Україна як "кип'ячий казан". Гастролі капели Тичини та Стеценка в епіцентрі антибільшовицьких повстань

У турне Правобережною Україною, охопленою селянськими антибільшовицькими повстаннями, Українська капела або Капела Дніпровського кооперативного союзу (Дніпросоюзу), якою керував видатний український композитор Кирило Стеценко, вирушила з Києва. Рівень авторитету керівника капели засвідчували слова, сказані наприкінці жовтня 1920-го Миколою Леонтовичем, автором всесвітньо відомого "Щедрика" — одного із репертуарних творів капели: "Кирило Григорович відомий скрізь, у Лондоні його знають, і всі його люблять".

У добу Української революції Кирило Стеценко був відомим музикантом, композитором і диригентом, який підтримував процеси українського державотворення, співпрацював із Симоном Петлюрою і навіть керував хором на День Злуки 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані. Також Стеценко був православним священником, навіть протоієреєм, прихильником відновлення УАПЦ, тому під час гастролей іноді вінчав наречених та служив молебні в церквах українською мовою, чим, на думку представників місцевих українських православних громад, зіграв важливу роль у їхньому розвитку.

Окрім музикантів у складі капели у ролі своєрідного літописця перебував відомий український поет Павло Тичина, від думок якого, щоправда, вже віяло радянським духом. Про це свідчили записи в щоденнику, які, окрім опису гастролей капели, містили ще й аналіз суспільно-політичної ситуації на Правобережній Україні восени 1920-го. Мандри капели тривали з 8 вересня по 10 листопада 1920 року, тобто відбулися під час спалаху антибільшовицького повстанського руху. Тичина писав, що Україна нагадувала "кип'ячий казан", "по ярах гуляли банди", особливо небезпечним йому здавався Холодний Яр: "це база банд і туди не доходила ніяка влада".

Маршрут капели дійсно був небезпечним: Київщина, Черкащина з Холодним Яром, Єлисаветчина, де селяни підняли велике антибільшовицьке повстання, Одещина – там активно діяв чисельний та потужний загін отамана Заболотного, Поділля з селянством, яке симпатизувало армії УНР, і тому навіть відмовлялося використовувати радянські гроші. Настрої українського селянства Тичина ретельно занотував у своєму щоденнику, іноді дискутуючи сам із собою, намагаючись заборонити собі навіть у думках "пропагувати контрреволюцію", яку сам нещодавно оспівував у поезіях "Золотий гомін" та "Пам'яті тридцяти". Зокрема, 26 вересня 1920-го, перебуваючи в містечку Златопіль (нині Кіровоградська обл.), що на межі Київщини та тодішньої Херсонщини, він згадав, як чекісти, що уважно стежили за гастролями капели, затримали вчителя напередодні концерту та своєрідно це прокоментував:

"Не вспіли розпочати, як міліціонери учителя заарештували. На з'їзді, певно, щось сказав (саме в той час у Златополі проходив з'їзд учителів, – ред.). "Як же людині мовчати, коли її, що в херсонських степах викохалась, хочуть у клітку посадити?. – Це що, – ловлю я себе на контрреволюції, – індивідуалізм проповідую?. – Ні, пора вже його знищити, пора".

Члени капели були попереджені про "контрреволюцію" і "щоб про політику ні слова", тому були дуже обережні у висловлюванні власних думок навіть під час звертання один до одного. Керівництво та адміністрація капели були суворо попереджені аби музиканти уникали слова "пан", але за інерцією українські капеланти продовжували його вживати, як наприклад в Єлисаветі 30 вересня 1920 р., коли гучно на весь вокзал пролунало:

"Пане старосто! – гукає підстаростиха (адміністративна посада під час гастролей, – ред.). – Перекажіть пані акомпаніаторші … Кирило Григорович до вікна одвертається з обурення. Хтось підстаростиху поправляє: Да кажіть же ви "товариш", а не "пані", побачите, через вас колись улопаємось!".

Зі щоденника Тичини дізнаємося, що українські селяни негативно ставилися до звертання "товариш", про що відверто говорили музикантам під час спілкування: "Та як: ото зовсім сопляк, а вже до старого: товариш. Який я йому товариш? Оп'ять же і до попа так само. Підходить баба: одне слово, нас так зобиджають, так зобиджають! А все через те, що земля багата".

Вже радянський поет Павло Тичина, який стримує в собі колишнього прихильника УНР, але продовжує обурюватися, що деякі члени капели "малоросєйнічають", тобто спілкуються російською мовою, питає та водночас характеризує селянина: "Чекайте, діду, а чим же вам не подобаються порядки? Дід тільки рукою махає… Хто він, цей дід: самостійник, незалежник? Чи просто куркуль?".

Записи Тичини засвідчують велике невдоволення селянства більшовицькими порядками через "здирство" або "обдирство" в українських селах. "Здирством" селяни називали грабіжницьку економічну політику періоду комуністичного будівництва.

Тому щоденник Тичини рясніє згадками про українських повстанців, які дошкуляють більшовицькій владі протягом усього маршруту мандрівної капели від Києва до Одещини та Поділля. Поет занотував прізвища українських отаманів, які тримали в облозі великі міста та станції, руйнували залізниці, перешкоджаючи руху потягів, а гуркіт гармат та пострілів, тіла вбитих повстанцями червоноармійців супроводжували музикантів протягом усієї мандрівки. Поміж інших Тичина згадував отамана Темну Ніч з Київщини, Хмару та Квашу на Єлисаветчині, але найчастіше отамана Голого, що діяв на Черкащині. Симпатії Тичини однозначно на боці більшовиків. Повстанців він називав "бандитами", лише одного разу використавши слово "повстанець", а в іншому випадку, розмірковуючи про маршрут капели відверто висловився, що:

"Краще десь пересидіти ці події на Поділлі під регулярним військом, а не під вередливою владою якогось батька отамана, бо коли ми поїдемо на Вознесенськ, Єлисавет, то ви ж самі бачили, який там казан кипить".

Щоденник Тичини доводить, що серед червоноармійців, які боролися з українськими повстанцями в 1920-му, було чимало росіян, яких він розпізнавав за мовою. Зокрема, під час гастролей у Єлисаветі поет згадував як червоноармійців, що в очікуванні концерту читали українську газету, насмішило слово "ділянка". В іншому випадку поет писав про російськомовних солдатів і для колориту навіть подавав їхні репліки російською мовою. Велика кількість росіян серед червоноармійців не має дивувати, бо в 1920-му так звана російська "інтернаціональна допомога" для боротьби з "куркульським бандитизмом" в Україну з Росії прибувала регулярно. Віднайдені Людмилою Гриневич статистичні дані про склад Червоної армії в 1920-му засвідчують, що у серпні розташована в Україні РСЧА була сформована переважно із росіян – їх там було 995 882 із наявних близько 1,2 млн. осіб. Для порівняння: українців було 130 914, євреїв 28 229, татар та ін. — 41 850. Тому більшовик І. Лапідус мав рацію, коли писав, що "Советская власть на кулацко-казацких окраинах ничто иное, как военная оккупация, особенно это относится к Украине".

Незважаючи на політичні переконання капелантів, їхнього керівництва та літописців, гастролі популяризували українське мистецтво. Репертуар музикантів складався виключно з творів українських композиторів: Кошиця, Леонтовича, Стеценка, Степового. Перед концертами, які капела давала різним прошаркам суспільства, Кирило Стеценко, її керівник та натхненник, проводив лагідну українізацію серед слухачів:

"Сьогодні, товариші, капела Дніпросоюзу виконає цілий ряд народних пісень в художній розкладці українських композиторів. Композитори ці такі: Лисенко, Кошиць. Леонтович, Вериківський. Ви побачите, як звичайна проста-проста мелодія в художній обробці стає прекрасною перлиною…" або "Єлисавет одзначили першим художнім концертом, присвяченим чотирьом найкращим сучасним музикам – Кошицю, Леонтовичу. Степовому й Стеценку".

Майстерність капели вражала червоноармійців. "Вот что значит капела, – хтось каже за мною. – От тєбє й радянська, -– другий голос озивається".

На той момент вже радянський, а не український поет Тичина робить висновок, що для бійців слово "радянська" – це щось українське. Гадаємо, що солдат, який кинув цю репліку, мав на увазі зовсім інше, бо не очікував почути від радянської капели українську пісню, оскільки не асоціював радянську владу з Україною. Кожен з концертів обов'язково завершувався виконанням "Заповіту" Шевченка. Під час співу зала підводилися, а військові обов'язково мусили тримати під козирок. Тичина згадував, як червоноармійці, напевне, українці за національністю перепитували чи буде капела співати "Заповіт", а в іншому випадку вояк, що не тримав під козирок під час виконання пісні, отримав зауваження та негайно виправився.

У 1920-му більшовики використовували популярність Тараса Шевченка серед українців у своїх цілях, прославляючи його як "пролетарського поета". На противагу забороненому українському славню "Ще не вмерла Україна" вони дозволяли "Заповіт", який з 1918 року виконували навіть на Всеукраїнських з'їздах рад.

Іноді концерти капели мали цікаві наслідки, як наприклад у Єлисаветі, коли повертаючись з виступу повз корпуси Кавалерійської школи, музиканти почули спів червоноармійцями "Заповіту".

"Ми стаємо, слухаємо. Голоси гарні. Певно, українців багато поміж кінноти. А може, під впливом наших концертів розійшлись", -– розмірковував Тичина.

Жоден виступ не обходився без легендарного "Щедрика" Леонтовича, якого музиканти вшанували концертом у Тульчині. Перед виконанням однієї з пісень Стеценко відзначив: "Ми співаємо пісні відомого композитора Леонтовича, який живе в Тульчині. Дозвольте, товариш, викликати його сюди на естраду для виявлення тої радості, яку він нам усім дав".

Протягом турне виступи капели, які переважно були платними, користувалися успіхом як у глядачів, так і в критиків. Аншлаги, оплески, крики "Біс!", почесна варта, слова подяки від публіки супроводжували капелу протягом всього шляху гастролей. Тичині вдалося навіть натрапити на схвальний відгук про концерти від справжнього музичного критика. У статті під оригінальною назвою "Пролетарское искусство. Концерт киевской украинской капеллы" автор зазначив: "Хор у кожній виконаній пісні подає образно завершений зразок, позначений яскравим контрастом ледь вловимого і могутнього f чоловічих голосів". Тичина, який за бажання міг посилити капелу як співак, бо ж співав у церковному хорі та закінчив Чернігівську духовну семінарію, де й познайомився зі Стеценком, відзначив: "Рецензент трохи тямить у музиці".

Щоденник поета-хроніста відтворює також атмосферу приміщень, у яких відбувалися концерти та часом вельми оригінальну поведінку публіки:

"Третій дзвінок. Публіка спішить на місця. В залі темно, тільки чорна завіса світить мільйоном маленьких дірочок. Курять, здається, всі, не дивлячись на численні об'яви на стінах про паління й насіння. Дихати нема чим. Насіння теж лузають. В антракті всі починають кашляти, не можу стриматись і я. То вгорі з обох боків кватирки поодчиняли, і протяг безборонно гуляє по залі… Голова болить од диму…".

У вільний від концертів час Стеценко як православний архієрей проводив богослужіння в українських церквах, про що Тичина, який у 1920 р. вагався між атеїзмом та язичництвом, не писав, натомість про такі випадки відомо з інших джерел. Зокрема, прихильники УАПЦ в Єлисаветі (нині Кропивницький) згадували про те, як Стеценко "благовістив про нашу церкву й поклав основу до нашої парафії".

Останній запис під час гастролей Тичина зробив 3 листопада 1920-го у Козятині. Він був досить лаконічним: "Я заслаб".

Попри те, що капела виступала під червоним прапором радянської влади, то була гарна популяризація українського мистецтва. Завдяки вдало підібраному репертуару, що задовольняв як витончений музичний слух митців, так і демократичну публіку, аудиторія переконалася в добрій професійній підготовці співаків, високому рівні виконання двох різножанрових програм. А для українського населення міст Правобережної та Південної України, насамперед Єлисавета, Вознесенська, Одеси, концерти української капели символізували піднесення національної ідеї в переважно російськомовному міському середовищі краю.

Це були перші та останні гастролі капели Кирила Стеценка. У жовтні 1921 року він ще встиг взяти участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який ствердив автокефалію УАПЦ. А навесні 1922-го року, коли в Україні лютували епідемії, причащаючи хворого селянина, Стеценко захворів і помер 29 квітня 1922 року у віці 39 років.