Від "телячої" до "домінуючої". Як більшовики хотіли перетворити на зброю українську мову

Підсумовуючи причини невдач більшовиків у 1919-му, Християн Раковський у переданих В.Леніну 19 листопада "тезах з українського питання" зазначав: "Лозунг "самостійної української держави" став знову популярним і під ним пройшла уся боротьба проти нас на Україні. Недбале наше ставлення до національного питання, наша свідома чи несвідома русифікаторська політика на Україні посилила цей рух".  

Та русифікаторська політика значною мірою стала наслідком роботи "сарани, яка прийшла з Росії", тобто відряджених Кремлем працівників, які активно впроваджували комуністичне будівництво в Україні. Саме від них виходили найбільш недолугі заборони української мови.

Однак часом відзначалися і найвищі посадовці УСРР. Так, приміром, Раковський на початку серпня 1919-го на засіданні ВУЦВК вказав на потребу диктатури російської культури. Цим висловом, іноді скоригованим на твердження про диктатуру російської (московської) мови, скористалися політичні конкуренти більшовиків - українські комуністи-боротьбисти (УКП(б)), які при критиці  "русифікаторської політики" згадували цей випадок включно до березня 1920-го, тобто до саморозпуску боротьбистів.  

Втім, критика лунала і з середини КП(б)У. Таких діячів, яких наприкінці листопада-у грудні 1919-го означали як "групу Попова", не задовольняли національно-нігілістичні директиви Зафронтбюро ЦК КП(б)У (орган, що керував підпільною роботою більшовиків в Україні), і через це вони навіть відмовлялися від відрядження до України. Сам Раковський означав учасників групи як "українських шовіністів", але був змушений враховувати їхню позицію.  

Напередодні третього захоплення України у Кремлі ретельно проаналізували причини "української" поразки 1919-го. Дурість та небезпечність нігілістичного ставлення до української мови та культури на той стала очевидною для багатьох компартійних керманичів. Військовий очільник РСФРР Лев Троцький, який у 1919-му чимало поїздив по Україні, ще до формальних ухвал занотував у себе: "Вести прогресивну національну політику: дати українську школу, дати українську пресу, нещадно вигонити пихате відношення до української мови в Університеті, як й в армії… Зробити українську мову потужним провідником комуністичних ідей".

У тому ж дусі висловлювався і Володимир Ленін. У презентованих 21 листопада тезах, які і були покладені в основу резолюції "Про Радянську владу в Україні", він писав: "Найбільша обережність у ставленні до націоналістських традицій, суворе дотримання рівності української мови і культури, зобовʼязання вивчати українську мову для всіх посадових осіб і т.д. і т.п.".

Сама резолюція була затверджена 29 листопада пленумом ЦК РКП(б). А вже наступного дня у тій же Москві зібралися провідні працівники КП(б)У, які висловили відверту незгоду з таким рішенням: "Вказати на занадто сильне випинання національного питання в декларації-резолюції ЦК РКП… Визнати постановку українського питання на Всеросійській конференції не потрібною". 

 Чи не найзапекліше проти резолюції протестував Володимир Затонський, який був одним з небагатьох українців у компартійній верхівці УСРР, добре знав українську мову і активно нею користувався. 

1 грудня він написав сердитого листа до ЦК РКП(б), у якому, зокрема, обурювався: "В такій формі азбучні істини можна лише вельми важким на розум людям, та ще й при тому зовсім не знайомим зі станом справ на Україні. Виходить оригінальне становище: я, українець, що цілком серйозно впевнений в тому, що в найближчому майбутньому, з пробудженням свідомого життя широких мас селянства, українська мова не лише в Галичині, але і в Придніпровʼї має розвинутися в справжню літературну і культурну мову і стати фактично панівною в країні з тридцятипʼятимільйонним населенням, зараз вимушений говорити товаришам, із котрих деякі ще вчора /а можливо і сьогодні/, щоправда, в приватних розмовах, говорили про "телячу мову", вимушений казати — легше на поворотах".

Що ж то були за "азбучні істини"? Йшлося насамперед про п.4. резолюції "Про Радянську владу на Україні", який, як і вся резолюція, після бурхливого обговорення без жодних змін був затверджений Всеросійською конференцією РКП(б) на початку грудня: 

"4. Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) протягом віків придушувалися царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП(б) ставить в обовʼязок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню перешкод до вільного розвитку української мови і культури […] Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою".

Таким чином, саме наприкінці 1919-го Кремль вперше офіційно визнав окремішність української мови від російської та їх рівноправність. Якщо взяти до уваги, що ще у березні 1919-го Ленін сумнівався в українській мові як масовому явищі, то зміна була кардинальною. Чому ж тоді протестував Затонський? Справа в тому, що більшість партійного істеблішменту розглядала таке визнання як "поступку", від якої, зрозуміло, згодом за належної нагоди можна буде відмовитися. Затонський дивився на те інакше: "Якщо мова йде про українську мову, то це не поступка. […] Це стара звичка товаришів дивитися на Україну як на Малоросію, як на частину Російської імперії - звичка, котра втолочена вам тисячоліттями існування російського імперіалізму". Але на його перестороги ніхто уваги не звернув. 

Втілювати на практиці вказані настанови більшовики почали не відразу — належних кадрів не вистачало. Приміром, 19 лютого 1920-го керівники КП(б)У на Правобережжі Яків Епштейн, Володимир Затонський, Станіслав Косіор звернулися до ЦК РКП(б) з проханням "за спеціальною мобілізацією направити в Україну усіх комуністів, що розмовляють українською". Але якщо у 1919-му у радянській пресі на захист української мови виступали союзники більшовиків по радянському табору, насамперед боротьбисти, УСДРП (незалежні) та УСДРП (незалежні ліві), то у січні 1920-го такі дописи зʼявилися вже і в більшовицькій пресі. Таким яскравим прикладом є розміщена 24 січня у київському "Коммуністі" (саме так, з двома літерами "м", це було принципово!) стаття Гр. Хименка з промовистою назвою "Украинский язык не есть язык Петлюры". Вже із назви статті та мови її написання стає зрозуміло, що вона була спрямована проти наявних у середовищі більшовиків забобонів щодо "штучності" або "буржуазності" української мови.   

Обґрунтувавши в першій своїй тезі думку про те, "що будь-яка мова, в тому числі й українська, є не самоціль, а засіб", Хименко у доступній формі "питання-відповідь" втлумачував читачу "азбучні істини". Зокрема, п.4 звучав так: 

"4) Чи треба розвивати українську мову?  

Не лише треба, але й необхідно, оскільки вона є тим засобом, за допомогою якого ми втілимо ідеї комунізму в трудящих масах України. Звідси висновок: Українська мова не є мова Петлюри, а взагалі мова, як і всі мови - є лише засіб, який організовує трудящих. Тлумачити ж інакше, значить бути наївним, страждати на русифікаторство, прагнути асиміляції. Для кожного комуніста в ставленні до мови має бути зрозумілим, що не асиміляція, а конʼюгація, тобто взаємодія рівноправних мов дасть в майбутньому єдину мову, яка буде створена соціалістичним ладом".

Інакше кажучи, впровадження української мови мало утилітарну мету — успішну пропаганду комуністами своїх ідей.

Ніби продовжуючи висловлені Г.Хименком тези, але водночас приносячи в них нове розмаїття кольорів, про українську мову було написано і в харківському, тобто центральному "Комуністі". Україномовна стаття за підписом Мирошниченка мала промовисту назву "Визнання української мови". У її перших рядках ми знаходимо таку фразу: "Дивлячись на українську мову як на засоб освіти, а не підтримки Петлюрівщини, комуністи на чолі з Радянською владою визнають її державною" (виділення наше - Авт.). Усіляко поборюючи спроби використати українську мову "як засіб обурення проти наших братів працівників Москівщини", автор водночас намагався продемонструвати і класову підоснову тези про необхідність розвитку української мови. Зокрема, він відзначав: "Мова українська, довгий час бувша не визнаною і задавлена царським урядом вкупі з його прихвоснями, зараз визнається рівноправною… Наша мета - є відродження нашої культури, яка була в хижих рамцях капіталістичного уряду". Таким чином ті діячі, які зневажливо ставилися до розвитку української мови, гіпотетично могли бути звинувачені в потуранні буржуазії.

Однак то було в теорії. На практиці, особливо на транспорті та у воєнній сфері, спочатку повторювалося те, що було минулого року — українську мову ігнорували. У році 1919-му, нагадаю, про це сигналізували українські радянські партії:

У 1920-му вже не було такого як минулого року розмаїття небільшовицької преси. Але тепер, згадуючи незлими тихим словом сумний досвід минулого, про небезпеку мовних заборон у своєму листуванні повідомляли самі більшовицькі керманичі.  

Нехтування українською мовою ускладнювало захоплення України та загрожувало перетворити лояльні до більшовиків сили на ворожі. Тому такі випадки фіксувалися і їх намагалися виправити. Але саме у транспорті та військовій царині повноважень українських органів влади не вистачало, оскільки там було централізоване (з Москви) управління. Тому, коли на Полтавщині телеграфіст Південного-Західного фронту відмовився прийняти телеграму українською мовою, то голова Полтавського губревкому Дробніс звернувся спочатку до Всеукрревкому, а потім вдвох з Петровським — до Реввійськради РСФРР. Троцький з Раковським визнали шкідливість такого підходу і відправили телеграму члену Реввійськради Південно-Західного фронту Йосифу Сталіну з вимогою публічно покарати винуватців:

Однак Сталін, який роком раніше сам радив ЦК КП(б)У допустити дві державні мови, цього разу вперся рогом. Мовляв, як є, так і треба — у нас діловодство "лише російською" і інше штатним розкладом не передбачено. Про що він 7 лютого і повідомив Раковського з Троцьким та Григорія Петровського:

Але Україна тоді була на кону великої битви, а українська мова Кремлем бачилася потужною зброєю. Тому Володимир Ленін, якого ознайомили з цією проблемою, телеграмою від 22 лютого накрутив русифікаторам чуба: "Необхідно негайно завести перекладачів в усіх штабах і військових установах, зобовʼязавши безумовно приймати всі заяви і папери українською мовою. Це безумовно необхідно - щодо мови всі поступки і максимум рівноправності" 

А вже 23 лютого було опубліковано ухвалений двома днями раніше декрет ВУЦВК про рівноправність мов. У ньому наголошувалося: "На усій території Української СРР, в усіх цивільних і військових установах має застосовуватися українська мова нарівні з великоросійською. Жодна перевага великоросійській мові неприпустима. Усі установи як цивільні, так і військові, зобовʼязані приймати заяви та інші справ як на великоросійській, так і на українській мові і за відмову чи ухиляння в прийманні винні будуть притягуватися за всією суворістю воєннореволюційних законів"   

У розісланих по газетах України повідомленнях про цей декрет додавалося тлумачення: Росія не навʼязує свою волю Україні. 

В опублікованій 27 лютого статті Раковського "Державні відносини Росії і України" прямо зазначалося: "Ми бажаємо, щоб українська мова стала домінуючою мовою України". Зрозуміло — України радянської, комуністичної. 

З того часу українську мову справді почали впроваджувати у державному будівництві, в тому числі в системі наркомату шляхів сполучення та в мережі військових установ в Україні. У березні Раковський домігся, щоб зобовʼязання приймати доповіді та повідомлення українською було поширене і на усні повідомлення. Після тривалої підготовки у серпні 1920-го навіть було відкрито Школу червоних старшин у Харкові, де викладали українською. 

Кроки з підтримки української мови справді мали неабиякий вплив на закріплення влади більшовиків в Україні. Достатньо нагадати, що творці УНР Володимир Винниченко та Михайло Грушевським, як і загалом провід УПСР — наймасовішої партії Української революції, завдяки таким гаслам та діям у 1920-му підтримали більшовиків у війні з Польщею. Мовну українізацію як запоруку зміцнення більшовицької влади схвалив навіть Артем, очільник антиукраїнської по своїй суті Донецько-Криворізької республіки зразка лютого-березня 1918-го року. У написаному у червні 1920го листі В.Леніну він визнавав: 

Втім, все це була "зовнішня" картинка, тобто демонстрація для мас. Реально у ставленні більшовиків до української мови мало що змінилося. У написаних наприкінці 1920-го (або на початку 1921-го) "тезах з національного питання".Затонський визнавав: "В товщі партії … багато хто вбачає націоналізм у вживанні неросійської мови". Власне, завдяки тривалому пануванню комуністів та сучасній російській пропаганді такий погляд на ознаку "українського націоналізму" і досі є неабияк поширеним.