"Жидівська вулиця" і українці в Українській революції. Від спроби порозуміння і співпраці до жорсткого протистояння

Восени 1921-го газета "Українська трибуна" практично у кожному номері повідомляла про розгортання повстань в Україні. Окрема увага приділялася єврейським повстанцям та потребі спільної боротьби з більшовиками. Такий підхід був зумовлений спробою уряду УНР в екзилі налагодити відносини із єврейським організаціями.

На переговорах між спеціальними посланниками Уряду УНР Максимом Славінським і Романом Смаль-Стоцьким з представниками сіоністських кіл, які відбулися в Карлсбаді під час проведення 12-го Сіоністського конгресу (кінець серпня – початок вересня 1921 р.), зазначалося, що антисемітизм і погромний рух в Україні не мали державного характеру. Тоді ж було досягнуто домовленості про співпрацю. Але, як показав хід подій, вони так і залишилися лише намірами…

Ця спроба стала фінальним акордом в українсько-єврейських відносинах доби Української революції, в ході якої саме українські політичні діячі вперше в світовій історії намагалися "розв’язати" єврейське питання на державному рівні.

Яким був цей досвід?

Революційні події в Російській імперії навесні 1917-го змінили не лише політичний ландшафт держави, а й активізували національно-визвольні рухи. Український рух за короткий термін березня – початку квітня 1917 р. набув організаційно-інституційного характеру. З постанням Української Центральної Ради його очільники одразу заявили про толерантне ставлення до всіх етносів, які проживали на території України. Уже 15 (2) квітня 1917 р. у газеті "Нова Рада" опубліковано статтю Михайла Грушевського "Народностям України", в якій наголошувалося: "Ми добуваємо державне право для української землі не для того, щоб панувати над національними меншостями України. […] Ми хочемо, розуміється, вірити, що й представники національних меншостей України відповідно зрозуміють своє становище: підуть з свого боку назустріч українським політичним домаганням і тим скріплять позицію оборонців прав національних меншостей".

На 1 січня 1917 р. на території Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської, Харківської, Таврійської і Холмської губерній (дані подано на 1 січня 1909 р.) проживало 2 млн 715 тис. 7 євреїв. 

Знаковими подіями весни 1917 – січня 1918 р. стали: входження до складу УЦР 50 єврейських представників по 10 від кожної політичної партії і представлення 5 єврейських партій в Малій раді (Сіоністи, Бунд, Фарейнігте, Поалей-Ціон, Фолькспартей); спільна підготовка законів; створення 28 (15) червня 1917 року виконавчого органу — Генерального секретаріату, що незабаром став крайовим органом управління в Україні. 

29 (16) липня було затверджено Статут Генерального секретаріату. У примітці до §4 Статуту зазначалося: "при секретареві в справах національних назначається три товариші секретаря — від великоросів, євреїв і поляків. Товариші секретаря по ділах своєї нації мають право докладу і рішаючого голосу по цих справах в Генеральному секретарстві. Товариші секретаря в справах національних затверджуються Комітетом Ради". Від євреїв цю посаду обійняв Мойсей Зільберфарб — член УЦР від Єврейської Об’єднаної Соціалістичної Партії, член Малої Ради, у січні 1918 р. призначений міністром єврейських справ УНР, один із авторів майбутнього закону про національно-персональну автономію.

4 серпня (22 липня) 1917 р. Олександер Шульгин видав "Припис для віце-секретарів національних справ". Відтоді віце-секретаріат ставав представницьким та адміністративним органом національної групи в межах української виконавчої влади. Остаточна юридична легалізація віце-секретарств була затверджена Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні 17 (4) серпня 1917 р.

Уже у вересні Зільберфарб сформував три відділи "свого" віце-секретарства: загальний, народної освіти і общинних справ. 14 (1) листопада було реорганізовано уряд і віце-секретарі Генерального секретаріату міжнаціональних справ стали комісарами, тобто фактично генеральними секретарями.

Із початком осені до віце-секретарства єврейських справ почали масово звертатися євреї, які служили в російській армії, з проханням про зарахування їх до складу українського війська.

Допоки українська демократія йшла в політичному фарватері відстоювання автономії у складі федеративної Росії – єврейські політичні кола підтримували її дії, але вже після проголошення ІІІ Універсалу представник Фарейнігте Моше Литваков 20 (7) листопада 1917-го заявив: "Прокламування української республіки може бути сприйнято так, як немов би ми рвемо на частини живе тіло Росії". 

Ухвалення закону "Про національно-персональну автономію" 22 (9) січня 1918 р. надавало права національним меншинам в Україні. Євреї були найбільше зацікавлені в такому законі, тому той же Литваков піднесено зазначав: "Віднині меншості перестають бути меншостями і стають рівноправними громадянами Української Народної Республіки". 

24 (11) січня 1918 р. на засіданні Малої ради голосували за ІV Універсал, в якому наголошувалося: "…однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу". Із присутніх 49 членів Малої ради 39 – представники українських партій та представник польської соціалістичної партії) – проголосували "за" проголошення незалежності України. Четверо осіб проголосували "проти" (російські меншовики і Бунд), а шестеро "утрималися" (партія Поалей Ціон і єврейська соціалістична робітнича партія). Представник Бунду Лібер (Марк Гольдман) свої дії пояснив так: "…то великорусское движение, которое называется большевизмом, имеет глубокие корни везде, в том числе и на Украине. И когда там, в центре России, революция будет разбита, то не погибнет ли революция и на Украине?". Такої ж думки був і секретар великоросійських справ, росіянин Дмитро Одинець.

Учасник тих подій Соломон Гольдельман так описав свої враження: "Коли ж по прочитанні Універсалу – треба собі при цьому уявити цю урочисту і разом з цим гарячково-напружену атмосферу, яка була того вечора як у залі засідання Ради, так і на переповнених народом галеріях – росіяни підняли руки проти (ці "росіяни" були здебільшого зросійщені жиди), а з ними підняли руки проти Універсалу також представники жидівського "Бунду", решта ж жидівських національних представників утрималася від голосування (представники сіоністів просто не явилися на засідання), – то ця сцена зробила на всіх присутніх українців гнітюче враження, і відповідним було реагування публіки з галерії". 

Преса швидко рознесла по всій Україні, Росії, Європі і США інформацію про ставлення єврейських політиків до проголошення незалежності України.

Розпочався інший етап у стосунках українців і євреїв — взаємної недовіри й взаємопоборювання, який супроводжувався не лише політичною напругою та дискусіями, а й тяжкими наслідками для політиків, та єврейського і українського загалу. Найбільший тягар непорозумінь і випробувань ліг на плечі, за висловлюванням Гольдельмана, "жидівської вулиці", тобто простого єврейського люду. 

Знаковим чинником, який поглиблював протистояння, сіяв недовіру в українсько-єврейських взаєминах і почав виявлятися ще до проголошення української державності, стали єврейські погроми. Вони були породжені імперською національною політикою царського уряду в Росії.

Після повалення царату в армійських частинах посилилася агітація російських більшовиків. Втомлені багаторічною війною військовики часто велися на цю агітацію та громили державні склади, поміщицькі економії й єврейські торгівельні лавки. Уже восени 1917 р. почали фіксуватися єврейські погроми в містечках України.

23-26 (10-13) жовтня 1917 р. на першій конференції Союзу євреїв-воїнів в Києві було висловлено думку про необхідність створення єврейських загонів самооборони. У процесі дискусії представник Бунду Мойсей Рафес наголошував, що "єврейська людність повинна мати захист від органів влади на Україні, за що відповідальність мусить лежати на Генеральному секретаріаті". Такої ж думки дотримувалися і єврейські соціалісти. Втім, в деяких містах України дружини самооборони все ж були створені.

31 (18) жовтня на засіданні Генерального секретаріату вперше розглядалося питання про єврейські погроми (йшлося про місто Погребище). Було обговорено і ухвалено відозву Генерального секретаря національних справ Шульгина "До свідомого громадянства України", в якій наголошувалося, що Генеральний секретаріат не зможе сам запобігти злочинній агітації та розпалюванню національної ненависті, "коли всі свідомі українці, в першу чергу, а разом і досвідчені громадяни інших національностей України не будуть одностайно боротися з погромами і з цією злочинною агітацією".

28 (15) листопада 1917 р. у відозві до українських солдатів генеральний секретар у справах військових Симон Петлюра закликав: "Не допускайте погромів та безпорядків, а якщо ви їх допустите, то ви ганьбою покриєте славне ім’я українського війська. Ніякі погроми не повинні бути допущені на нашій землі". 

Не сприяла стабілізації ситуації і зміна форм правління в Україні. Як УЦР, так і уряд гетьмана Павла Скоропадського та Директорія УНР виявилися безсилими протистояти всезростаючому управлінському хаосу, економічній розрусі, підривній діяльності більшовицької агентури та військовому вторгненню. 

Через те, що в насаджуваних з 1919 року силою компартійно-совітських органах влади на місцях було чимало євреїв, а нова влада вдавалася до жорстоких дій стосовно українського села, в Україні посилилися наявні і без того з дореволюційних часів антисемітські настрої, що своєю чергою провокувало погроми. Найжахливішим єврейським погромам початку 1919 р. у Бердичеві, Житомирі, Проскурові передували намагання більшовиків вчинити там заколоти з метою захоплення влади. Уряд УНР негайно провів розслідування вчинених погромів у Бердичеві та Житомирі. Постраждалим було виділено 3 млн. гривень компенсації. 

Своєрідним рубіконом неповернення у єврейсько-українських стосунках став Проскурівський погром, вчинений військовими Армії УНР 15 -18 лютого 1919 р. під командуванням отамана Івана Семесенка. Погром був спровокований підривною діяльністю більшовиків під керівництвом Олексія Снєгова (Йосип Ізраєлевич Фелікзон, після встановлення влади більшовиків керував Вінницькою ЧК), у той час – очільника Вінницького підпільного губернського комітету РСДРП, який і здійснив спробу захоплення влади. Неможливо виправдати загибель невинних жертв погрому, як і усвідомити наслідки для українського національно-визвольного руху. Уряд УНР надіслав телеграму співчуття, виділив 20 млн. гривень постраждалим від погрому, створив слідчу комісію, однак ці дії були занадто запізнілими.

Наслідком погрому стала фінансова блокада УНР, рахунки були заморожені у всіх європейських банках (окрім Німеччини), а на військове майно, придбане для армії за ініціативою американських євреїв, накладений арешт. Українську валюту перестали приймати до обміну в інших країнах. А Бунд уже в березні 1919 р. проголосив визнання влади більшовиків. Європейська і американська преса назвала український рух антисемітським. 

Журнали засідань Ради народних міністрів засвідчують, що уряд УНР засуджував погроми та вживав заходів щодо їх припинення, надавав фінансову допомогу потерпілим, проте розгортання воєнних дій протиборчих сторін на території України не дозволяли йому вчасно втілювати в життя ухвалені рішення. За поданням міністра єврейських справ Пінхуса Красного 27 травня 1919 р. було ухвалено Закон Директорії УНР про утворення Особливої Слідчої Комісії для розслідування єврейських погромів.

17 червня 1919 р. Головний Отаман військ УНР Петлюра надіслав коменданту тилу телеграму з вимогою негайно розстрілювати провокаторів, що підбурюють козаків до єврейських погромів. 17 липня 1919 р. Петлюра зустрічався в Кам’янці з єврейськими діячами.

Проблему не було усунено, тож боротьба з погромами тривала. 2 серпня розповсюджено Наказ Головного Державного Інспектора про необхідність проведення роз’яснювальної роботи серед козаків про шкідливість погромів. У "Віснику Української Народної Республіки" розміщалися статті про спільну працю українців і євреїв.

18 серпня 1919 р. на засіданні Ради народних Міністрів заслухали Доклад керуючого міністерством Єврейських Справ про становище в Україні, яке утворилося через єврейські погроми, ухвалили низку заходів для упередження подібних ексцесів. 26 серпня оприлюднено Наказ Головної Команди Війська УНР, ч.131 за підписом Головного Отамана Симона Петлюри і Начальника штабу Отамана Миколи Юнаківа, в якому вони зверталися до старшин і козацтва враховувати міжнародну ситуацію і те, як погроми шкодять державі, а також закликали не допускати їх. 

21 серпня посол УНР в Німеччині надіслав листа до МЗС про публікації закордонної преси щодо єврейських погромів. Зазначав, що інформації надходять із двох джерел "…се польські вісти з Варшави через Лондонську пресу. Друге: інформації спеціяльної єврейської комісії, що переїздила недавно через Берлін до Англії з багатим матеріалом про погроми…справа погромів буде підноситися далі пляново і може відбитися голосним відгомоном, особливо в краях Антанти".

Ситуація ускладнювалася популярністю самих більшовиків серед лівих Європи. 15 серпня 1920 р Гольдельман надіслав Міністру закордонних справ Меморандум, в якому наголошував: "Для західного соціалістичного руху совіти – це авангард соціальної революції, перемога совітів проти Антанти, проти Польщі, проти України (Петлюри) – це для Зах.соціалістів – перемога соціальної революції, а тому всі, що підтримують У.Н.Р. – контрреволюціонери. Для жидівського суспільства на заході – український національний рух (знову Петлюра) і погроми не відокремлюються".

Восени 1921 р. було зроблено останню спробу налагодити відносини – вже між еміграційними політиками. На той час український уряд ще сподівався на загальноукраїнське повстання і на перемогу над більшовиками. В проурядовій "Українській трибуні" регулярно підіймалися єврейські теми. Мало того — поширювалися повідомлення про те, що євреї не витримують більшовицького гніту і повстають. І що тепер вони вже прихильні до українського визвольного руху, бо саме в ньому бачать "єдиний вихід і для свого визволення з-під страшної більшовицької кормиги".

Разом з такими текстами українська сторона закликала до спільної боротьби з справжнім ворогом – більшовицькою Росією. Одним із таких закликів і стала оприлюднена 21 грудня 1921-го стаття "Про карлсбадську умову".

Не склалося.

На мою думку, насамперед через ту нетерпимість, що закріпилась в поведінці українців та євреїв в попередні роки. Головними причинами проявів нетерпимості до іншого (інакшого за різними ознаками) в період революції вбачаю такі:

1. довготривала війна, яка знецінила людське життя й нівелювала моральні чинники поводження людини як такої;
2. боротьба за владу в умовах політичного й адміністративного розвалу державних інституцій;
3. політичне протистояння українських і єврейських партій у визначенні майбутнього України і долі єврейського населення в ній;
4. військова інтервенція російських більшовиків та ведення воєнних дій іншими арміями на території України;
5. конкуренція в торгівельно-економічній сфері, оскільки в часи революції український кооперативний рух за підтримки держави набув широкого розмаху та охопив різні сфери життєдіяльності українців;
6. історична пам’ять про "кривди", підживлювана пропагандою з різних політичних кіл і використовувана для пошуку "винних і ворогів";
7. побутовий вимір негативних практик у стосунках.

У грудні 1977 року, перебуваючи в Пермських таборах, Євген Сверстюк написав роздуми "Зерна українсько-ізраїльської солідарности". Роздумуючи над складною темою взаємин між двома народами, долі яких перетиналися упродовж століть, він констатував: "На нашій несвоїй землі ми так само гнані, як і жиди, які приютилися в благодатному краї, по якому раз у раз пролітають спустошення. У нас острівки світлої приязні над холодним хаосом відчудження. Наша печальна історія не дала нам бути собою, щоб утвердити ідеал спільної дії на рівні гідности і взаємоповаги".

Пошуки порозуміння тривають і нині.