"За територіальним мінімумом". Як більшовики до РСФРР долучили заселені українцями землі

Ми всі неодноразово мали і маємо можливість спостерігати, як російська пропаганда власні злочинні наміри і дії приписує українцям. Росіяни створили і розвивають паралельну фактам реальність і живуть у якомусь дивному спотвореному світі, де на словах цінності наближені до цивілізаційних, а в реаліях – все навпаки. Причому це мало кого з росіян бентежить. Включно з тими, які не схвалюють війну.

То ж нічого дивного, що російський державний орган, який з якогось дива називається "Конституційний суд Російської Федерації", теж долучився до спотворення реальності. Зокрема, на сторінці 5 низки датованих 2-м жовтня постанов "по делу о проверке конституционности не вступившего в силу международного Договора между Российской Федерацией…" і частково окупованими Росією областями України виголошується відвертий фейк: "территория Украинской ССР в значительной степени сфомирована из земель с преобладающим русским населением".

У чому полягає те спотворення і що засвідчують ретельно перевірені факти?

Якщо коротко, то аргумент про етнічний (національний) склад населення у постанові суду вказано з точністю до навпаки. Це до складу Російської СФРР увійшла значна частина населених переважно українцями районів. В УСРР районів з переважно російським населенням майже не було.

А тепер детальніше.

Етнічний (національний) склад населення найточніше можна вивчити за переписами населення. Найближчим до дати створення СРСР (а в Росії і зі знаннями про цю дату плутаються, вважаючи, що СРСР було проголошено у 1922 році, тоді як насправді це сталося у 1923) був Всесоюзний перепис 1926 року. Тоді кордони УСРР з РСФРР були майже ті ж самі, що й нині між Україною та РФ. За винятком Криму, якій увійшов до складу УРСР у 1954 році. Але про Крим наразі не будемо, бо, зрештою, у постановах Конституційного суду РФ від 2 жовтня про нього не йдеться.

То якими ж були результати перепису 1926 року? Картографічно загалом вони зображені на заставній карті, на якій видно, що межа населених переважно українцями земель на межі з радянською Росією виходить далеко за кордони УРСР. Причому карта взята зі шкільного радянського атласу 1941 року, тобто про якусь фальсифікацію на користь українців і мови йти не може. І якщо адміністративні та державні кордони на тій карті зазначено станом на 1940 рік, то етнічне розселення – саме за переписом 1926 року, оскільки такі дані за переписами 1937 та 1939 не були у публічному доступі – результати новіших переписів були або скасовані (перепис 1937 р.) або засекречені (перепис 1939 р.). Щоб підтвердити слушність наведеної радянської карти вже для тих українців, які не сприймають нічого радянського, додам аналогічний фрагмент карти авторства Володимира Кубійовича, зробленої у 1934 році. Бачимо, що загальні риси територій, заселених переважно українцями, схожі.

Тепер конкретніше. Що перепис каже нам про більшість росіян в тих чи інших адміністративних одиницях радянської України? Виявляється, з усієї УСРР назбиралося "аж"… 9 районів, де росіяни становили більшість. Уточню – дев’ять районів із наявних на час перепису 622. І ще в одному – Макіївському – росіяни переважали за рахунок містян, але то при районуванні не враховувалося. Тим більше, що частина робітників, які "стали" макіївськими містянами на час перепису у грудні 1926 року, приїжджали працювати на промислові підприємства на кілька місяців, тоді як на посівну та збиральну кампанії їхали назад до себе в Росію. Детальніше про перебіг створення національних російських районів за бажання можна прочитати в окремому фаховому тексті, а тут подамо скан з нього з переліком районів, де етнічні росіяни (до перепису поширеним був ще й термін "великороси") становили більшість населення:

Таким чином бачимо дев’ять російських районів УСРР, лише три з яких безпосередньо межували з РСФРР. Причому два з цих трьох так "врізалися" в територію України, що свого часу (Станично-Луганський у 1920 та Путивльський у 1925) були доєднані до УСРР саме з економічно-адміністративних мотивів.

Як змінювався кордон між радянськими Україною та Росією вже добре досліджено. Образним наслідком таких досліджень стала зроблена Дмитром Вортманом карта формування кордонів між УСРР та РСФРР у 1918-1928 роках. Вона вже кілька років поширюється в мережі Інтернет, то ж тут ми її просто нагадаємо.

Таким чином, твердження з постанови КС Російської Федерації про переважно російське населення значної частини сучасної України при створенні УСРР відверто і неприховано суперечить фактам. Бо дев’ять з тогочасних наявних в УСРР 622 районів, розкиданих до того ж по різним регіонам республіки (і це ж все без західної частини сучасної України!), аж ніяк не підходять означення "земель з переважно російським населенням". Тим більше, що на окупованих нині теренах перебуває лише 5 з 9 тих районів.

Однак окрім цілковитої фейковості самого твердження про переважання росіян, у постанові КС важливе інше – нею де-факто етнічний склад населення сторічної давнини визнається реальним аргументом для зміни кордону сьогодні. Але якщо твердження переважання в той час росіян на значній частині території України – це фейк, то виникає одразу питання: а що було в Росії?

І тут з’ясовується, що Росія сама дає нам у руки аргумент щодо перегляду її кордонів. Звичайно, і кордонів України теж, бо якщо межі сучасної Росії обґрунтовувати етнічним розселення росіян сторічної давнини, то вони мають бути відчутно звужені, а територія України, відповідно, розширена.

Справа в тому, що у великих масивах прилеглих до України теренів сучасної Російської Федерації українці реально становили більшість. І це добре видно як по карті з радянського атласу 1941 року, так і по складеній Володимиром Кубійовичем карті.

Проєкт Liкбез.Історичний фронт на цю проблему увагу звернув давно. І ще у виданні 2016 року було оприлюднене текстове підтвердження переважання українців у низці прилеглих до УСРР регіонів. У джерелах там вказані були тогочасні видані в РСФРР книги, де, власне, той перелік районів був систематизований. Але за потреби його завжди можна підтвердити посиланням на інші публікації з результатами перепису 1926 року. Так от, у Центрально-Чорноземній області (ЦЧО), до складу якої входили і сучасні межуючі з Україною Білгородська та Воронезька області, тоді було 26 районів, де українці становили абсолютну більшість. Детальніше можна прочитати у книзі від Liкбезу, а тут даємо скан з переліком цих районів:

До речі, за бажання кожен читач може погратися та розмалювати у себе на комп’ютері чи на надрукованому листі ті райони тогочасної ЦЧО, де за переписом 1926 року більшість становили українці. Даю для цього карту з районним адмінподілом ЦЧО станом на 1 жовтня 1930 року. Зазначу, що 26 районів з наявних 155 (на відміну від 9 з 622), до того ж розташовані компактно на півдні регіону – це вже реальні аргументи для твердження, що ЦЧО було значною мірою сформоване з земель з українською більшістю населення. А якщо взяти до уваги сучасні терени Вороніжчини та Білгородщини, то частка "української" території в них виявиться значно більшою.

Ще більше районів, населених переважно українцями, було у тогочасному Північно-Кавказькому краї, до складу якого, зокрема, входили і сучасні Ростовська область та Краснодарський край. Ось перелік тих районів:

Мало того, якщо врахувати, що донці і державність свою у 1918-му році мали, і субетносом з претензіями на перетворення в етнос вважалися (а при переписі 1926 року при вказівці на національність писалося і те, "казак" чи ні), а зараз від цього відмовилися, то кордон, якщо керуватися "логікою" постанови Конституційного суду РФ, українці мають вимагати до самої Калмикії.

Звичайно, я не закликаю до аналогічних російським рішень українських органів влади. І загалом є прихильником міжнародно визнаних кордонів. Але те, що Росія своїми сучасними рішеннями та їхньою мотивацією сама поставила свої кордони під сумнів – то факт, і факт беззаперечний.

У разі його (виголошеного КС РФ критерію) реального застосування, територія РФ має бути лише зменшена, а не збільшена. Адже у 1920-ті роки була втілена ще дореволюційна настанова Леніна. Ще до повалення самодержавства він, усвідомлюючи реалії та розуміючи, що після вдосконалення адміністративно-територіального поділу в майбутньому доведеться враховувати етнічний склад населення, наголошував: "Національні центри потрібно оцінювати за територіальним мінімумом, а не максимумом". Щодо України ця настанова була виконана з "перевищенням" плану.

До речі, ідея СРСР – вона … теж українська. Боротьбисти, які в 1919 році були союзниками більшовиків, вже тоді наполягали на радянській, а не російській майбутній державі, на союзі радянських республік. Тоді як у Кремлі навесні того ж таки 1919 року, коли говорили про інші окрім російської незалежні радянські республіки, то згадували лише Угорську та Баварську. Тобто Україну та інші радянські республіки, що на той час постали на теренах колишньої Російської імперії, вони бачили складовою радянської Росії. Але під тиском подій, під тиском боротьби УНР під проводом Симона Петлюри та наполягань радянських українців, вже у грудні 1920 РСФРР формально визнала незалежність радянської України.

І хоча на озвучену на початку 1921 року пропозицію Володимира Затонського про потребу створення "радянської", а не "російської" федерації Ленін наклав своє "Ха-ха", але вже через півтора року він сам на цьому ж наполіг – запропонував для "своєї" держави назву без слова "російська". І спротив українців та наполегливість керівництва УСРР зіграли у цій зміні позиції "вождя" вирішальну роль.

Ще одна цікава деталь: як гасло першими назву "СРСР", щоправда, в іншій послідовності – "союз соціалістичних радянських республік", ще наприкінці 1919 року виголосили у своїй пресі українські незалежники (з січня 1920 – укапісти). Тобто Ленін і тут не був оригінальним. Але те, як і коли створювався СРСР – то вже тема іншої розповіді.