному рівні вони дивилися на українську владу зверхньо. Наприкінці березня командувача групою військ Олександра фон Лінзінгена змінив Герман фон Ейхгорн. Начальником штабу Ейхгорна був генерал-лейтенант Вільгельм Грьонер. Німецькі дослідники неформально говорять про нього як про фактичного "Herrscher" (правителя) України в наступні місяці — і, вочевидь, не дуже помиляються.

Ще до свого призначення на посаду, у середині березня, Грьонер зустрівся з українським премʼєр-міністром Всеволодом Голубовичем. Генерал позитивно відгукнувся про главу уряду: "Він здається мені політично дуже розумним, а до нас, німців, ставиться з великою ввічливістю". Але про українське керівництво в цілому Грьонер в своєму щоденнику писав вельми недвозначно: "молоді хлопчики без знань і вмінь". Відповідно, зазначав генерал, "управляти в Україні повинні ми, а український уряд повинен танцювати під нашу дудку".

Центральній Раді й Раді народних міністрів УНР такий підхід подобатися не міг, але реальних сил що-небудь змінити в них не було. Ейхгорн приїхав до Києва 2 квітня, а вже 6 квітня видав відомий наказ про весняні польові роботи, в якому констатувалося, що німецька військова влада "енергійно наполягатиме" на засіванні землі так, як вважатиме за потрібне. Адже її основною метою було не допомогти українцям навести порядок, а отримати продовольство. Коли Михайло Грушевський в супроводі Голубовича і Любинського висловив німецькому послу Альфонсу Мумму протест проти цього наказу, посол без всякого дипломатизму відповів: мовляв, без нашої військової допомоги ніхто з вас не був би на своїх місцях. А в звіті про цю бесіду до міністерства закордонних справ додав: тривале співробітництво з цими людьми, "які через свої соціалістичні теорії втрачають звʼязок із реальним станом речей", неможливе.

Фінал відомий: 28 квітня німці розігнали Центральну Раду. Відомо також, що формальним приводом для цього послужило викрадення декількома днями раніше банкіра Абрама Доброго, який був, у певному сенсі, посередником між українськими та німецькими промисловими колами і до "справи" якого, як швидко зʼясувалося, були безпосередньо причетні деякі українські міністри. Але то був саме привід, не більше.

Німці предметно задумалися про зміну українського режиму не пізніше середини квітня. Вони запланували зробити це після того, як підпишуть з Україною договір про продовольчі поставки. 23 квітня — за два дні до викрадення Доброго — договір був підписаний, і на наступний же день на нараді у Ейхгорна Грьонер запропонував… заарештувати український уряд. Ейхгорн відповів відмовою, заявивши, що він не хоче грати роль "Räuberhauptmann" (ватажка розбійників). Проте доля уряду була вирішена.

У ті самі дні в поле зору німців потрапив Павло Скоропадський — щоправда, не відразу в якості кандидата в майбутні лідери. В одному з німецьких архівів зберігся документ, датований тим же 23-м квітня, під недвозначною назвою "Новий список міністрів". Список видрукуваний на машинці, але в ньому зроблені рукописні правки почерком Грьонера, що не залишає сумнівів у його автентичності. Generalleutnant Skoropadski фігурує там як майбутній військовий міністр. Але незабаром плани змінилися. Отже, 28 квітня в зал засідань Центральної Ради увійшов німецький караул і пролунав наказ "Всім встати! Руки вгору!" (йому не підкорився тільки Грушевський). Наступного дня державний переворот завершився: замість УНР утворилася Українська Держава, а Скоропадський став її лідером. Новий режим не меншою мірою, ніж старий, тримався на німецьких багнетах.

У чому урок з цієї історії для нас сьогоднішніх? Розраховувати на успіх можна лише в тому випадку, якщо розраховувати виключно на себе. Союзники й "захисники", зрозуміло, можуть допомогти. Але, з якого б боку вони не зʼявилися, піклуватися вони будуть про свої інтереси, а не про наші. Це так само вірно зараз, як і сто років тому.