Урядовий квартал у Києві. Як міністрів з Печерська на Лівий берег переселяли

Становлення Української Народної Республіки в добу Української революції 1917-1921 років було повʼязане з розвитком і структуризацією загальнодержавних органів влади, а це вимагало локалізації урядових установ і зосередження їх територіально в одному урядовому "центрі" чи "кварталі". Саме у квітні 1918-го, після повернення Центральної Ради до Києва, питання про "урядовий квартал" поставили на офіційному рівні. Втім, навіть через 100 років його не вдалось розвʼязати.

За часів Російської імперії Київ поступово втрачав динаміку розвитку і перетворювався на звичайне губернське провінційне місто. Управлінські потреби центральної (імперської), а також губернської та міської влад задовольняли кілька споруд. Насамперед, йдеться про палацик генерал-губернатора на Печерську (він зіграв важливу роль у добу УНР і Гетьманату). В "присуствєнних мєстах" на Софійському майдані зосередилися поліція, судові установи, губернська канцелярія тощо. Новітній корпус земських установ на Володимирській, 33 (уведений в експлуатацію у 1914-му) використовувався для адміністрації системи місцевого самоуправління (земства). Міська влада розташувалась у будинку міської думи на сучасному майдані Незалежності. Окремо діяли установи удільного відомства імператорського двору, які обслуговували місцеве майно і потреби царської сімʼї. Вони розташовувались у Маріїнському паркові — сьогодні в цьому будинку (з добудовами і перебудовами) діє Міністерство охорони здоровʼя.

У березні 1917-го у приміщенні українського клубу "Родина" на Володимирській, 42 (сьогодні тут вхід до станції метро "Золоті ворота") відбулися установчі збори Української Центральної Ради. За кілька днів Раді стало "тісно" в клубі, тож для її потреб міська влада виділила одну кімнату і "два закапелочки" в будинку колишнього педагогічного музею на Володимирській, 57, який тоді займала школа льотчиків-спостерігачів. У серпні 1917-го льотчики звільнили приміщення і Центральна Рада стала повноцінним господарем у будинку.

Однак після створення у червні 1917-го першого уряду — Генерального секретаріату (пізніше — Рада народних міністрів) у складі восьми генеральних секретарств проблема приміщень для державних інституцій знову стала надзвичайно актуальною. З будинку Центральної Ради більшість секретарств транзитом через готель "Савой" на Хрещатику (зараз тут стоїть будинок Київради), розселилися по усьому Києву.

Державні установи розташовували у спорудах, мало пристосованих для таких потреб — готелях, навчальних закладах, приватних будинках. Так Військове міністерство зайняло Колегію Галагана (нині вул. Б. Хмельницького, 11), згодом перебралося на вул. Городецького, на додачу зайнявши сучасний будинок спілки письменників на Банковій, а опісля перебазувалося до будинку Київського військового округу на тій же вулиці (сьогодні тут будівля Адміністрації президента). Міністерство міжнародних справ працювало у особняку Терещенків на однойменній вулиці, Міністерство освіти оселилося в Першій гімназії (нині "жовтий" корпус Університету на бульварі Шевченка), Міністерство шляхів займало чотири окремі будинки. Все це створювало чимало незручностей.

Тож у квітні 1918-го міністр внутрішніх справ УНР Михайло Ткаченко підготував проект будівництва урядового кварталу, який мав розташуватися в районі сучасної площі Лесі Українки. Тут мали звести будинки Центральної Ради, Ради Народних Міністрів, окремих міністерств, "палац справедливості", монетний двір, музеї, театри. "В центрі Києва є площа землі кілька квадратних верстов, що належить до військового міністерства. Це земля між Двірцевим, Печерським і Либідським. Для того, щоб весни з 1919 року можна було приступити до земельних робіт по плануванню і будівництву тих новіших будинків […] треба цього року провести підготовчі розвідки земельні, топографічні тощо і укласти докладний план місцевості її плянування і точного пляну забудування", — зауважував Ткаченко.

На початку червня 1918-го було створено спеціальну комісію, що мала "виявити всі наявні в м. Києві приміщення в казенних будівлях військового і цивільного відомства і в приватних будинках, придатних для розміщення центральних урядових установ". До питання поверталися не раз, але остаточного рішення ухвалено не було.

А згодом плани щодо створення урядового кварталу взагалі відійшли на другий план. Повернулися до них в 1930-х роках, коли столиця УСРР була перенесена з Харкова до Києва. Вже 1934-го розпочато роботу над генеральним планом міста, який передбачав і облаштування урядового ядра.

Протягом 1934-1936 років було проведено чотири конкурси на кращий проект нового центру. Більшість проектів передбачали, що урядовий центр розташується в районі Софійської і Михайлівської площ з виходом до Дніпра. Це обовʼязково мала бути величезна площа, яку б оточували будинки урядових установ, а по центру стояв би велетенський памʼятник Ленін висотою до 100 м.

Проектантів було чимало і вони по-різному поставилися до долі історичної забудови на місці майбутнього урядового центру. Більшість пропонували знести усе, включно з Софійським і Михайлівським собором, Трисвятительською церквою, спорудою "присуствєних місць". Окремим клопотом для архітекторів було питання памʼятника гетьману Богдану Хмельницькому на Софійському майдані. На той час майдан носив назву "площа Червоних героїв Перекопу" на честь перемоги російської більшовицької армії над російським військом Врангеля у 1920-му. Памятник Хмельницькому з майбутнього урядового кварталу пропонували перенести під стіну Софії або ж до Бессарабського ринку.

Однак обрати проект-переможець на конкурсі не вдалось. Тому в наказовому порядку проект доручили підготувати ленінградському архітекторові Йосипу Лангбардові. Той запроектував на місці Михайлівського монастиря, Трисвятительської церкви та "прісуствєнних місць" велетенську площу для парадів і демонстрацій. Її мали симетрично обрамляти урядові споруди, сходи від яких вели б до Дніпра. На початку сходів мав стояти величезний памʼятник Леніну.

Спеціально для початку робіт підірвали Михайлівський монастир та Трисвятительську церкву. Однак звели у підсумку лише одну напівкруглу будівлю, в якій розмістилися центральні партійні установи — сьогодні тут розташовується МЗС. Місце, де стояв Михайлівський монастир, з 1937-го залишалось порожнім, завдяки чому у 90-ті обитель вдалось відбудувати.

А от будинок Ради народних комісарів, (1936-38) і будинок Верховної ради УРСР (1939) спорудили на Печерську, тим самим "убивши" ідею єдиного урядового центру.

В повоєнні роки, після завершення відновлення міста, почалася розробка нового генерального плану, який затвердили 1967 року. Цей план передбачав активне освоєння Лівого берега і розвантаження Правого берега. На Лівобережжі в районі метро "Лівобережна" проектувалося, спорудження другого адміністративного центру, де мали б розташуватись частина республіканських та міських установ і організацій. Однак ці плани також не вдалось втілити у життя — тут вже кілька десятиліть бовваніє недобудована офісна багатоповерхівка.

Втім, проблема розташування державних інституцій в Києві не вирішена й досі.