Від представника до місії. Хто і як представляв в РСФРР радянську Україну та українців

Першим самостійно укладеним УСРР міжнародним договором можна було б вважати укладений 28 грудня 1920 року "Союзний Робітниче-Селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою", у якому Кремль вперше формально визнав незалежність радянської України. Однак про рівноправну суб'єктність у ньому не йшлося: хоча статус радянської України справді став вищим ніж був, але її сім провідних наркоматів (військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів) мали статус обʼєднаних і перебували у подвійному підпорядкуванні – як українських, так і російських вищих органів влади. Водночас саме той договір дав формальні підстави для утворення дипломатичної місії УСРР при уряді РСФРР, яка формально постала вже на початку січня 1921-го.

Незважаючи на такий, на перший погляд, короткий шлях від визнання незалежності до появи місії, насправді історія з її утворенням тривала три роки. Першим прообразом дипломатичної місії зразка 1921 р. стало призначення 19 січня 1918 р. Володимира Затонського – народного секретаря освіти у щойно проголошеній у Харкові радянській України — "народним секретарем Української республіки при Робітниче-селянському уряді Російської Федерації". Три дні потому на засіданні російського Раднаркому функції Затонського були уточнені: його "як представника вільної Української республіки" включили до складу ленінського Раднаркому "з ухвальним голосом у справах, що стосуються України, і з дорадчим голосом в інших питаннях".

Власне, Затонський став першим "національним" представником в Раднаркомі, причому це відбулося ще до проголошення незалежності Україною – як справжньою (проголошено 24 січня 1918), так і її радянською імітацією (вже в березні 1918-го). Основним завданням нового російського урядовця було інформування про ситуацію в Україні. Про окрему місію чи апарат для його обслуговування не йшлося.

Ще до приїзду Затонського у Петроград Народний секретаріат відрядив його (як народного секретаря освіти) разом із народним секретарем військових справ Василем Шахраєм та головою ЦВК рад України Юхимом Медведєвим до Бресту на переговори з країнами Четверного союзу. Таким відрядженням більшовики зробили спробу переламати хід переговорів, замінивши делегацію УНР від Української Центральної Ради на представників УНР радянської.

Втім, Затонський до Бресту не доїхав, бо попросту … не поїхав. Як зазначив по прибуттю до Бресту Василь Шахрай — через недугу. А тих, хто доїхав, тобто Шахрая та Медведєва, до участі в перемовинах як представників України не допустили. Що, втім, не завадило їм залишитися у Бресті, але вже як членам делегації радянської Росії.

Тут би можна і завершити розповідь про перших офіційних представників радянської України в Росії, якби не одна важлива деталь: чи то за певним збігом обставин, чи то такою була продумана тактика, але члени першого уряду радянської України – Народного секретаріату – відіграли ключову роль у наступних подібних представництвах. Тому нагадаємо прізвища та посади "основних" секретарів.

Саме Іван (Ізраїль) Кулик, народний секретар міжнаціональних (аналог – закордонних) справ, якого, щоправда, немає на загальній світлині, у травні 1918 року очолив, як можна образно сказати, друге представництво радянської України в РСФСРР – тепер це був Український відділ Народного комісаріату національностей РСФРР. Щоправда, очолив не одразу – кілька днів головою новоутвореного представництва встиг побувати Юхим Петренко.

Заступником Кулика був Степан Сова-Степняк, організатор попередника українського відділу при Наркомнаці — комісаріату у справах українців Москви і Московської губернії.

Сам факт існування Української Держави став найкращим побудником для активної роботи відділу – мовляв, про українців не лише в Україні, а й в Росії турбуються, тобто питання боротьби з Українською Державою – класове, а не національне. Тобто хоча формально діяльність відділу мала охоплювати українців, що мешкали в Росії, однак той відділ був певним чином і представництвом України, але радянської. Як підтвердження цієї тези слід відзначити, що одним з активних працівників Саратовського відділу був вже згаданий Василь Шахрай. Саме в Саратові він написав свої основні праці, що поклали початок українському націонал-комунізму.

З початком нового наступу більшовиків на Україну наприкінці листопада 1918 року Український відділ при Наркомнаці певний час допомагав із формуванням кадрового потенціалу для радянської України, але навесні робота відділу згасла. Та вже восени 1919-го вона ледь не була відновлена, адже більшовики потерпіли ганебну поразку в Україні, і вагому причину у цьому зіграло нехтування більшовицькою владою національним питанням. У Москві навколо очолюваної згаданим вище Совою-Степняком Української комуністичної організації (УКО) при Московському комітеті РКП(б) стали гуртуватися незадоволені національною політикою комуністи-емігранти з України. Сам Сова-Степняк писав до ЦК РКП(б) про потребу відновлення українського відділу, але восени 1919-го до нього не дослухалися.

Власне, сама УКО фактично стала, як за змістом діяльності, так і за діячами, що там працювали, своєрідним і дієвим представництвом радянської України в РСФРР. З прибуттям з України Павла Попова вона перетворилася на активну групу, яка своєю категоричною підтримкою написаного Поповим антиколоніального звернення до ЦК РКП(б) істотно вплинула на перебіг "української" політики Кремля. Серед підписантів цього звернення був і Сова-Степняк, у документі також згадується ім'я Василя Ляха.

Із захопленням Кремлем України робота організації, зрозуміло, знову ослабла – активні кадри почали перетікати до республіки. У Кремлі нове опанування України почали вважати наскільки переможним, а зроблені поступки у національно-культурній політиці наскільки вдалими, що вирішили інкорпорувати УСРР до складу радянської Росії на правах автономії. Тому, коли у травні реорганізовувався Наркомат національностей РСФРР, то у новій його структурі знайшлось місце і для українського відділу. Але тепер він, за задумом Кремля, мав коригувати не тільки і навіть не стільки роботу серед українців РСФРР, скільки діяльність УСРР як республіки.

В Україні з таким баченням не погоджувалися. Тому наступні кілька місяців тривали суперечки щодо форм та завдань українського відділу при Наркомнаці. У кожної сторони була своя тактика дій, причому з української сторони це, насамперед, затягування вирішення питання.

Спочатку здалося, що реакція України на плановане утворення українського відділу була своєчасною – вже 6 червня політбюро ЦК КП(б)У поставило до порядку денного питання про представника від України до Наркомнацу РСФРР. Вирішення перенесли на наступне засідання, але це "наступне" затягнулося до десятого за рахунком. І навіть та ухвала з'явилася лише після отримання з Кремля не просто нагадування, а конкретної пропозиції: 26 червня за підписом члена колегії Наркомнацу Абрама Каменського (до речі, колишнього наркома примарної Донецько-Криворізької Республіки) надійшла телеграма, якою пропонувалося затвердити представником від України Василя Ляха.

Але навіть після цього українська сторона ухвалила рішення лише за чотири дні, затвердивши при цьому іншу людину – Юрія Коцюбинського, який (згадаємо перший уряд радянської України) на початку 1918-го у Народному секретаріаті виконував обов'язки секретаря у військових справах після від'їзду Василя Шахрая. Тобто Харків продемонстрував свою активність у вирішенні питання. Оскільки ж постанова про реорганізацію Наркомнацу передбачала представництво у складі 3-х осіб, то 8 липня це питання знову постало на порядку денному політбюро ЦК. Головування Ю.Коцюбинського було підтверджено, членами представництва було призначено Володимира Аусема та Василя Ляха. І знову згадуємо Народний секретаріат – Аусем там був секретарем з фінансових справ. Тобто двоє з трьох співробітників планованого представництва були членами першого радянського уряду. Після цього і в тому ж таки липні це рішення було оформлене в радянському порядку, тобто проведене через РНК УСРР. Реально ж ця делегація, у складі якої у якості секретаря значиться ще Д. Гриценко, розпочала організовувати українське представництво при Наркоматі національностей РСФРР з 1 серпня 1920 р.

Такі гойдалки тривали й далі. Причому на російському боці ледь не зіграв Лях, якого Каменський називав найбільш активним діячем і фактично керівником відділу. Втім, відділ так і не почав повноцінно функціонувати — положення про його діяльність не було затверджено. Боротьба тривала між двома засадниче різними концепціями: Наркомнац наполягав, що Український відділ має представляти як інтереси українців РСФРР, так і інтереси УСРР як республіки. Тоді як у сформованому Юрієм Коцюбинським проєкті положення відзначалося, що відділ Наркомнацу має опікуватися справами тих українців, що проживають в РСФРР, тобто як то було у 1918-початку 1919-го років.

Визначення України незалежною державою під час перемовин із Польщею сприяло посиленню української позиції, адже на часі постало завдання приведення формального статус УСРР до такого визначення. Тому на засіданні українського представництва від 7 листопада на позицію Наркомнацу вже не зважали — було ухвалено рішення написати доповідь до керівництва УСРР з пропозицією реорганізувати українське представництво у внутрішній російський відділ при Наркомнаці, а представництво УСРР як республіки зробити окремо.

Виконуючи це рішення, Юрій Коцюбинський написав такого листа-доповідь 4 грудня, а 13 грудня питання "Про представництво УСРР в Наркомнаці" (разом із текстом листа) розглянуло політбюро ЦК КП(б)У.

З огляду на те, що, з одного боку, на контроль над російськими радянськими органами влади ЦК КП(б)У не претендував, а з іншого і себе Наркомнацу теж не вважав підпорядкованим, політбюро ухвалило ліквідувати призначений ним раніше український відділ при Наркомнаці, але "при організації українського відділу для роботи серед українців, що проживають на території РСФРР, виявляти йому всіляке сприяння. При Наркомзаксправі РСФРР створити місію з тов. Коцюбинським на чолі та двох радників — Ляха та Аусема". 15 грудня Раковський затвердив це рішення вже як очільник Наркомату закордонних справ УСРР.

Певний час – доки йшло опрацювання Договору між радянськими Росією та Україною, — було не до місії. Але одразу після нового 1921 року створення місії швидко узгодили. Вже 12 січня співробітники місії були акредитовані та отримали з рук Наркомату закордонних справ РСФРР дипломатичні картки і, відповідно, права екстериторіальності недоторканості.

Щойно утворена місія майже одразу отримала важливе і формально не досить відповідне її функціям завдання – вести переговори про укладення договору з Грузинською Демократичною Республікою. Причому, як засвідчувало рішення політбюро ЦК КП(б)У від 18 січня 1921 р., робити то місія мала хоч і за вказівками з УСРР, але без фактичної участі представників з "материкової" України, яка спочатку планувалася.

Грузинський уряд, як незабаром повідомив Коцюбинський, одразу погодився з вимогами української сторони. Справа просувалися швидко і 31 січня 1921 р. Юрій Коцюбинський та Герасим Махарадзе підписали "Договір між УСРР і Грузією". У ньому йшлося про офіційне взаємне визнання, відмову від фінансових претензій, розвиток двосторонніх дипломатичних і торгівельних відносин тощо. Втім, договір так і не вступив у дію: українська сторона зволікала з ратифікацією. А вже 16 лютого розпочався наступ більшовицької Росії на Грузію – так розумілася Кремлем "свобода" для народів Кавказу. 25 лютого Тифліс було взято Червоною армією. Демократична Грузія загинула.

Попри відсутність результату з українсько-грузинським договором на виході, сама ідея залучення місії УСРР при уряді РСФРР до укладення міжнародних договорів прийшлася більшовицьким керманичам до смаку. Вже 14 лютого Коцюбинський підписав від імені УСРР договір з Литвою, а на початку березня був делегований до Риги як один з підписантів Мирного договору з Польщею.

Таким чином, саме через дипломатичну місію УСРР при уряді РСФРР радянська Україна почала своє ствердження як офіційний суб'єкт міжнародного права. А згодом, після певних реорганізацій, представники УСРР при російському уряді почали відстоювати інтереси України й перед Кремлем.