До совітської Росії. Як комуністи України "неправильний напрямок" розібрали

На шпальтах "Нашої революції" вже розповідалося про обставини проголошення незалежності совітської (радянської) України. Тоді, у березні 1918-го у Катеринославі, більшовикам вдалося затвердити запропоновані ними резолюції та сформувати уряд лише завдяки єднанню з нечисленною фракцією лівих українських соціал-демократів (ЛУСД). Цих лівих уесдеків, представників яких було включено в уряд — Народний секретаріат, ще з грудня 1917-го неформально означали як "українських більшовиків". Наприкінці 1917-го вони були ще лівим крилом "пасіонаріїв Української революції" - Української соціал-демократичної партії (УСДРП), а вже у січні 1918-го організаційно відокремилися від УСДРП та сформували ЛУСД.

На час проголошення незалежності совітської України склалася парадоксальна ситуація: абсолютну більшість уряду нової формально незалежної держави складали представники "чужорідної" політичної сили — Російської комуністичної партії (більшовиків) (РКП(б)), яка була правлячою у сусідній державі — совітській Росії. В Україні ж ще не існувало не те що "своєї" комуністичної партії, а навіть й обласної (загальноукраїнської) організації РКП(б). Питання про статус загальноукраїнської комуністичної організації стало одним із основних предметів обговорення між урядовцями та членами Центрального Виконавчого Комітету совітів України, ЦИКУки (так за російською абревіатурою її називали більшовики у неформальному спілкуванні) — "парламенту" радянської України.

У цих обговореннях після переїзду уряду до Таганрогу активну участь брали як більшовики, так і ліві уесдеки, найвпливовішим діячем яких після загибелі у березні 1918-го Євгена Нероновича став Петро Слинько.

На початку квітня Слинько увійшов до редколегії урядового видання — "Вестника УНР". Він і раніше разом із своїм партійним колегою Євгеном Касьяненком (Лариком) брав активну участь у випуску українськомовного варіанту цієї газети під час перебування Народного секретаріату у Харкові, Києві та Катеринославі. А от у Полтаві та Таганрозі з українською мовою не склалося — не було відповідних шрифтів у друкарні.

Позиція Слинька у питанні про статус загальноукраїнської комуністичної організації була однозначною. У дискусії із іншим членом редколегії "Вестника" Ерде (Давидом Райхштейном) він наголошував: "Якщо ви визнали самостійність Української республіки, то будьте ж послідовними, визнайте самостійність єдиного партійного центру для цієї республіки".

Питання про утворення загальноукраїнської комуністичної організації більшовики обговорили 19-20 квітня на партійній нараді у Таганрозі. Серед учасників наради — члени більшовицької фракції ЦВК совітів України, урядовці Народного секретаріату, низка відповідальних більшовицьких працівників з різних регіонів України. В цьому обговоренні взяли участь і представники лівих українських соціал-демократів, зокрема, і згаданий вище Петро Слинько.

Рішення наради хоча й були певним чином відкориговані головою Народного секретаріату Миколою Скрипником, але загалом відповідали позиції так званих "лівих" ("киян"), які, на відміну від "правих" ("катеринославців"), бачили за українським селянством значний революційний потенціал та закликали більшовиків покладатися у своїй діяльності насамперед на місцеві сили. 

На нараді було створено тимчасовий орган для підготовки зʼїзду партійної організації комуністів-більшовиків України. Ним стало Організаційне бюро у складі 7 осіб, яке очолив Микола Скрипник.

Тоді ж вирішили і питання про назву партії. Більшістю голосів учасники наради відхилили озвучену Емануїлом Квірінгом пропозицію назвати майбутню організацію "Російською комуністичною партією на Україні" та затвердили внесену Скрипником назву "Комуністична партія (більшовиків) України".

Після палких дискусій була схвалена ключова резолюція — про організаційні форми майбутньої партії. Вона була мотивована підписанням Росією Брестського мирного договору, за яким та зобовʼязувалася визнати незалежність України. В ухваленій в Таганрозі резолюції йшлося про потребу заснувати окрему самостійну комуністичну партію, яка матиме свій ЦК і свої партзʼїзди, і буде звʼязана з РКП "через міжнародну комісію (ІІІ Інтернаціонал)".  

Здавалося б, закономірним після проголошення незалежності мало стати створення організаційно самостійної загальноукраїнської комуністичної організації, так само, як і у теперішній справі Томосу — власної православної церкви. Але коли питання стосується можливої втрати Росією контролю над Україною, то кремлівським керманичам стає не до логіки чи якихось обʼєктивних аргументів — ні тоді, ні тепер.

У Кремлі ініціативу про окрему КП(б)У розцінили як загрозу — там, особливо після негативного фінляндського досвіду, добре усвідомили небезпеку "гри в самостійність". Утворення ж організаційно відокремленої від РКП(б) Комуністичної партії України, навіть якщо на її чолі став би такий нігіліст в національному питанні як Георгій Пʼятаков, загрожувало незворотністю тенденції до цілковитого відокремлення України. Тому більшовицьке керівництво й особисто Володимир Ленін зробили все можливе, щоб змінити суть рішень Таганрозької наради.

Третього травня під головуванням Леніна відбулося засідання ЦК РКП(б), результатом якого стала резолюція з двох частин: відкрита, де цілком логічно пояснювалася відсутність заперечень щодо створення окремої КП(б)У, і таємна, де наголошувалося, що КП(б)У має бути лише обласним органом РКП(б).

Скликаний Організаційним бюро зʼїзд представників комуністичних організацій України відбувся у Москві 5-12 липня. Одразу після затвердження порядку денного відбулося оформлення злиття більшовиків та лівих українських соціал-демократів у єдину партійну організацію. Тобто КП(б)У формально поєднала питомо українську та частину загальноросійської партії, що надавало їй "українського" вигляду.

С

З більшості питань на зʼїзді тривали запеклі дискусії. Одним із небагатьох винятків стала резолюція про відносини між Україною та Росією, в котрій, зокрема, підкреслювалося: "Рішуче порвавши з помилками минулого, боротися за революційне обʼєднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Совітської Соціалістичної Республіки, на шляху до утворення всесвітньої пролетарської комуни". Цікаво, що зацьковані Кремлем більшовики України пропустили навіть слово "федеративна" у назві совітської Росії.

Аналіз матеріалів зʼїзду і, зокрема, критичні оцінки діяльності та остаточний розпуск Народного секретаріату (в ухваленій І зʼїздом резолюції наголошувалося, що "існування Народного секретаріату як центру радянської влади… є фікцією шкідливою") спонукає до висновку про те, що у Кремлі на той час вирішили припинити гру у право націй на самовизначення. Про це під час дебатів прямо сказав обраний першим секретарем ЦК КП(б)У Георгій Пʼятаков: "Якщо на квітневій конференції наш погляд (про негативне ставлення до гасла про право націй на самовизначення — Г.Є.) не переміг, то віднині офіційний погляд безболісно здається до архіву".

Актуальне питання про підпорядкованість КП(б)У рішенням зʼїзду було розвʼязано у руслі бачення Кремля та "катеринославської" точки зору: "Обʼєднати партійні комуністичні організації України в автономну в місцевих питаннях, Комуністичну партію України з своїм Центральним Комітетом і своїми зʼїздами, але яка входить в єдину Російську Комуністичну партію з підпорядкуванням у питаннях програмних загальним зʼїздам Російської Комуністичної партії, в питаннях загальнополітичних — ЦК РКП". Заздалегідь підготовленим списком було обрано 15 членів та 6 кандидатів ЦК КП(б)У, серед яких були і представники колишньої ЛУСД — Афанасій Буценко (член ЦК) та Петро Слинько (кандидат, з вересня 1918 — член ЦК).

Попри значною мірою вимушену згоду на настанови Кремля в організаційному плані, на чолі КП(б)У стали все-таки "ліві", які у своїй діяльності покладалися на активність не лише пролетаріату, а й селянських мас. Георгій Пʼятаков, як вже згадувалося, став першим секретарем ЦК КП(б)У, а Андрій Бубнов очолив створений за рішенням зʼїзду Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет (ВЦВРК), основним завданням якого і була підготовка та проведення повстання проти гетьмана Скоропадського.

Розпочатий у липні 1918-го загальний страйк залізничників в Україні прискорив офіційне оголошення початку повстання. Наказ №1 з розпорядженням усім ревкомам "негайно розпочати бойові дії проти ворогів робітників та селян України" ВЦВРК ухвалив 5 серпня 1918-го. Але повстання швидко зазнало поразки і пленум ЦК КП(б)У, який відбувся 8-9 вересня в Орлі, змістив з посади першого секретаря Пʼятакова, а його обовʼязки поклав на представника "правих" Серафіму Гопнер.

Попри розбіжності у оцінці готовності до повстання, обидві сторони ЦК КП(б)У зійшлися на необхідності створення організованих збройних загонів, по суті — зародку регулярної (а не партизанської) армії. В ухваленому ВЦВРК наказі №6 від 22 вересня йшлося про утворення двох дивізій, до означення сукупності яких, до речі, часом вживалося назва "Українська повстанська армія".

Український історик Олег Божко згадав про курйоз, коли при цитуванні документу із згадкою червоної "Української повстанської армії" зразка осені 1918-го укладачі книги написали традиційне для радянської пропаганди означення УПА: "Українська повстанська армія (УПА) — так іменували себе крупні озброєні банди українських буржуазних націоналістів, створені на Україні після Жовтневої революції. Їх метою було створення самостійної буржуазної націоналістичної держави…". 

Під знаком критики тих дій "лівих", що призвели до поразки повстання, і пройшов ІІ зʼїзд КП(б)У, що відбувся у Москві 17-22 жовтня 1918-го. Зʼїзд обрав лідера "правих" Емануїла Квірінга першим секретарем ЦК КП(б)У і ухвалив запропоновану "правими" резолюцію "на звіт ЦК КП(б)У", у якій було визнано неправильним "політичний напрям" роботи його попереднього складу та незадовільною "організаційну діяльність".

Наголошуючи на необхідності підпільної боротьби, загальним завданням якої "є обʼєднання Радянської України з Радянською Росією", зʼїзд водночас констатував: "В усій цій підготовчій роботі партія повинна, спираючись на сили пролетарської Росії, координувати і підпорядковувати свої дії ЦК РКП, і тільки у згоді з ним вибрати момент загального виступу".

З резолюцій ІІ зʼїзду КП(б)У можна зробити висновок, що більшовицькі керманичі вже й не думали відроджувати ілюзію української державності, а національне питання вважали "зжитим". Водночас збройну боротьбу за Україну вони збиралися розпочинати лише після відповідної прямої команди з Кремля. Саме на цьому зʼїзді до складу ЦК КП(б)У було введено Йосифа Сталіна, який надалі — з перервою у березні-жовтні 1919 р. — і курував "український" напрямок у політиці Кремля.

Для підготовки майбутнього наступу Кремль 23 жовтня 1918-го ухвалив рішення про створення на кордоні з Україною Резервної армії в складі трьох дивізій. Вона мала підпорядковуватися безпосередньо головнокомандуючому військовим силами РСФСР Іоакиму Вацетісу.

Та склалося не так як гадалося. Ситуація в Україні розвивалася непередбачувано для Кремля та більшості керівників КП(б)У. Знову актуальними стали національні гасла і комуністи України змушені були на те реагувати. Хто зна, як склалися б події, якби підняте Директорією повстання проти гетьмана Скоропадського не виявилося таким вигідним Кремлю і ініціативу в КП(б)У знову не перехопили підбадьорювані Й.Сталіним "ліві" на чолі із Володимиром Затонським та Пʼятаковим.