Всеукраїнська Національна Рада. Чому українцям не вдалося об'єднатися в еміграції

Історія Всеукраїнської національної ради почалася за рік до того, коли весною 1920 року в української громади у Відні з'явилася ідея загальноукраїнського конгресу. На той час у Відні, крім колишніх галицьких підданих Габсбурзької імперії, для яких колишня столиця все ще була епіцентром процесів, додалися осередки ряду наддніпрянських партій. Першими, хто чітко озвучив цю ідею, були представники Закордонного бюро партії соціалістів-федералістів, серед них Макар Кушнір-Якименко. Низкою інших представників українських організацій в еміграції ідея була сприйнята цілком позитивно і за місяць обговорень у червні 1920 року відбулися збори, на які з'явилися навіть українські діячі з Кубані та Америки.

Ситуація "в краю" на той час виглядала плачевно. УНР та ЗУНР як територіальних утворень вже фактично "не існувало у природі", їхні території були зайняті Польщею та більшовиками. Уряди обох українських республік перебували у еміграції: петлюрівський у польському Тарнові, уряд ЗУНР, за старою інерцією звички, успадкованої з часів "Галичини та Володимирії" у складі імперії Габсбургів — у Відні. Армія обох республік перебувала переважно у таборах інтернованих у Польщі та Чехословаччині. Саме тоді знайшли свої могили поховані у Пикуличах та Домб'є і саме з тих часів — чи не найпронизливіші "Коли ви вмирали" та "Лети, моя думо".

На довершення біди, стосунки між двома частинами соборної України були дуже серйозно зіпсовані парочкою товариських голів: Варшавською угодою Симона Петлюри, який згодився на передачу Східної Галичини Польській державі (що в очах галичан було кришталево чистою зрадою і чого Головному Отаманові не забули майже до Незалежності) та Зятьковецькою угодою, згідно з якою УГА ставала союзником "білих" (що було не менш кришталевою зрадою в очах наддніпрянців).

У такій ситуації треба було починати заново будівництво політичних інституцій, розрахованих одночасно на внутрішню медіацію та представництво назовні в умовах еміграції і гострої нерівності сил з основними суперниками. І ідея загальноукраїнського центру, висловлена весною 1920 року, була просто констатацією очевидної потреби.

Основним наслідком наради було формування свого роду ініціативної групи, яка взяла на себе консультації та наради щодо формування майбутнього загального конгресу. Досить швидко з'ясувалося, що організована Володимиром Виннниченком Закордонна група Української комуністичної партії та представники Української партії соціалістів-революціонерів не збираються співпрацювати з рештою. Втім, позиція комуністів була зрозумілою — за Збручем уже формувалася УСРР, і для українського комуніста більш перспективним виглядало спробувати щастя у межах утворення, яке бодай на позір виглядало, як поєднання національної ідентичності та соціального ідеалу. До того ж, обидві партії саме були зайняті формуванням "радянсько-революційного блоку".

Іншу логіку приховувало рішення представників двох галицьких партій, а саме, націонал-демократів та радикальної партії, які вирішили тимчасово не брати участь у майбутньому конгресі. За словами Осипа Назарука, активного учасника процесів — "кажучи отверто: тому, щоб не давати навіть тіні підозріння, що ми можемо коли небудь визнати ті торги в справі Галичини, які явно і таємно переводило з Поляками правительство Петлюри". Кажучи простіше — галичани принципово не визнавали положень Варшавської угоди з Польщею, згідно з якими Галичина переходила під польську юрисдикцію. Саме це протиріччя, проявивши себе на самому початку формування Ради, зрештою, виявилося для неї фатальним.

Попри всі складнощі наприкінці серпня був сформований організаційний комітет майбутньої Ради, президія якого являла собою ходячий перепис авторитетів тогочасної української політики: генерал Олександр Греков, Олександр Макаренко, Мілена Рудницька, Федір Слюсаренко, Володимир Старосольський та Степан Шемет.

Попри зусилля оргкомітету, плюралізм ідей щодо як майбутнього України в цілому, так і окремих питань, був таким, що довелося перенести орієнтовну дату установчого конгресу. Втім, дискусії мали той беззаперечний конструктивний наслідок, що остаточно викристалізувалася ідея майбутнього Всеукраїнського національного центру як загального координаційного органу, який не втручатиметься у діяльність урядів. Їхнім апофеозом стала нарада 8 грудня, на якій остаточно схвалили ідею створення єдиного загальнонаціонального центру і обрали комісію, яка мала сформулювати платформу та підготувати наступну нараду. На цій нараді, яка відбулася 23 грудня 1920 року, було сформульовано основні положення платформи майбутньої Всеукраїнської Національної Ради.

Зрештою, всі розуміли — ніхто не буде рахуватися зі спільнотою, яка назовні представлена трьома осередками: петлюрівцями, опозицією до Петлюри та галичанами. За висловом Осипа Назарука, "Чужинці, навіть прихильно нам настроєні, не зрозуміють ніколи, чому маємо аж три українські правительства: наддніпрянське, галицьке і кубанське — з троякими місіями за кордоном. Це викликає у них вражіння хаосу, з яким вони анґажуватися не можуть. Прямо — бояться". Опозиційним до Петлюри наддніпрянським партіям та галичанам, які не могли простити Петлюрі Варшавського пакту, додавав мотивації ще той факт, що саме восени-взимку 1920 року становище Дієвої армії та екзильного уряду УНР було чи не найдраматичніше, відповідно, з'являлися надії переграти суперників на внутрішньополітичній арені.

4 січня 1921 року зрештою відбувся установчий конгрес ВУНРади за участі більшості наддніпрянських та західноукраїнських партій, а також представників буковинських українців, Ліги віднови України та Українського жіночого союзу. Збори відбулися під головуванням генерала Олександра Грекова. У підсумку постала Всеукраїнська Національна Рада чисельністю 75 осіб, яку очолювала президія. Склад обох інституцій був такий же строкатий, як і українське політичне поле тих часів. Президія об'єднала соціаліста-федераліста Сергія Шелухина, його заступників — Романа Перфецького з народно-трудової партії, представника Кубані Луку Бича та вже згадуваного генерала Грекова. Секретарем президії став Микола Залізняк, член "Віденської групи" партії есерів, яка тим часом розкололася і "Віденська група" прийняла рішення влитися у Раду.

Набагато строкатішим був склад власне Ради: соціалісти-революціонери отримали 8 місць, соціал-демократи — 6, селянська соціалістична партія — 1 місце, як і Трудова партія, соціалісти-федералісти отримали 7 місць, самостійники-соціалісти — також 7, дещо менше, тільки 4 місця отримала народно-республіканська партія; на одне місце більше дісталося Українській народній партії. Несподівано багато місць було зарезервовано за Українським народним об'єднанням, тоді як консервативна частина спектру у образі партії хліборобів — демократів та союзу хліборобів-державників, отримали сумарно 5 місць.

Західну Україну загалом представляли 18 делегатів — представники соціал-демократів, радикалів, селянської радикальної партії, народної трудової партії та інших. Два місця зарезервували за "політичними партіями Прикарпатської Руси". Два місця отримали представники української Кубані, три — Український союз жінок, ще два — Ліга Основи України.

У перший день лютого 1921 року в Учительському домі у Відні почалася перша сесія загальних зборів Всеукраїнської Національної Ради, основною темою яких стала міжнародна ситуація України — саме цій темі були присвячені як вступний виступ Сергія Шелухина, так і доповіді Макара Кушніра-Якименка та Степана Дністрянського. 12 лютого було ухвалено резолюцію, яка стверджувала метою діяльності ВУНРади об'єднання всіх українських земель у одній державі, засуджувала політику польського уряду на українських землях та оголошувала Варшавський договір таким, що суперечив національним інтересам України.

Одночасно у Тарнові "петлюрівська" частина української еміграції сформувала Раду Республіки. Серед термінових завдань Ради було продемонструвати активність "петлюрівців" та переграти опозицію у Відні.

Відразу ж постало питання співпраці між двома радами.

Керівництво ВУНРади цілком справедливо вирішило, що еміграція і військова поразка — не той момент, щоб відновлювати старі чвари і устами голови Ради Сергія Шелухина привітало появу ще одного українського центру, зазначивши, що не претендує на жодні владні функції, а виключно на координацію українських сил.

Попри примирливу позицію ВУНРади, найголовніший "камінь спотикання у вигляді Варшавської угоди, нікуди не подівся. Галичани не могли простити Петлюрі домовленостей з Польщею, особливо у частині згоди на польський контроль над Галичиною, а без участі представників Західної України будь-яка претензія на соборність втрачала сенс. Натомість Рада Республіки вперто наполягала на принципі pacta servanda sunt ("Угоди слід виконувати", один з принципів римського права), що й засвідчила на своєму засіданні 20 лютого 1921 року, присвяченому відносинам з ВУНР. Зі свого боку, "галицька" частина ВУНР зауважувала, що "тарнівці" занадто залежні від польського контрагента, щоб бути повністю самостійними і що інтереси України вимагають формування еміграційного осередку у нейтральній країні.

На тлі постійної напруги 24 березня 1921 року представники ВУНРади Олександр Греков, Олександр Макаренко та Опанас Андрієвський офіційно підтвердили умови Варшавського договору та потребу українсько-польського союзу, а проблему Західної України декларували, як внутрішньопольську.

Така декларація справила ефект вибуху бомби. Вибух був тим ефектніший, що на нього довелося чекати близько місяця — до 22 квітня. Саме в цей день Виконавчий комітет ВУНРади засудив декларацію про визнання Варшавської угоди, а представники Галичини заявили про свій вихід з Ради. Після демаршу галичан годі було й думати про якусь загальну координацію і соборність, отож, і саме існування ВУНРади втрачало сенс. По суті, з багатообіцяючого соборницького проєкту ВУНРада стала ще одним прикладом невдалої спроби домовитися, яка на фоні бурхливих подій міжвоєнного періоду справляє враження чогось середнього між відчайдушною спробою все ж втримати залишки довоєнної "кабінетної" політики.

Фінал історії Всеукраїнської Національної Ради змушує також згадати зауваження Валентина Мороза про те, що протягом ХХ століття українцям найкраще вдавалася злука у військовій сфері, тоді як у політичній весь час щось не складалося.

Втім, не все так просто і не все так похмуро. Насамперед, приклад ВУНРади довів — українські партії нарешті навчилися домовлятися про принципові речі і вибудовувати пріоритети. У цьому відношенні можна вважати, що ВУНРада стала попередницею ряду інших загальноукраїнських організацій або, тлумачачи ширше, усіх більш чи менш вдалих спроб загальноукраїнського об'єднання — починаючи від об'єднання українських націоналістичних організацій в ОУН, через Українську національну раду у 1941 році та Українську головну визвольну раду і, парадоксальним чином — до Народного руху України кінця 1980-початку 1990тих років ХХ століття. Можна вважати, що один з основних уроків Української революції українці таки засвоїли.

З іншого боку, характерно, що ВУНРада потерпіла невдачу через цілком конкретну політичну проблему. На той час питання Варшавської угоди уже перетворилося у "гордіїв вузол" внутрішньоукраїнських відносин і його гостроту повністю не те щоб зняли, а радше стерли тільки події Другої світової війни та повоєнна еволюція поглядів на взаємні відносини, як українців, так і поляків.