"Я піду з народом хоч за монархістом, хоч за анархістом": махновці на службі у Врангеля

Через два дні в газеті "Южные ведомости" було опубліковано перше оголошення про набір добровольців в "Партизанський загін імені Батька Махна" під командуванням Володіна. Так почалася історія "білих махновців". Історія парадоксального союзу білогвардійців і колишніх учасників повстанського руху, які продовжували вважати себе махновцями.

Прологом до цієї історії послужили події січня того ж року, коли Червона армія повернулася в Україну і раптово атакувала свого фактичного союзника, армію Нестора Махна. У ті дні частина повстанців, яка перебувала в Мелітополі і Перекопі, прорвалася в Крим. Їхнім лідером і був той самий Василь Володін, колишній помічник командира 4-го Кримського корпусу Революційної Повстанської Армії України (РПАУ).

Опинившись в тилу генерала Денікіна, Володін зайнявся звичною справою – партизанською війною проти білих. Але уже навесні 1920-го опинився в полоні.

Тим часом Денікіна як лідера білого руху змінив Врангель. Червона армія вела бої проти білих і поляків. По Україні знову почалися рейди відновленої РПАУ. І для махновців, і для білих головним ворогом виявилися більшовики – і для багатьох логічним здавався висновок, що загальний ворог зробить махновців і білих союзниками. Так в березні 1920-го в радянській пресі почалася агітаційна кампанія: "Махно вступив в союз з Врангелем!". А 25 червня з'явилося "Обращение к крестьянам Екатеринославской губернии в связи с наступлением войск Врангеля и контрреволюционными действиями банд Махно". Автори звернення, голова Раднаркому УСРР Християн Раковський і Фелікс Дзержинський (всемогутній глава чекістів підписався тут скромно: начальник тилу Південно-Західного фронту, нарком внутрішніх справ РСФРР), говорили як про доведений факт: "Мы перехватили курьеров, поддерживавших связь между Врангелем и Махно. В наших руках находятся документы, которые скоро будут оглашены. Врангель наступает после предварительного соглашения с Махно. (…) Вся эта шайка – Врангель, Петлюра, Пилсудский, Махно – составляет одну преступную компанию, цель которой восстановить власть помещиков, царских генералов и гетманских вартовых".

Врангель, звичайно, знав, що ніякого союзу з Махном він не укладав. Але чисельність червоних набагато перевершувала чисельність його військ. Врангель відчайдушно потребував союзників і був готовий шукати їх серед будь-яких супротивників більшовизму. У травні 1920-го, напередодні наступу з Криму на Північну Таврію, Врангель видав наказ: "В случае перехода нашего в наступление, мы на пути к достижению заветной цели уничтожению коммунизма, можем войти в соприкосновение с повстанческими частями Махно, украинскими войсками и другими противокоммунистическими группами. По борьбе с главным врагом святой Руси, коммунистами, нам по пути все те же русские люди, которые, как и мы, честно стремятся свергнуть кучку насильников-большевиков, обманом захвативших власть. Приказываю: всем начальникам, при соприкосновении с указанным выше противобольшевистскими группами, сообразовать свои действия с действиями войск этих групп, имея в виду нашу основную задачу свергнуть коммунизм и всемерно облегчить и помочь русскому народу воссоздать свое великое отечество".

Звичайно, "відновлення великої вітчизни російського народу" не було метою Махна і його прихильників. Звичайно, не боролися вони ні за "святу Русь", ні за "владу поміщиків, білих генералів і гетьманських вартових". Звичайно, жодних причин для союзу або хоча б нейтралітету із Врангелем у Махна не було. І тому, коли на початку липня 1920-го до махновців зʼявився врангелевський парламентер, такий собі капітан Михайлов, керівництво повстанців після короткої наради ухвалило: в жодні переговори з білими не вступати, всіх парламентарів негайно стратити.

І Михайлова стратили.

Але Володін та інші махновці, які перебували в Сімферопольській вʼязниці, цього не знали. Зате про згаданий вище наказ Врангеля їм повідомили. Агітаційні матеріали червоних – надали. Зрештою білим вдалося переконати своїх бранців в реальності союзу з Махном. І сімферопольські вʼязні вирішили встати до лав Російської армії.

Здається, першим таке рішення прийняв колишній командир батальйону РПАУ Олексій Савченко. Вже в кінці червня 1920 року він опинився на волі і видав відозву:

"Доблестные повстанцы-махновцы и красноармейцы!

Я, командир партизанского отряда Алексей Алексеевич Савченко, убедившись лично, что Русские войска не расстреливают ни повстанцев, с которыми они идут рука об руку, ни Вас, товарищи красноармейцы, злой волей коммунистов и комиссаров, направляемых против трудового народа рабочих и крестьян, зову Вас: сложите оружие к ногам тех, кто идет за народную волю, землю и истинную, не коммунистическую свободу. Идите скорее в повстанческие отряды, в ряды Русской Армии. Те и другие несут Украине и нашей общей Родине России истинный мир, покой и порядок!".

З 26 липня почалося формування першого загону "білих махновців". За "Партизанським загоном імені Батька Махна" Василя Володіна зʼявилися "Дніпровська партизанська сотня" Олексія Савченка і "10-а бригада повстанських військ імені Батька Махна" Микити Чалого. Втім, однією рукою дозволивши формування "махновських" частин, іншою рукою білі генерали фактично саботували його. Головною проблемою для "білих махновців" виявилося поповнення людьми. Дозволивши залучати добровольців, Врангель одночасно заборонив приймати стройових солдатів і осіб, які підлягають мобілізації. Таким чином, Володін, Савченко та інші командири могли розраховувати тільки на непридатних до служби осіб та на полонених махновців і червоноармійців. Таких виявилося дуже небагато: до загону Володіна, найбільшого формування "білих махновців", увійшло всього 300-350 добровольців. Бійців під командуванням Савченка і Чалого було ще менше.

Восени 1920-го справи на фронті для білих складалися невдало. "Махновські" частини, не завершивши формування, були відправлені в Північну Таврію. Загін Володіна прибув під Нікополь і був зарахований до складу Марковської піхотної дивізії як кінна розвідка. "Дніпровська сотня" Савченка розташувалася в селі Жеребець Олександрівського повіту, десь неподалік знаходилася і "бригада" Чалого, – обидва ці формування виявилися в резерві 1-го армійського корпусу генерала Олександра Кутепова.

Нечисленні "білі махновці" залишалися екзотичної дивиною і викликали цікавість у справжніх білих. Зокрема, спеціально для знайомства з Володіним в Нікополь приїжджав командир 1-ї кавалерійської дивізії Вʼячеслав Науменко, який залишив спогади: "Мой разъезд был принят Володиным с большим почетом и уважением. Володин устроил торжественный обед, в котором принимали участие и дамы, захваченные им в Никополе. Во время обеда Володин приказал выпороть одного из своих семи адъютантов. Как оказалось, эта традиция им неукоснительно соблюдается в таких парадных случаях. Угощая гостей, Володин провозгласил торжественный тост за главнокомандующего Русской армией генерала Врангеля. – Я воюю, – говорил он, – за Веру, Царя и Отечество. Царя нет теперь. Я воюю за Веру и Отечество. Неукоснительно всюду и везде бью жидов. Образ правления пусть устанавливает сам народ. Я пойду с народом хоть за монархистом, хоть за анархистом. Кто против народа – тот мой враг".

Тим часом, в кінці вересня 1920 року РПАУ припинила збройну боротьбу проти червоних. 2 жовтня був підписаний договір про союз з урядом УСРР. Після цього Повстанська армія виступила на червоний фронт проти Врангеля. Більшовицька пропаганда знову почала хвалити Махна. 20 жовтня в харківській газеті "Комуніст" вийшла стаття "Махно и Врангель" — видання визнало, що всі колишні публікації про союз махновців і білих не відповідали дійсності і були засновані на чутках і домислах.

До цього часу керівництво махновців вже мало точну інформацію щодо Володіна, Савченка та інших. Їх вважали зрадниками, Махно обурювався. Його емоції не охолонули і через кілька років, коли Махно писав відповідь на книгу-дослідження радянського історика Михайла Кубаніна "Махновщина". У цій відповіді Махно повністю відмежувався від майже всіх "білих махновців": "Кубанин насобирал ряд бывших своих, большевистских, деникинских и петлюровских удальцов, как-то – Володина, Гришина, Прочана, Савченко, Хмару, Яценко, Голика и Никиту Чалого (…), называет всех этих удальцов махновцами и расписывает всякий вздор о них, как махновцах. Между тем из них Володин, командир Красной армии, в 1919 г., в августе месяце, перешедший на сторону махновцев, в ноябре месяце испарился и в 1920 году, летом, очутился в армии Врангеля с самостоятельным якобы отрядом. Савченко, Яценко и другие типы – из рядов деникинщины, которые у Врангеля получили разрешение действовать под именем Махновцев с целью увлечь за Врангелем трудовое население, прислушивавшееся к голосу махновцев (Эта тактика Врангеля действовать против большевиков среди крестьянства под именем махновцев больше всего и послужила тому, что мы начали убивать почти всякого врангелевца вплоть до его посланцев). Никита Чалый – махновец из бедной крестьянской семьи панской деревушки Миргородщины, хороший партизан, блестяще выполнял все задания моего штаба по тылам деникинщины и врангелевщины, но провокация большевиков и самого Врангеля, всей их прессы о том, что Махно в союзе с Врангелем идет против большевиков, сбила с правильного пути его и он очутился у Врангеля".

За лінію фронту були спрямовані махновські агенти, які мали завдання звʼязатися з колишніми товаришами. Так "білі махновці" вперше дізналися про справжній стан "союзу Махна і Врангеля". Їхня реакція була різною. За свідченням Махна, Чалий "сразу же приехал ко мне, чтобы умереть, как махновец, от руки махновцев, за свои заблуждения, уведшие его в стан врангелевщины. Но я дал ему задачу возвратиться к месту формирования 10-й бригады имени Батько Махно и привезти мне весь офицерский кадр, выделенный штабом Врангеля для формирования и обслуживания этой бригады. Чалый вернулся в стан врангелевщины и в ночь с 17-го под 18 октября привез мне в штаб весь этот кадр – в лице полковника, капитанов и поручиков".

Савченко і Яценко вважали за краще залишитися з білими. За це їх заочно засудили до смерті.

А ось Володін, судячи з усього, з самого початку лукавив з білими. З часу прибуття його загону на фронт в околицях Нікополя стали зникати офіцери. Невідомі люди здійснювали нальоти на обози білих частин, спалювали будинки місцевих жителів, що активно підтримували Врангеля. Звичайно, підозри впали на володінців. В їхній загін під виглядом перебіжчика був впроваджений агент білої контррозвідки. Незабаром він підтвердив: Володін готує повстання. 20 жовтня кінна сотня 1-го Марковського полку роззброїла загін, заарештувала Володіна, його сестру і сімох найближчих помічників. Усі вони були страчені в Мелітополі 26 жовтня 1920 року.

У день загибелі Василя Володіна червоні і махновці вже вели наступ на Врангеля. Більшість пересічних "білих махновців" приєдналася до РПАУ. Григорій Яценко, помічник отамана Савченка, потрапив в полон до махновців і був розстріляний ними 23 жовтня. Сам Савченко із залишками свого загону намагався сховатися в дніпровських плавнях, але незабаром його схопили червоні. У грудні 1920 року Олексій Савченко, Гнат Прочан і ще девʼять осіб були розстріляні Олександрівськими чекістами.

Микита Чалий і його помічник Яків Іщенко повернулися в РПАУ і з кінця листопада 1920-го знову брали участь у партизанській боротьбі проти більшовиків. Іщенко потрапив в полон в березні 1921-го, відмовився давати будь-які свідчення і був відразу розстріляний.

Чалий, останній відомий "білий махновець", загинув в бою з червоними в травні 1921-го.