Від "української повстанської" до Червоної армії. Чому ліквідували Український фронт
За три місяці після ліквідації Укрфронту із усіх радянських республік залишилася лише одна — Росія, бо решта впали під ударами внутрішніх та зовнішніх ворогів
16 червня 1919 року Володимир Антонов-Овсієнко віддав, як він сам згодом засвідчив, останній свій наказ по українських військах — про розформування Українського фронту Червоної армії та передачу підпорядкованих раніше йому трьох українських армій до Західного та Південного фронтів РСФРР. Революційна військова рада (Реввійськрада) радянської Росії видала такий наказ ще 4-го, а ВУЦВК формально увів його в дію 21-го червня. Так було покладено край існуванню окремого Українського фронту, що був створений рішенням тієї ж таки Реввійськради 4 січня 1919-го. Командувачем цього фронту увесь час його існування і був Володимир Антонов-Овсієнко. Він за посадою входив також до складу Ради народних комісарів Української СРР і мав подвійне підпорядкування — Реввійськраді РСФРР, членом якої він був із вересня 1918-го по травень 1919-го, та уряду радянської України.
У складі українського радянського уряду існував ще й Народний комісаріат військових справ, який із січня 1919-го очолив Микола Подвойський. Наркомат цей займався мобілізацією населення, військовим навчанням, організував постачання, виробництво та ремонт літаків, бронепоїздів та іншої військової техніки. Характерно, що і Володимир Антонов-Овсієнко і Микола Подвойський мали українське походження — народилися на Чернігівщині, але не вважали себе українцями за національністю. Обидва вони були старими більшовиками із дореволюційним стажем та активними учасниками Жовтневого перевороту в Петрограді 1917-го.
Укладення 11 листопада 1918-го Компʼєнського перемирʼя ознаменувало поразку Німеччини та Австро-Угорщини у Першій світовій війні. Йому передували революції в цих країнах. Для України це означало спочатку позбавлення німецького і та австро-угорського військ ролі провідного політичного гравця, а потім і поступове їхнє повернення додому.
Влада в Україні перейшла до Директорії відновленої Української Народної Республіки.
Того ж таки 11 листопада 1918-го Рада народних комісарів РСФРР, отримавши відомості про початок революції в Німеччині, вирішила в десятиденний строк підготувати наступ радянських військ в Україну. В той же день за участі представників ЦК КП(б)У Миколи Скрипника, Якова Епштейна (Яковлєва) та Володимира Затонського це питання обговорила Реввійськрада Республіки. Вирішили утворити "Український революційний штаб", командувачем військ якого призначили Володимира Антонова-Овсієнка. В листі до Леніна 22 листопада він повідомляв: "Раднарком і за його вказівкою Реввійськрада вирішили негайно приступити до активних операцій в Україні. 17 листопада оформилася рада Українського фронту, замасковано названа рада групи Курського напрямку. Її склад: я, т. Сталін, т. Затонський".
В той же час більшовики утворили в Курську власний Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який після захоплення Харкова в січні 1919-го означився як Рада народних комісарів УСРР. На першому засіданні цього уряду 28 листопада 1918-го було ухвалено рішення про утворення Військової ради Української радянської армії, командувачем якої став Володимир Антонов-Овсієнко, який очолював так звану "групу військ курського напрямку". Тобто формально незалежна Українська радянська армія була підпорядкована головному командуванню радянської Росії. Основою цієї армії стали українські повстанські пробільшовицькі загони, що відійшли з України в так звану "нейтральну зону" на кордоні із радянською Росією. В документах того часу ці загони називають "Повстанська армія України", або навіть "Українська повстанська армія". Саме з них були створені перша та друга українські радянські дивізії, куди увійшли Богунський полк Миколи Щорса (згодом командир Першої української радянської дивізії), Таращанський полк Василя Боженка, Новгород-Сіверський полк Тимофія Черняка, полк Червоного козацтва Віталія Примакова, бригада Федора Гребенка тощо. До них було додано декілька прикордонних полків та формувань із радянської Росії. Володимир Антонов-Овсієнко згадував, що розпочавши наступ на Україну із військами, що налічували близько 8 000 бійців, він поступово збільшив чисельність Українського фронту до більш як 80 тисяч. Спершу цей фронт поділявся на групи військ київського, харківського та одеського напрямів, згодом на їх основі було утворено відповідно першу, другу та третю українські радянські армії.
Це зростання відбулося в першу чергу за рахунок повстанських селянських загонів та частин Дієвої армії УНР, що переходили на бік більшовиків — таких як отамани Зелений (Данило Терпило) та Ничипір (за різними версіями Микола або Матвій) Григорʼєв. До складу Українського фронту увійшли і повстанські загони анархіста Нестора Махна.
Разом усі ці сили змогли розгромити війська УНР та російських білогвардійців, очистивши від них більшу частину території України, а також змусили залишити південь України війська Антанти (Франції, Англії та їх союзників), що наприкінці 1918-го висадилися в Одесі, Херсоні та Криму. З більшої частини території Криму й Таврії білогвардійців вибила Задніпровська дивізія на чолі із Павлом Дибенком, на основі якої в травні 1919-го було створено Кримську радянську армію, також спершу підпорядковану командуванню Українського фронту.
Проте панування більшовиків в Україні, зокрема, ініційований ними курс на "комуністичне будівництво", швидко викликало спротив українського селянства. Замість очікуваного розподілу поміщицьких земель між селянами більшовики почали створювати на них радянські господарства (радгоспи) та комуни, обкладаючи селян продрозкладкою задля вивезення хліба у Росію. До цього додався й національний момент: більшість радянських органів влади очолили члени Російської комуністичної партії, що не знали й не хотіли знати української мови, часом означаючи її "контрреволюційною", та продовжуючи фактично русифікацію царських часів. Все це призвело до того, що значна частина повстанських загонів в складі Українського фронту піднялася проти панування комуністів. Найбільшим було повстання отамана Григорʼєва, що почалося 9 травня 1919-го в Олександрії і з великими труднощами було в основному придушене Червоною армією лише наприкінці травня.
Всі ці повстання не тільки не дали змоги більшовикам остаточно ліквідувати Дієву армію УНР і встановити звʼязок із радянською Угорщиною, як вимагав Кремль, але й дозволили білогвардійським "Збройним силам Півдня Росії" генерала Антона Денікіна розпочати наступ на Донбас. Червона армія спершу намагалася контратакувати, але зрештою змушена була відступити. 27 травня денікінці захопили Луганськ. Винними у цьому прориві більшовики оголосили Нестора Махна, бригада якого мала відбивати наступ відбірних білогвардійських частин генерала Шкуро. Проте самі ж більшовики, не довіряючи анархістам Махна, дали його бригаді італійські гвинтівки, до яких не підходили патрони російського зразка, а коли Махно відмовився виконувати накази більшовицького командування, що мали привести до загибелі його військ, Рада робітничо-селянської оборони УСРР ухвалила рішення про ліквідацію Махна і махновщини.
Ленін протягом квітня-травня наполегливо вимагав від Антонова-Овсієнка та Подвойського відправляти на Донбас усі наявні сили для боротьби із наступом білих, але зайвих сил у командування Українського фронту просто не було.
Відсутність резервів, які можна було б спрямувати на боротьбу з Денікіним, стала додатковим аргументом проти Антонова-Овсієнка та Подвойського персонально і Українського фронту взагалі. Основним було прийняте в тому ж травні 1919-го рішення ЦК РКП(б) про єдине командування над арміями Росії та дружніх соціалістичних республік. У Кремлі це рішення розглядалося як шлях до їх обʼєднання в одну державу. В радянській Росії таке прагнення було оформлене 1 червня постановою Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про обʼєднання військових сил радянських республік: Росії, України, Латвії, Литви та Білорусії.
Виконуючи ці настанови, Реввійськрада РСФРР ухвалила 4 червня 1919-го наказ про ліквідацію Українського фронту шляхом розділення його частин між двома фронтами Червоної Армії: 2-а українська радянська армія передавалася Південному фронту і стала 14-ю армією, а на основі 1-ї та 3-ї українських радянських армій було створено 12-у армію, підпорядковану Західному фронту. Ліквідація управління Українського фронту тривала до 15 червня. На основі його штабу було створено управління 12-ї армії. 16 червня був опублікований останній наказ командувача арміями Українського фронту Володимира Антонова-Овсієнка:
"Центральний Виконавчий Комітет Рад України ухвалив обʼєднати під спільним командуванням усі фронти соціалістичних республік. Революційна військова рада Республіки (малася на увазі РСФРР — А.З.), орган вищої військової влади, визнала, що армії Українського фронту доблесно виконали своє велике завдання визволення української землі від ворогів Радянської влади… Нові завдання, що стоять перед українськими арміями, зливаються із завданнями армій російського фронту та вимагають спрощення командування ними та зосередження військової волі… Передаючи командування дорученими мені арміями, висловлюю глибоку впевненість, що й під новим командуванням наші війська виявлять ту саму нездоланну доблесть, ту саму глибоку відданість робітничо-селянській революції, що надихали їх на численні славні подвиги.
Прощальний привіт орлам-командирам та всім червоноармійцям!
Будьте до кінця стійкими на своєму революційному посту!
Хай живе революційна дисципліна! Хай живе революційна Червона Армія!
Хай живе Радянська влада в усьому світі!"
І лише 21 червня 1919-го відповідну постанову "про розформування Українського фронту і злиття його із фронтом усіх радянських республік" ухвалив Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет.
При ухваленні Кремлем рішення про ліквідацію Українського фронту були повністю проігноровані пропозиції ЦК КП(б)У зберегти українські назви для військових частин та зʼєднань, сформованих в Україні та змінити назву вищого військового командування РСФРР на "головнокомандування всіма збройними силами радянських республік". Водночас у військових поразках у Кремлі значною мірою провину покладали на Антонова-Овсієнка особисто. Ліквідовуючи Український фронт Лев Троцький у приватній розмові відверто заявив Антонову-Овсієнку, що про його призначення на військові посади наразі не може навіть йти мови, оскільки "у Москві південні невдачі персоніфікуються з Вами".
Реагуючи на такі погляди сам Антонов-Овсієнко у листі до ЦК РКП(б) від 18 липня детально аргументував свою незгоду з таким підходом, у підсумках резюмував:
"7. Відповідальність за південні невдачі лежить не на мені, а на стратегії головного командування і політиці ЦК РКП щодо Дона;
8. Відповідальність за відносну слабкість Української армії лежить не на мені, а на ЦК РКП, що підтримує на Україні занадто прямолінійну і централістську політику та який не дав Україні достатньо політичних сил, військових працівників, кадрів, а також який гальмував роботу Наркомвійськсправ України".
За три місяці після ліквідації Укрфронту із усіх радянських республік залишилася лише одна — Росія, бо решта впали під ударами внутрішніх та зовнішніх ворогів. Така ж доля спіткала й Українську Соціалістичну Радянську Республіку. В українських селян зникла навіть формальна причина підтримувати це утворення, позбавлене власних збройних сил.
Протягом літа 1919-го за незʼясовних до кінця обставин один за одним гинуть керівники перших українських радянських військових формувань — Микола Щорс, Василь Боженко, Тимофій Черняк. Під приводом боротьби із партизанщиною були розстріляні ВЧК червоні командири Антон Шарий-Богунський, а наприкінці того ж року — Федір Гребенко. Тим часом білогвардійська армія Антона Денікіна під гаслом відновлення "єдиної і неділимої Росії" захопила більшу частину України і 30 серпня 1919-го вступила до Києва