Віддати Донбас. Як Українська держава і радянська Росія землі ділили

12 червня 1918 р. між Українською Державою та РСФРР у Києві було підписано прелімінарний мирний договір — угоду про припинення воєнних дій. Договір було складено і підписано двома мовами: українською та російською.

Укладення мирного договору з радянською Росією було одним з найважливіших завдань міжнародної політики Української Держави. Здавалося б, були усі підстави сподіватися на швидке його виконання: стаття VІ мирного договору між країнами Почвірного союзу та РСФРР від 3 березня 1918-го зобовʼязувала останню негайно укласти мир з УНР та вивести свої війська з її території. Однак більшовицький уряд намагався якомога далі відтягнути початок мирних переговорів з Україною, які почалися лише у травні 1918 року.

4 травня у Коренево Курської губернії представники німецьких і українських військ та військ РСФРР узгодили демаркаційну лінію, яка встановлювала тимчасове розмежування території УД та РСФРР. Вона проходила через Сураж-Унечу-Стародуб-Новгород-Сіверський-Глухів-Рильськ-Колонтаївку-Суджу-Беленіхіно-Купʼянськ. За умовами перемирʼя тут заборонялися великомасштабні військові дії, перехід нейтральної смуги охоронними та розвідувальними патрулями з обох сторін, реквізиція продовольчих запасів тощо. У питанні території і кордонів українська сторона наполягала на приєднанні земель, що з етнографічного та історичного погляду були звʼязані з Україною і надалі вона керувалася цим принципом в процесі перемовин з РСФРР.

10 травня 1918-го делегацію радянської Росії прийняв гетьман Павло Скоропадський та виконуючий обовʼязки міністра закордонних справ Микола Василенко. Тоді ж домовилися про місце переговорів — Київ, Педагогічний музей.

18 травня 1918-го український уряд затвердив головою делегації на переговорах відомого історика і правника Сергія Шелухіна. Його заступником було затверджено Ігоря Кістяківського, згодом — Петра Стебницького. Важливу посаду військового і топографічного експерта обійняв представник Генерального штабу полковник Євген Мєшковський, а в морських справах — Михайло Білінський. Уже в ході переговорів при українській делегації було засновано сім комісій (політичну, військово-морську, фінансову, економічну, комунікаційну, культурну, юридично-редакційну), в яких постійно працювало понад 40 фахівців.

Російську делегацію на переговорах згідно постанови Раднаркому від 17 травня 1918-го було доручено очолювати Йосипу Сталіну, Християну Раковському та Дмитру Мануїльському. Сталін до Києва тоді так і не приїхав, тому місце голови обійняв Раковський. До складу делегації входила також низка експертів радянської Росії з економіки, політики, культури та військової справи.

Головні питання переговорного процесу з РСФРР обговорювалися на засіданнях уряду Української Держави. Зокрема, приділялася велика увага мовному питанню. На одному із таких засідань Шелухін зробив заяву, що українська делегація вестиме переговори виключно українською мовою, допускаючи російську тільки як виняток.

Від самого початку переговорів позиція Шелухіна щодо підписання миру була чітко визначеною і базувалась на історико-юридичному праві відновлення української державності з моменту зречення російським царем престолу. Російська делегація, дотримуючись концепції "единой и неделимой", розглядала Україну як невідʼємну частину Росії. З такими суперечностями сторони приступили до переговорів, які почалися 23 травня 1918-го.

Позиція Шелухіна була категоричною ще і в питанні про визначення території Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Справа в тому, що на той час український уряд вже одержав заяви від Білорусі, Кавказу, Чорноморщини, Донщини, Сибіру, "щоби їх при цих переговорах не уважали за членів Російської Федерації". Раковський, в свою чергу, не погоджувався з текстом повноважень української делегації, де декларувалася самостійність Української Держави. На його думку, Україна зможе здобути незалежність тільки після визнання цього факту мирним договором з Росією, оскільки РСФРР, за його словами, є спадкоємицею колишньої Російської імперії і має права на всі колишні території, які входили до її складу.

30 травня 1918-го відбувся обмін уповноваженнями від урядів між головами делегацій Шелухіним та Раковським, який фактично і поклав початок переговорному процесу. Українська сторона проголосила свої умови перемирʼя. Найважливішою з них було припинення військових дій і виведення радянських військ з території України за демаркаційну лінію, а також захист прав українців і громадян Української Держави, що знаходилися на території Росії. Вирішення цих питань стало складовою частиною угоди, яка нарешті була підписана 12 червня 1918-го між Українською Державою та РСФРР. Це був прелімінарний мирний договір, що складався з шести пунктів і мав діяти до підписання постійного миру. За оцінкою міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, цей крок був "одиноким успіхом в українсько-російських переговорах". Угода вирішувала проблеми представництва в урядах обох держав, повернення громадян на свою батьківщину, узгодження залізничного руху, допомоги військовополоненим, митних правил та товарообміну.

Одразу після підписання прелімінарного миру між Українською Державою та РСФРР українське Міністерство закордонних справ розпочало створення на території радянської Росії консульських установ. В липні у Москві та Петрограді відкрилися генконсульства і тридцять консульських агентств в різних містах РСФРР.

Перемовини між Українською Державою та більшовицькою Росією здійснювалися під пильним наглядом німецьких військових і дипломатів. Як повідомляв Раковський голові зовнішньополітичного відомства більшовицької Росії Георгію Чичеріну, посол Німеччини Альфонс фон Мумм не лише цікавився результатами переговорного процесу, але періодично зустрічався з головою російської делегації. Фон Мумма, зокрема, цікавили питання територіального поділу Донецького басейну, Таганрозького округу та Словʼяносербського повіту (Катеринославська губернія), кордонів Мінської губернії тощо.

У розмові по прямому дроту з Чичеріним Раковський наголошував, що "без дуже серйозної підтримки з Берліну, нам важко…, якщо в Берліні нас будуть підтримувати — ми можем під тим чи іншим приводом затягнути переговори, поки зʼясується ситуація, якщо потрібно поспішати, а розраховувати на Берлін не доводиться".

Найскладнішим було питання про українсько-російський кордон. Українська делегація основним принципом розмежування між Україною і Росією вважала принцип етнографічний з врахуванням змін, яких вимагають державні, економічні, географічні, адміністративні і культурно-національні умови. Російська делегація довго не погоджувалася з цим принципом, але ж і свого принципу розмежування не виставляла. Коли Росія нарешті згодилася прийняти український принцип розподілу, то запропонувала таку лінію кордону, за якою до неї повинні були відійти чотири повіти Волині, частина Чернігівщини, Харківщини, і Катеринославщини.

За запропонованою радянською Росією межею тільки в Донецькому басейні до Росії повинні були відійти 20 тис. квадратних верств території з 2,5 млн. українців, і майже всі поклади камʼяного вугілля. Таким чином, Україна мала залишитися майже без палива. Втілення в життя російських пропозицій могло скінчитися для України економічним крахом, на що, власне, там і сподівалися. Тоді як проведення кордону за українським проектом мало не руйнувати тісного звʼязку металургійних підприємств України і залишало Росії деякі регіони Донбасу (15% видобутку звичайного вугілля і 30% антрациту), тобто враховувало не лише українські, а й російські економічні інтереси.

Російська сторона намагалася затягнути переговори. При цьому російські війська залишалися частково на українській території і навіть під час переговорів вивозили з України хліб, худобу, устаткування фабрик і заводів. Водночас російська сторона наполягала на експертизі кордонів "з дорученням питання про етнографічну межу експертам", але після того, як на кожному з проведених 8 засідань експертів справа вирішувалася на користь України, за словами Дорошенка, Раковський "всю цю працю не визнав і скасував… Переговори про мир поставлені Російською делегацією знову стали на мертву точку".

Поряд з неприйняттям російською стороною української позиції щодо кордонів, великі суперечки викликали також питання щодо розподілу майна та боргів колишньої Російської імперії. Українська сторона пропонувала пропорційний розподіл, виходячи з обсягу території та кількості населення, що становило 9 губерній при 18,6% населення колишньої Росії або 33,3 млн. осіб. Проте сам принцип визначення боргів та розподілу активів видавався більшовицькій стороні абсолютно безперспективним, адже Леніним був підписаний декрет про анулювання радянською владою всіх боргів колишньої Російської імперії.

Російська делегація, мотивуючи справу необхідністю подальших консультацій із своїм урядом, у першій декаді жовтня 1918-го виїхала з Києва. Формально переговорний процес з причини відʼїзду російських представників був лише тимчасово перерваний. Проте, як свідчать телеграми та переговори по прямому дроту керівництва делегації РСФРР з головою зовнішньополітичного відомства радянської Росії Чичеріним, більшовицькі дипломати готували відправку своїх родин з Києва в Росію ще на початку жовтня 1918-го, що аж ніяк не свідчило про їхні наміри продовжувати переговори.

Таким чином, укладений 12 червня прелімінарний мир виявився одиноким здобутком переговорного процесу. Поразка Німеччини, що наближалася, давали підстави Росії ухилятися від взятих зобовʼязань. Не менш вагомим приводом для скептичного погляду на справу укладення мирного договору з Українською Державою були дії опозиційних гетьманському уряду українських сил. Які давали змогу більшовикам використовувати дану ситуацію із найбільшою користю для себе. Ситуація стрімко змінилася після листопадової революції в Німеччині.