Війна з оглядкою на політику. Два наступи на Львів

Після відступу 22 листопада зі Львова українська сторона не полишала надій його повернути. Володіння Львовом — адміністративним і культурним центром Східної Галичини — визначало господаря ситуації. До того ж це був практично єдиний, поза нафтовими копальнями Борислава, серйозний промисловий центр краю. Як для українців, так і для поляків Львів мав також вагому символічну цінність. 

Досить швидко зʼясувалося, що Українська Галицька армія (формально таку назву українські війська отримали дещо пізніше, але відомі вони саме за нею, тому таке означення і вживається у тексті) являла собою сумне видовище — суміш порядків добровольчого легіону Українських січових стрільці (УСС, "усуси") та українізованих частин територіальної оборони разом з офіцерами армій колишніх Австро-Угорської та Російської імперій у командуванні перетворювали армію ЗУНР на Вавилон військових систем та національностей. Робити з цього балагану добрий оркестр взявся Михайло Омелянович-Павленко у парі зі "своїм" начальником штабу Євгеном Мишковським. Станом на середину грудня 1918 року УГА набрала вигляду повноцінної армії, з якою можна було спробувати відвоювати Львів.

Початок першого після реорганізації війська наступу було призначено на 27 грудня. Не обійшлося без спротиву таким планам у Начальній команді УГА — так називався аналог Генерального штабу в УГА. Полковник Антон Легар, командир групи "Наварія", наполягав на тому, що для вдалого наступу замало людей і пропонував відкласти операцію. Коли вище командування з ним не погодилося, на знак протесту він склав повноваження і виїхав із ЗУНР.

Вночі з 25 на 26 грудня командуючий УГА Михайло Омелянович-Павленко та його начальник штабу полковник Євген Мишковський виїхали до Бібрки, де, згідно з планом, мала розташовуватися Начальна Команда. План передбачав поділ сил на кілька груп, кожна зі своїм окремим завданням. Група під командуванням полковника Антона Кравса мала перерізати залізницю, яка зʼєднувала Львів з Перемишлем і після того прикривати решту театру операції від імовірного наступу зі сторони Перемишля. Кравса з його групою мали підсилювати партизанські відділи, які б спостерігали за напрямками на Раву-Руську, Сокаль та Яворів. Одночасно загін під командуванням полковника Андрія Долуда мав у районах, які прилягали до Львова з півночі та північного сходу, демонстративно дражнити поляків, одночасно відволікаючи їхню увагу. З півдня частинам під командуванням отамана Букшованого та полковника Осипа Микитки належало розгорнути удаваний наступ на південні околиці Львова. Метою усіх цих маневрів було прикрити справжній наступ, який мала розгорнути ударна група під командуванням Івана Омеляновича-Павленка (брата керівника Начальної Команди) — її кількість мала бути доведена до 7-9 тисяч багнетів та 40 гармат.

Втім, уже з самого початку плани були порушені. 11-13 грудня польське командування перекинуло підкріплення у напрямку Хирів — Перемишль і розпочало контрнаступ зі сторони Рави-Руської з метою оволодіти напрямком на Перемишль. Якби польський контрнаступ був успішним, це вивело б їхні сили прямо у тили українцям. Тому українці перекинули в район Хирова частину львівської групи, призначеної для майбутньої атаки на Львів.

18 грудня на околицях Львова зʼявилися українські частини і ситуація для поляків почала погіршуватися. Польське командування облишило спроби здобуття хирівсько-перемиського напрямку і перекинуло задіяні на цьому відтинку частини до Львова. Польське командування в особі генерала Тадеуша Розвадовського почало нагромаджувати сили для контратаки у район Наварії — тобто туди, звідки і планувався початок наступу української ударної групи на Львів. Причина такої несподіваної активізації противника була проста: як зазначалося у телеграмі генерала Розвадовського, "На праве крило належить звернути увагу, бо на підставі відомостей, які одержано з вірогідних джерел…." . Кажучи просто, у поляків був агент у штабі УГА.

Внаслідок такого розвитку подій станом на 27 грудня, на коли і був запланований початок операції з визволення Львова, у районі Наварії опинилися два потужні військові зʼєднання — польське та українське. Група польської армії під командуванням підполковника Юзефа Сопотницького, пробиваючи собі шлях на Львів, атакувала лівий фланг українців, що вже зменшило наступальні можливості останніх.

Попри це, ударна група розгорнула наступ на Львів при підтримці решти груп. Але у новій ситуації, за висловом М.Омеляновича-Павленка, "все це не мало характеру розмірено опущеного на болюче місце ворога важкого меча, а більше нагадувало демонстративні уколи легким рапіром".

Виконуючи завдання, південні групи зайняли Сихів, тоді село безпосередньо під Львовом, а зараз — спальний мікрорайон. Загони січових стрільців зайняли сусіднє село Зубру. Розвиваючи наступ, останні дійшли до Козельник та Персенківки — фактично майже до місць, куди вони прибули 3 листопада 1918 року з Чернівців. Зі сходу українські війська майже увійшли на Личаківське передмістя. З півночі підлеглі отамана Долуда прорвалися до Замарстинова, Збоїщ і Жовківського передмістя.

Найменш вдалим був наступ ударної групи. По суті, остання без бою відступила з району Оброшина. Тобто майже зі стартових позицій. Втім, остаточний фінал операції розпочався разом зі вступом групи Сопотницького до Львова. Бої тривали до 2 січня, поки їх остаточно не згорнули.

Як незабаром зʼясувалося, перші дні січня були тільки короткою інтермедією. 6 січня 1919 року польські підрозділи під командуванням генерала Ромера прорвали український фронт з боку Жовкви. Прорив був неглибокий і його результат не був сприятливий для поляків — українці відрізали польські частини, які рухалися на Львів, від їхніх же обозів та транспортного парку. Вилазка поляків зі Львова для знищення північної частини українських позицій 10 -11 січня теж не мала успіху. Одночасно польська сторона готувала генеральний наступ.

Натомість полякам довелося оборонятися. 11 січня 1919 року українці повторили наступ на Львів з тих самих позицій, що і попереднього разу. На цей раз результати були скромніші — здобуто тільки кілька підльвівських сіл — Лапаївку, Скнилів та Сигнівку. Наступ зі сходу зовсім не мав успіху. У районі Персенківки та Козельник завʼязалися кровопролитні бої.

Вже наступного дня поляки почали контрнаступ. Українці втратили Козельники, Скнилів, Сигнівку, Бондарівку. Козельники вдалося ненадовго повернути завдяки енергії Осипа Микитки — він зумів зупинити відступаючих і особисто повів їх у імпровізований контрнаступ проти поляків. Українці на короткий час повернули також і Персенківку. Але без підкріплень ці успіхи були приречені.

Втім, другий наступ українців виявився дуже вчасним — він "погасив" польську ініціативу, що дало можливість втримати ситуацію без значних змін. Успіхи польських військ звелися до короткочасного здобуття Любеня Великого та Любеня Малого. Українці втримали стабільний фронт і уникли небезпеки польського фронтального наступу. Мало того — невдача під Львовом відгукнулася Польщі, наприклад, на кордоні з майбутньою Чехословаччиною, де тривав озброєний спір за Тєшин (Цєшин у польському звучанні).

Окрім того, командування польського гарнізону Львова отримало додатковий клопіт на власну голову — серед містян зросли "пораженчеські" настрої. Місто жило без електрики та водопостачання — і це взимку. Довіз продуктів теж був нестабільний — не диво, що великою популярністю користувалися різні громадські кухні та товариства взаємодопомоги. Перші були спеціалізацією монастирів, інші стали формою взаємопідтримки серед професійних співтовариств. Витримку почали втрачати навіть військові — траплялися випадки дезертирства та відмови займати позиції.

Все, що залишалося робити УГА в такій ситуації — остаточно замкнути коло оборони. Тим більше, що лінія фронту мала дуже дивний вигляд — йшла більш-менш вздовж західних кордонів ЗУНР, біля Перемишля різко повертала на схід, доходила до Львова, огинала його і поверталася на захід: у район того таки Перемишля. Один з дослідників дотепно порівняв цю фронтову лінію з великодньою ковбасою, у якій Львів виконував роль квітки з хрону. Секретом такої конфігурації було те, що Перемишль і Львів зʼєднувала залізниця, яка була постачальником живої сили та зброї для польського гарнізону Львова. При чому поляки не мали достатньо сил для постійної охорони залізниці по всій її довжині. Не дивно, що навіть дванадцятирічні діти задавали бойовим офіцерам УГА запитання на зразок — "а чого не переломите лінію на захід від Львова?". Саме таке запитання почув Степан Шах, тоді підофіцер УГА від тоді гімназиста другого класу Романа Шухевича під час візиту у його батьків. Попри дві спроби українців оволодіти Львовом, залізниця так і залишилася неушкодженою.

Під час обох наступів не планувалося атакувати Перемишль, пункт, завдяки якому залізниця мала таке важливе значення. Лев Шанковський прямо пише, що командування УГА боялося перемиського напрямку і замалим не свідомо уникало активних рухів на ньому, а під час першого наступу на Львів українським військовикам узагалі заборонили активність у перемиському напрямку.

По цій дивовижі "пройшлися" усі дослідники тих подій. Надто, що з точки зору військової тактики, щоб висадити у повітря відтинок залізниці, вистачило б партизанського загону — у роки Другої світової війни саме за допомогою партизанських операцій паралізували комунікації Вермахту у Білорусі.

Мало хто з дослідників та мемуаристів не лаяв командування УГА за тактичні прорахунки. Особливо діставалося командуванню за повільність ініціативи у боях. Усе це мало місце і докори були цілком справедливі — якби не той незручний момент, що така лінія поведінки стабільно повторювалася увесь час війни. Виникає питання — невже командування УГА було настільки некомпетентним, що не робило висновків з власного ж досвіду?

Звісно, ні. Але, окрім військових, були також політичні міркування. Західноукраїнські політичні керівники добре розуміли, що доля повоєнної Європи буде вирішуватися переможцями — країнами Антанти, які офіційно декларували вірність принципам самовизначення націй. На підставі цієї логіки сформувалося переконання, що з часом справа ЗУНР буде вирішена позитивно. Розрахунок був на час та на принципи "14 пунктів" президента США Вудро Вільсона. Фактично, це була інерція традиційного підходу з часів Австро-Угорської імперії — діяти невеликими кроками, повсякчас демонструючи лояльність та використовуючи легальні правила.

Втім, те, що працювало в умовах габсбурзької імперії, підвело у ситуації повоєнного переділу кордонів. На практиці обережна тактика виливалася у штучне стримування ініціативи, що в умовах маневреної війни з сильнішим противником є смерті подібним. До того ж керівництво ЗУНР не мало широких контактів серед західних політиків, багато з яких не дуже уявляли собі, про що йдеться. Яскравий приклад: по завершенню однієї з розмов, де йшлося про "Галіцію", Вудро Вільсон ностальгійно зауважив: "О. Галісія, Галісія…я бував там у молодості…", маючи на увазі іспанську Галісію.

Натомість Польща мала потужну підтримку Франції, яка вбачала у ній буфер проти більшовиків. Повною мірою цей фактор проявив себе на подальших етапах війни. А наразі, попри блискучі тактичні успіхи, стратегічне питання залізниці, по якій і далі рухалися вантажі і підкріплення для польського гарнізону Львова, нагадувало рушницю на стіні у відомій фразі…